До проблеми роздвоєння українського національного типу особистості звертався у своїй творчості Дмитро Донцов. В “Дусі нашої давнини” він проводить ідею про те, що “для українського народу, так само як для кожного іншого народу, що в своїй внутрішній силі загрожении гангреною матеріалізму, - єдиний порятунок в повороті до власних традицій”, цю “гангрену” зможемо ми поконати тільки силою відродженого з джерел наших власних традицій животворящого Духа… ” [2;с. 326] Глибоко, переймаючись долею України, її бездержавним існуванням, філософ національної ідеї шукає чинники, які обумовили українську трагедію, і віднаходить ті причини, перш за все, у відмові українців від самих себе, від свого рідного, традиційного “духу давнини”. Д. Донцов нищівно-критичним тоном мовить про українську “демосоціалістичну” інтелігенцію, про її “плебейські” вартості і такий же дух. Ця інтелігенція уявляла собі існування нації без “великих плянів”, принадних гасел та ідеалів”.

Тому дуже часто, замість тих останніх своїх приймала такі самі чужі”. [2;с. 48]Згинула княжа аристократія та козацька, а з нею і дух лицарства. Шляхетності, мудрості, честі. Нема тепер в українців того, що провідні верстви інших народів “мають в крові”.

Українська інтелігенція, що вийшла з селянсько-робітничої верстви, далека “духом” тим “верхам”, які проводили націю, коли були “повновартним народом”. [2;с. 59] Здійснюючи історичний, психологічний, філософський аналіз українського минулого, Д. Донцов стверджує, що український національний тип в основі своїй двоїстий, - що в українській душі існує дві душі: душа лицаря, борця, козака, шляхетна і благородна і друга - душа “гречкосія”, що марить домашнім затишком, “хутором” та ситою їдою далека від будь-якої боротьби. Українська доля складалася так, що в княжу, литовську та козацьку добу верх брала людина з першою душею, а в XIX ст. настав час душ “гречкосія”, нездатного до державотворення Підкреслюючи історичну та природно-біологічну (расова детермінованість роздвоєності української душі. Д. Донцов наголошує на тому, що люди виховані на етно-національних традиціях - люди національно-свідомі і є генераторами творчої енергії, і навпаки, розрив культурної традиції затримав українське націо- та державотворення на віки. Він підкреслює в своїй роботі, що досліджує різницю ментальности не двох націй, а “двох рас, каст, внутрі одної і тої ж нації”. [2;с. 79]'

Досліджуючи стан української національне самосвідомості, Д. Донцов знаходить доволі тривожні симптоми. Асиміляція українства російським шовінізмом зайшла дуже далеко - про це свідчить хоча б той факт, що коли у відносинах до російського лібералізму українство все ж здобувається на слово критики, то зате в інших громадських проблемах воно цілком ідентифікує себе з російським суспільством, беручи багато пануючих в ньому “ідей за аксіоми. ” [З;с. 25] Українство існує лише як “чисто культурний” рух, -стверджує мислитель. Отже, до революційних подій, що корінним чином переорюють українське життя, українці були зовсім неготові, наслідки національного відчуження виявляться трагічними.

Шукаючи пояснення такому станові речей, Донцов вбачає в російській літературі та москвофільстві такі чинники, що зумовили “те абсолютне нерозуміння природи соціально-політичних явищ, котре так характерне для країни з нерозвиненим політичним життям і котре так фатально відбивається на цілій ідеології сучасного українського міщанства” [З;с. 26].

Д. Донцов у вищенаведеній цитаті фіксує повне політичне відчуження українців на поч. XX ст. Він називає українство “російським провансальством”. Для подолання його необхідна нова орієнтація українства - програма “аполітично-культурно-сентиментального українства” повинна бути рішуче відкинута.

Вчений вбачає “причину причин” української неволі і тотальної асиміляції в “двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить з нього раба чужих ідеологій”(підкр. авт. ) [3;с. 27].

