Історія філософії. Д. Чижевський уважав історію філософії відносно молодою наукою, що виділилася в окремий напрям лише у першій половині XIX ст. Саме цим зумовлене і його критичне ставлення до неї, а також акцентація уваги на розробку проблем методології. В своїх працях учений спирається на досягнення двох дуже впливових філософських шкіл — гегельянства та неокантіанства (особливо марбурзької школи), однак не приймає їх безумовно, а модернізує. Історико-філософську науку він критикує за такі, на його думку, хиби: 1) захоплення натуралізмом, зокрема психологізмом (притаманне XVIII ст. ), коли аналіз змісту перетворювався на дослідження генетичних і причинних зв'язків, унаслідок чого втрачалася суть ідейного й теоретичного змісту філософських творів; 2) сильна впливовість герменевтичного напряму в гуманітарних науках, яка в свою чергу не давала можливості досліднику уявити філософську працю в межах дійсної історичної перспективи, а оцінювала її з точки зору сьогодення.

Такі підходи давали явно занижені оцінки явищам духовної історії та культури як певним підготовчим етапам на шляху розвитку наукового прогресу. Д. Чижевський розумів і тлумачив поняття філософії як квінтесенції розвитку духовної культури загалом. Завдяки цьому й метод, що ним користується вчений, є певною мірою синтетичним утворенням. Слід зазначити також вплив так званої духовно-історичної школи літературознавства, що виникла наприкінці XIX ст. в Німеччині внаслідок розробок і поширення ідей «філософії життя» (зокрема Ф. Ніцше та В. Дільтея). Ця теоретична школа пропагувала оригінальний підхід до вивчення явищ духовної історії через призму оцінки цілої епохи — від з'ясування найбільш рельєфних і характерних рис культури до пошуку їх виявів у філософії, літературі, фольклорі в уже зміненому, трансформованому вигляді. Таким чином, основною складовою історико-філософського методу Д. Чижевського можна вважати оцінку певної епохи, до якої належить конкретний твір або філософська школа, пошук відповіді на питання про «дух» або «стиль» епохи (Г. Вельфлін). [5;с. 384]

Винесення такої узагальненої оцінки веде до важливих наслідків. У європейській історико-філософській традиції існували два принципові теоретичні напрями: так звані раціоналізм і романтизм, які різнилися між собою саме на грунті полярного ставлення до цієї проблематики. Йдеться про оцінку такого феномена, як національна філософська школа. Раціоналісти вважають досягнення кожної філософської традиції певним кроком у пошуку остаточної відповіді на абсолютні питання і внаслідок цього занижують оцінку оригінальної концепції. Романтики натомість уважають, що тільки в межах окремих систем, у їх багатогранності відповідей і розмаїтті тлумачень, ми й можемо почасти відшукати відповіді на вічні філософські питання. На позиціях високої оцінки самобутніх національних шкіл перебував і Д. Чижевський, поділяючи точку зору В. Вунд-та, Г. Когена, М. Шелера, Р. Кронера. Належність ученого до прихильників романтичного напряму історико-філософської науки була пов'язана з розробкою модерної на той час галузі психології — етнопсихології. Ця наукова течія, започаткована в XIX ст. Лацарусом — Штейнталем, розроблялась і поширювалась у Росії Г. Шпетом і Д. Чижевським. Базова методологічна категорія у вітчизняній етнопсихології — це «дух народу» у Г. Шпета і «характер народу» у Д. Чижевського. Нині ми маємо певні підстави для того, щоб вважати зазначені поняття основними факторами, що впливають на становлення національної філософської традиції.

Стосовно принципової схеми розуміння розвитку філософії, то за основу дослідник приймає гегелівську концепцію з основними тезами: кожна філософська система є лише кроком в осягненні абсолютного; філософія відбиває в собі зміни, що мають місце в усіх сферах культури; процес розвитку філософії є рухом через протилежності. До цієї схеми Д. Чижевський додає один пункт — національність справляє найбільший вплив на «структурні елементи» філософської ідеї. Момент унесення додаткового пункту до гегелівської схеми є дуже важливим для нас.

З ім'ям професора Д. Чижевського ми пов'язуємо створення принципово нового напряму в історії філософії — дослідження історії філософії в Україні.

Це стає можливим лише після теоретичного обгрунтування думки про наявність національної характеристики філософських систем, а в нашому випадку лише після принципового доказу існування такої системи. На думку вченого, найчіткіше охарактеризувати національні ознаки ми можемо на прикладі форми вияву філософських думок, методу дослідження філософії, будови системи філософії: «архітектоніці».