Отже, сутність національного відчуження за Д. Донцовим це, насамперед, криза духу, українці “розтоптані духовно”, - стверджує він. Мислитель розвиває ідею про те, що нація є формою життя, національне життя, підкреслює філософ, доказує своє право на життя, бореться за нього - і це є проявом інстинкту життя, відмова від нього означає зречення самого життя.

Осмислюючи стосунки особистості та нації, Д. Донцов підкреслює, що відчуження особистості від нації ослаблює як першу, так і другу - для першої це розпорошення її сил. Чисельне обміління, що приводить в кінцевому підсумку до перетворення нації в плем'я, населення. [4;с. 219]

Д. Донцов продовжує дослідження теми “роздвоєної душі”. “Драгомановці” - це “полудушні українці”, хворі на недо-волю, недолугі, хитаються між двома правдами -національною та іншою - чи то російською, чи то вселюдською.

Мислитель проводить думку про те, що націоналі відчуження є не лише наслідком, логіка його розвитку засвідчує, що воно виступає і причиною -відчуження світогляд Д. Донцов називає “в'язницею” - він втягує в неволю, у відсутність протесту, у рабство, зумовлює втрату людиною та народом їх сутності. [4;с. 219]

Досліджуючи причини, що породжують національне відчуження, мислитель зазначає, що визначальною із них є ворожість до традицій, невизнання тяглості національні мети, - кожна генерація, не визнаючи тяглості національної мети, дбала про свої приватні інтересі “Драгомановці” з їх світоглядом - це відчужений стан національної свідомості української еліти, українське “провансальство”, криза якого сягнула апогею у відмові від самого життя. “Дегенерація провансальства”, тобто “драгоманівського” світогляду поставила Україну на винищення. [10;с. 164]

Мислитель, як і його попередники, насамперед М. Гоголь, досліджує психологію відчуження: поразка віднімає прагнення до життя, розхитує волю, гасне бажання боротися. Волю Д. Донцов вважав чинником не лише руйнації, але й розвитку. [4;с. 203]

Досліджуючи співвідношення між національним та загальнолюдським, перше вивищує над другим, на відміну від М. Драгоманова, який поставив вище загальнолюдський інтерес, а національне підкорив йому.

Подолання “світогляду упадку”, цього “провансальства”, “дивної мішанини” з кирило-мефодіївства і драгоманівщини, легалістичного українофільства й народництва, з марксизму й комунізму є необхідною передумовою виживання українців як нації, -підкреслював Д. Донцов. Це подолання відчуження може здійснитися лише через звернення до волі, наголошував він [1;с. 62]. ' Цей хід думки українського мислителя мав своє підґрунтя. В добу написання “Націоналізму” в Європі утверджується і чинить значний вплив на всю культуру західно-європейського суспільства ірраціоналістична філософія, що апелює до підсвідомого, ірраціонального, стихійного. Д. Донцов намагається віднайти шляхи вирішення українських проблем під впливом ідей Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, Г. Спенсера.

Івген Маланюк, відшукуючи “причини причин”, що занапастили українську долю, зосереджує увагу на комплексі “простацтва”, що має своє коріння в побутово-політичнім малоросійстві, - обставина, що майже автоматично потягає за собою національне аморфне “малоросійство культурне”. Цей комплекс “являє либонь найголовнішу перешкоду на шляху розвитку й росту нашої культури”. [8;с. 120] Комплекс малоросіянізму, тобто того ж способу життя та ідеології “гречкосіїв”, про які мовив Д. Донцов, прирікав українців на вічне позадництво у всіх царинах життя, їхню культуру -на вічну немічність і недовершеність. Е. Маланюк закликає українську еліту як основного транслятора і генератора культури виробити в собі “протиотруту всякій хохлаччині і швидше застосувати її [8;с. 79].

Ідеалом “хохла”, навіть більш чи менш “просвітянського”, і звичайно, т. зв. “свідомого” є “не країна” “жорстокого бою і слави”, не країна “знаків зловіщих, недобрих” (Ю. Липа), а “якесь полтавсько-подільське Таіті”, міф вишнево і яблунево-цвітньої країни “без холопа і без пана”, з вигідними шараварами із смачною кухнею і гієкратичною повільністю рухів” [8;с. 121].

Цей ідеал не є цілком негативним, - пише Е. Маланюк. є в нім “теж очевидне здорове і пожиточне зерно осілохліборобського інстинкту та расового здоров'я” [8;с. 121], проте він утримує в собі надзвичайно небезпечну, наскрізь просякаючу “отруту упадку, бездержавності і, остаточно, безнаціональності, що труїла українство, впродовж майже цілого XIX століття, і нарешті отруїла його державницькі змагання на початку XX ст”. [8;с. 122] Як бачимо, і Є. Маланюк, як і Д. Донцов, вбачає основну небезпеку Україні в плебейській психології “хліборобського субстрату” (Д. Донцов), в “просвітянсько-хуторянській, яскраво аполітичній й культурно-безнаціональній Україні” (Є. Маланюк).

Проблема стосунків особистості та народу -центральна в творчості Є. Маланюка. Люди “національно-недокровні” не можуть бути повноцінними людьми, вважав мислитель. Проблема особистості на його думку, є в українській культурі “серцевиною національної проблеми”.

Він ненавидів комплекс малоросіянізму, вважав, що він неминуче стане основною перешкодою на шляху чергової спроби українського державотворення. Причиною цього комплексу, цього “національного гермафродитизму” (Є. Маланюк) він вважав бездержавність. Виходив замкнутий круг, розімкнення якого полягало в здобутті державності - із утвердженням її поступово відбувалося б подолання малоросіянізму, цього типу “без національно-державного, скаліченого психічно”, цього продукту, виробленого терористичне - поліцейською машиною тотально сцентралізованої держави, позбавленого історичної пам'яті, національного інстинкту і політичної волі” [8;с. 118] Є. Маланюк називав малоросійство “неміччю”, “внутрішньонаціональним каліцтвом”, “капітуляцією ще перед боєм”, “еквівалентом нашої окраденості” [8;с. 118]. Він не сумнівався в тому, що проблема “бути чи не бути?” для українців буде залежати саме від подолання в собі “недолюдей”.

Відчужену від самої себе, загублену, усамітнену українську людину досліджував М. Шлемкевич. У середині та другій половині XX століття, про яке можна сказати, що це було століття різних утопій: політичних, економічних, національних, філософських, століття найрізноманітніших рухів, різних структур, скупчень, груп, клік, коли у особі німецького фашизму особистості було заявлено, що вона - ніщо, а народ понад усе, Микола Шлемкевич звертається до окремішнього індивідуального “я”. Спостерігаючи за тим, як радянська система програмне дегуманізувала українців, як вона планово спорожнювала людину, виховувала її як істоту позбавлену справжніх духовних вартостей, навіть звичайної гідності, М. Шлемкевич з тривогою пише:“Людина, конкретна людина, істота, ближній - блідне, зникає за ідеєю, за загальним, за законом. Ще трохи, і почуємо горде, здавалося б, гасло: “хай живе ідея і хай в ім'я її гине конкретна людина!” [15;с. 57] М. Шлемкевич прослідковує руйнацію українського національного типу людини, а за тим - і людини взагалі в умовах відтинання її від підґрунтя, яке її виробило, - від рідної землі, яка має для української людини значення таємничої великої святості, від життєвого досвіду попередніх поколінь, від тих форм і способів життєдіяльності,, що властиві були роду, відтинання від його духу тощо.