Короткий шлях дослідження, яким користувався вчений, виходячи з зазначених теоретичних принципів, можна змалювати у такому вигляді — вивчення народної творчості (передфілософії), опис найбільш яскравих і значних епох в історії етносу й аналіз творчої спадщини видатних авторів, що належать до даного народу. [5;с. З85]

Новаторство Д. Чижевського в галузі історії філософії було неоднозначне сприйняте сучасною йому науковою громадськістю. З питань поширення ідей західноєвропейської традиції він полемізує з такими відомими авторами, як О. Введенський, О. Лопатін, О. Гіляров, критикує їх за науковий консерватизм. Запропонований ним метод дослідження виводить нас у широке коло проблем, що перебувають на граничній лінії інтересів різних гуманітарних наук: це взаємодія філософії та філології, історії літератури й історії мистецтва. Такий нетрадиційний підхід викликав наукову полеміку між Д. Чижевським і В. Зень-ковським, Г. Шпетом, Е. Радловим. Бурхливий розвиток природничих наук у XIX ст. дав імпульс до розвитку філософських систем матеріалістичного позитивістського напряму, що вело до зміни методології й самого розуміння філософії як чистої сухої теорії, викладеної в чіткому вигляді аналітичної системи.

Д. Чижевський не заперечує і не принижує значення теоретичної філософії. Та значна увага, що він її приділяє дослідженню так званої передфілософії (фольклору, літературі, мистецтвознавству), не випадкова. Вивчаючи українську філософську традицію, ми маємо справу з дуже молодою і несталою (у європейському розумінні) системою. Більшість думок та ідей у даному разі мають не до кінця сформульований і не систематичний виклад. Саме внаслідок цього методологія Д. Чижевського поєднує в собі риси «духовно-історичного» дослідження, методу «шукання впливів», «культурно-історичного» аналізу, стилістичного підходу. Працюючи з таким синтетичним утворенням, учений продовжує традиції української культурології та літературознавства, започатковані М. Грушевським, І. Перетцом, В. Антоновичем. Позитивним прикладом застосування такого підходу є монографія «Філософія Г. Сковороди» (Варшава, 1934).

Вивчаючи історію вітчизняної літератури й культури, Д. Чижевський відкриває та аналізує мистецький стиль українського бароко. Завершенням цієї роботи є дослідження про Г. Сковороду. Ми не можемо говорити про наявність таких духовних процесів, як Відродження, Реформація у нашій історії, а лише про той вплив, який вони справили на розвиток нашої духовної традиції. [5 ;с. З 86]

Основним досягненням праці Д. Чижевського «Філософія Г. Сковороди» є висновок про те, що в праці українського мислителя ми маємо справу з філософською системою європейського типу й масштабу. На основі текстологічного аналізу вчений доводить, що джерела формування цього вчення — античний платонізм, святоотцівська література, середньовічна містика, містика нового часу — є спільними для розвитку багатьох філософських систем у різних країнах Європи (наприклад, своєрідні форми англійського неоплатонізму І. Еріугени, німецької містики Нового часу та німецького ідеалізму загалом). Спільними ознаками цих шкіл є антитетична метода як принцип побудови системи та як основна форма викладу матеріалу релігійно забарвлених, есхатологічне спрямованих систем практичної філософії.

Вчення Г. Сковороди є завершенням цілого періоду в історії слов'янської думки — святоотцівської літератури й водночас знаменує початок нової доби — романтизму, доби «німецького ідеалізму». Г. Сковорода залишає у спадок своєрідну концепцію етичної філософії — «філософію серця», яка розвиватиметься далі як національна традиція мислення.

Такі висновки Д. Чижевського мали відчутні наслідки. Академічна традиція історико-філософської науки здебільшого негативно ставилась до прикладів вітчизняної філософської спадщини XVII—XVIII ст. Негативно в тому розумінні, що тлумачила зміст пам'ятників історії думки того часу лише як «передфілософію». Здобутки Д. Чижевського, таким чином, уносять радикальні зміни в саму суть розуміння принципової схеми розвитку вітчизняної філософської традиції.