Кінець ХІХ-поч. ХХ ст. знаменний народженням української людини “шевченківського” типу - людини із ясним і сильним духом, вольової, готової до боротьби за “щастя всіх”. Ця людина “не жила за залізною завісою, ізольованою від світу. Вона приймала його ідеї й життєві постави та спрямування, перетворюючи їх і пристосовуючи до своїх потреб” [15;с. 26]. Люди цього типу випромінювали цю духовність в низи, цією духовністю “жила і сповнювалася” тодішня політична провідна верства. Цілісний світогляд, носіями якого були люди “шевченківського “типу”, зжився з релігією, з традиціями, звичаями українців”. [15;с. 27] Це був світогляд січових стрільців, людей, що готували революцію 1917 року, що творили державу 1918-20 рр. А далі, після поразки УНР, розпочинається відчуження цієї людини від самої себе, що проявляється в розщепленні - кризі її духу.

Та доля сильної людини трагічніше від долі вільного духа. Ця українська людина, що рішуче відкидала пристосування до чужої сили з Україні, повинна була або загинути, або дегенерувати в умовах агресії більшовицької Росії в Україну. Наступ, на українство, тотальне нищення його (репресії, колективізація, голод 30-х років. Табори, шахти, рудники, де гинули українці “шевченківського типу”), безпосереднє зіткнення з сильною людиною московського хову завершується трагедією української людини, і цю трагедію довершила друга світова війна - “золота копула духа розбита…, а нової не вдалося створити”. [10;с. 214]

В процесі “радянізації” відбулося відчуження українців від їх світогляду, живого, традиційного, що передбачав світ, в центрі якого стояла земля, а в центрі землі - людина. В новому світогляді, що нав'язувався наполегливо і цілеспрямовано, людині місця не було, а в центрі його знаходилася ідея про “світле майбуття”. Загинула стара мораль, на її місце встала нова, що виправдовувала будь-які злочини, вчинені в ім'я ідеї, навіть винищення мільйонів людей. Новий режим нав'язував українцям новий моральний (насправді ж - аморальний) ідеал. Внаслідок зчеплення на українській землі диких сил, що “залишили після себе “страшну руїну”, в українській людині “прокинувся звір” [15;с. 60] М. Шлемкевич наголошує, досліджуючи поступове і все наростаюче відчуження української людини від буттєвості, що між людською сутністю та середовищем, в якому живе людина, існує безпосередній зв'язок. В середовищі цивілізованому культурна людина “приборкує” в собі “звіра”, “накладає намордник закону на його пащеку, заковує в кайдани страху його до злочину готові руки. Цивілізація й культура заганяють того злочинця й звіра в душевне підземелля, де вони мовкнуть, чекаючи нагоди вискочити”. [15;с. 60 Засади цивілізованості були зруйновані в результаті руйнації життя українського етносу, а на “руїні” життя повноцінним бути не може - життя на руїні творить руїну і в людських душах, “звір прокинувся в українській душі”. [15;с. 60] І тут М. Шлемкевич наголошує, що відчуження українців від самих себе здійснювалося і їх власними руками - безглузді розправи та братовбивства, що віками віддаляли відчужували українців одних від інших, роз'єднували їх і на цей раз, уже в іншу добу, виконують свою чорну місію.

Радянським режимом була зруйнована українська суспільна піраміда -“червона порядна людина”, “герої та революціонери”, для яких не існувало законів, опинилися на вершині суспільного життя, виморене голодом та колективізацією селянство, знищено українську інтелігенцію. “Духовний терор” та “всевладдя революційної людини” - такі основні риси відчуженого українського життя в радянську добу виділяє філософ.

В “Загубленій українській людині” автором фіксується зв”язок етно-національного відчуження із глобальним відчуженням людини від власної сутності. Відчужившись від рідного, національного, українська людина відчула свою “загубленість” у світі, народ наш став “своєрідною спільнотою болю”, українська душа опустилась у стан горя і болю”[15]. с. 97] Філософ вбачає в національному ту ланку, що пов'язує одиничне та загальне, людину і людство. “Життя, -пише він, - це нурт, творчий хаос”. Культура, яку плекає народ, встановлює порядок у “первіснім душевнім хаосі”, “надає ясні форми природному станові душі”, вона означує “окремі тривкі і мутні душевні змісти виразнішими знаками - символами”, що, в свою чергу, означають “невтишний порив душі”, “опановує дух і світ”. [14;с. 106] Коли руйнується культура, відбувається перехід, “повернення до первісного стану, до хаосу, до мішанини первнів, коли все було всім”. [14;с. 112]

В ірраціональній дійсності існують перевтілені форми людської практики: в радянські часи світогляд “докачується до агітки”, красне письменство стає “віршованою ідеологією”, або “прозовою ілюстрацією ідеології”, сам мислитель, перетворюється на “актора без критичного дзеркала”. [14;с. 117]

Підсумовуючи дослідження відчуженої від самої себе української людини, М. Шлемкевич наголошує на тому, що відчужений український дух прагне повернення до самого себе - він розщеплений, але після пробудження він нуртує, метається, шукає шляхи до себе, прагне свого завершення. Принижений, нищений безжалісно, він залишився живим, бо душа має здатність у глибинах залишатися самою собою - українська душа винятку не становить.

Значний внесок у дослідження української душі, ментальності, обгрунтування її психологічних властивостей, рис, чинників, що зумовило її певні якості, роблять в еміграції українські філософи Б. Цимбалістий та О. Кульчицький.

В роботі Б. Цимбалістого, філософа та психолога з української діаспори в США “Проблема ідентичності: Україна і Америка?” проводиться ідея про те, що для повноцінного самоутвердження особистості потрібне відчуття етно-національної приналежності до певного народу. [10;с. 216] Дослідник зосереджує увагу на нащадках українських емігрантів в США, на характері, особливостях їх адаптації в новому, доволі далекому від українського (та й слов'янського взагалі) культурному просторі. Б. Цимбалістий наголошує на суттєвому для емігрантського життя явищі подвійної етно-національної ідентичності. Порівняно із неприналежністю особистості ні до якого народу (етносу, нації), подвійна ідентичність є явищем позитивним і бажаним. Явище неприналежності ні до якої культури є наскрізь негативним - воно руйнує людську психіку, душевну сферу, сіє почуття тривоги та невпевненості, свідчить про хитку моральну позицію (а то й відсутність її), про невиробленість світогляду.

Б. Цимбалістий, досліджуючи життя українських емігрантів в Канаді, дійшов висновку, що “відчужена людина від етнічної культури безсила, безнадійна, безперспективна, безсенсова, ізольована та відчужена від самої себе”. [10;с. 217] Щоб бути щасливою, людина повинна задовольнити почуття рідкості, чуттєвої пов'язаності, закоріненості, приналежності. Нормальна людина відчуває певну близькість, спорідненість і любов до групи, з якою пов'язана “долею” і походженням. Дослідження зарубіжних етнопсихологів доводять, що члени етнічних меншин, які зберігають етнічну ідентифікацію з власною етногрупою та прив'язані до її культурної спадщини і системи цінностей, не відчувають відчуження в таких загострених формах, як ті, що з якихось причин втратили етнічну ідентифікацію. [14;с. 13]

О. Кульчицькому належить концепція формування української психіки. Це була перша наукова спроба дати історично-генетичне пояснення психіки українців. Вчений зосередив увагу на чинниках, що зумовили становлення української вдачі: расовому, геопсихічному, історичному, соціопсихічному, культурно-морфологічному, глибинно-психічному. Геопсихічним чинником зумовлена українська мрійливість та споглядальність, пасивні настанови до світу; вчений наголошує на “межовості” геополітичній, що зумовлює життя українців у суцільній тривозі. Два типи українського існування: авантюрно-козацький та прихований, втаємничений, що супроводжується звуженням контактів зі світом, виплекані життям в умовах систематичної загрози войовничих сусідів. Соціопсихічні чинники зводяться до загалом селянської структури української нації, що породжує схильність до створення малих соціальних груп, опертих на “почуттєву близькість”. Типовий українець - це хлібороб, що любить працю на землі, - до речі, слово “хлібороб” є лише в українській мові. Культурноморфологічні чинники пов'язані з периферійністю України щодо західно-європейської культури - в силу віддаленості від Заходу, впливи його доходять до України із запізненням. Глибинно-психічні чинники, це, насамперед, “колективне несвідоме” українців та важкий у визначенні “комплекс меншовартості”. Із віковим досвідом хліборобського життя українців пов'язаний їх індивідуалізм. Заслугою О. Кульчицького є те, що він заклав концептуальні основи дослідження української ментальності. [6;с. 85]