Застосування європейської системи філософських категорій, з одного боку, доводить наявність фактів впливу і духовного запозичення, з іншого, на думку Д. Чижевського, це свідчення того, що Україна як частка європейської цілості переживає ті самі ідейні трансформації, що і Європа загалом. Хай ці процеси проходять у зміненому вигляді, але в цьому й полягає самобутність і цінність нашої духовної історії. Цим проблемам присвячена велика теоретична праця вченого «Гегель у Росії» (Париж, 1939), в якій розглядаються процеси розвитку ідей німецької ідеалістичної філософії на грунті слов'янського, зокрема українського матеріалу.

Розвиток російської і української філософії у XVIII—XIX ст. проходить дуже специфічно. Як вже зазначалося, для генези слов'янської філософської думки був характерний уплив німецької середньовічної містики, містики нового часу, ідеалістичної філософії, яка виростає на цьому грунті. Згідно з поглядами Д. Чижевського, процес формування національної філософії, як правило, відбувається в кількох напрямах. Це творення самобутніх систем і паралельне з ним «філософське навчання» (знайомство з зарубіжними теоріями та реакція на них). Розвиток філософії в Росії та Україні в ту добу проходить під сильним впливом ідей платонізму. Прикладом є творчість Г. Сковороди, пізніше П. Юркевича, а також поширення ідей німецького ідеалізму. Існує прямий генетичний зв'язок цієї філософської системи через вюртемберзьку філософську школу з ідеями античних платоніків (від Я. Бьоме, X. Етінгера до Ф. Шеллінга, І. Гегеля). Д. Чижевський доводить, що на грунті засвоєння цих ідей поняття німецької містики та німецького ідеалізму найчастіше були не розведені, сприймалися як тотожні внаслідок наявності спільного джерела походження.

Вплив німецької культури на слов'ян виявився значно сильнішим за інші, наприклад французької. Слов'янський світ не пережив епоху Просвітництва в тому вигляді, як це відбувалося в Європі. Ідеї раціоналізму, пізніше матеріалізму, і загальна гносеологічна спрямованість розвитку філософії була не характерною для історії вітчизняної думки.

Філософська самосвідомість у Росії та Україні формувалась як спроба відповіді на питання про філософію історії з виходом у сферу філософії політики: з'ясування факту національного самоусвідомлення, обгрунтування акту державотворення. Але та ж гегельянська школа вважає вихід у сферу філософії права та політики, вихід у сферу практичної філософії виходом за межі філософії загалом. Такі само позиції відстоювали й відомі російські вчені; Г. Шпет, наприклад, вважає розвиток філософії в Росії включно до XIX ст. лише перед філософією. Як на зовнішню ознаку тієї доби Д. Чижевський указує на протистояння гносеології та онтології, але це не зовсім відбиває внутрішню суть тієї епохи. Поява таких національних мислителів, як П. Юркевич в Україні, М. Лосський, С. Франк, О. Лосєв у Росії, їхніх глибоких теоретичних праць із проблем онтології, етики, естетики та паралельний з цим процес розвитку ідеалістичних теорій на Заході («філософія життя», феноменологія Е. Гуссерля, екзистенціалізм К. Ясперса), свідчать про те, що розвиток національної думки де в чому навіть випереджав європейський [5;с. З88].

У своїх працях Д. Чижевський наводить ряд ознак російської й української філософської думки, які наприкінці XIX — на початку XX ст. є характерними для філософської ситеми. Це — інтуїтивний тип мислення, котрий чітко простежується у формі викладу матеріалу — вільний літературний нарис; антираціоналізм у своєрідному тлумаченні емпіризму як внутрішнього переживання; загальна онтологічна спрямованість філософських шукань (подібна до «філософії життя»), звідси і своєрідна, онтологізована теорія пізнання; я також спроба філософського пояснення психології; загальні оелігійне забарвлення та прагнення виходу в практичну, етичну сферу.

Д. Чижевський поділяв точку зору Г. Шпета стосовно загальної оцінки вітчизняної теоретичної філософії як такої, що тільки починає формуватися на початку XX ст. Водночас погляди вчених розходяться в оцінці періоду перед-філософії: Д. Чижевський датує його початок X ст., Г. Шпет — XVIII ст. Цей факт, а також застосування своєрідного методу започатковує вивчення української філософської думки як не до кінця сформованого, але безумовно цікавого й вартого дослідження явища філософської культури. Саме в цьому й полягає принципове новаторство Д. Чижевського як історика філософії.

Багато й плідно Чижевський працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську Історико-філософську думку XX ст., що слід особливо підкреслити з огляду на практично непереборні труднощі подібного 'роду досліджень у тогочасній Україні з її колоніальним статусом «радянської соціалістичної республіки» [13 ;с. 313].