Це дослідження допомагає зрозуміти, наскільки згубним є для людини руйнація тих засад, що зумовлюють цілісність її психіки, її ідіоматичних характеристик світовідчування та світорозуміння - нищення цих засад неминуче веде до деструктивних змін у психіці, до розпаду цілісності особистості, її “я”. [10;с. 218]

Український релігійний філософ у діаспорі Степан Ярмусь досліджує проблему духовного відчуження українців напередодні та після другої світової війни у роботі “Духовність українського народу”[21;с. 104]. Він зазначає, що в комунізованому на радянський лад СРСР відбулася масова дегуманізація людини, від стверджує, що в XX столітті, і саме в радянські часи “духовне спорожнення” української людини набуло трагічного характеру. Явище української “совєтської людини” або “гомо совєтікуса” - в духовному сенсі ховає за собою глибокі психологічні і душевні драми мільйонів українців, поламані долі, викривлені до потворності духові структури. С. Ярмусь підкреслює, що надзвичайно сильно вплинула на руйнацію української людини колективізація землі, бо “у випадку української людини земля скриває в собі багато більше обітниць і таємниць, ніж просторі небеса. Тому віддалення від резервуару своєї живучості… ”, перетворення в “рівнодушного пролетаря” означало втрату статусу не лише національної людини - української, а й людини взагалі, бо поза землею та працею на ній українець втрачав і людську подобу, і будь-який сенс життя. Мислитель стверджує, що комунізму та войовничому атеїзму етнонаціональна людина складає небезпеку, бо вона є людиною духовно наповненою, а такі люди неминуче розкривали нелюдську сутність і комунізму, і войовничого атеїзму. [10;с. 219]

Цікаві студії про українську ментальність подають в. Янів[3] та І. Мірчук [4]. В їх роботах відзначаються такі істотні риси української вдачі як кордоцентричність, панестетизм, глибока релігійність, воля та вільний розум виступають цінностями вищого гатунку в ментальності українців. Ці студії дають можливість зрозуміти, що в умовах тоталітарного режиму в українців не було найменших умов залишити цілісним своє національне єство, свою національну суб'єктивність. [10;с. 220]

Більшовицька доба здійснила повну негацію культури. В українському характері за цей період остаточно утверджується: антиперсоналізм, васальне почуття ненадійності покладання на себе, пошуки причин дискомфортності поза собою, остаточне розчинення в колективному як гарантії комфортного світобачення, звернення до держави в пошуках істини та добра. Відчуття другосортності поглиблюється, посилюється аж до кульмінації.

Досвід “радянського народу” - це величезні втрати для культури загальнолюдської. Ірраціональна радянська дійсність народила новітнього варвара, що існував поза історичним часом, відітнутим від історії, свого минулого, в середовищі тотального беззаконня. А там, “де норм немає, там немає і культури. Немає культури там, де немає начал громадянської законності і немає до кого апелювати. [10;с. 220]

В умовах такого варварства функціонувати і розвиватися, звичайно, ніякій філософській науці в колишньому СРСР було неможливо. Не була винятком і українська філософія. Вона не мала права на аналіз реальних проблем життя, хоча аналізувати було що - криза суспільного життя стала тотальною, реальні суперечності, невідповідність між практикою та теорією сягнули апогею.