Виступаючи ґрунтом для вибудови певного світу. Та чи та цінність, природно, стає й загальною умовою відповідного типу людської діяльності. Вона зумовлює не кожну окрему дію, не конкретні вчинки в їх безпосередньому здійсненні, а їх цілі. Завдяки цьому цінність діє як позаситуаційний чинник людської діяльності. До того ж, сполучаючи її зі світом можливого й неможливого, цінність мотивує людську діяльність способом, найбільш відповідним до самої сутності людини. За слушним висловом Віктора Франкла, потреби штовхають до дії, а цінності “притягують”.

Цінність виступає щодо людини як деякий конкретно не розгорнений мотив її діяльності, що визначає її цілі й загальний спосіб дії. Можна сказати, що це “мотив мотивів”. Звідси смислова послідовність дій і вчинків, що звільняє людину від необхідності щомиті робити вибір, приймати рішення. Прилученість до будь-якої цінності позбавляє життя подрібнення на “миттєві” ситуації, а загальну життєві ситуацію робить проникною для загального осягнення й долаючи дії. Якщо я шукаю користь у всьому або, навпаки, прагну дотримуватись вимог честі і обов’язку, мені достатньо дотримуватись установленої життєвої стратегії – орієнтації на користь або на моральні цінності.

Довгострокові і понадситуаційний характер мотивуючої дії цінностей надає їм виняткової ролі в системі людської діяльності. Через це їм притаманна здатність відриватися від самого процесу діяльності, ставати самодостатнім предметом людських інтересів і прагнень. І тоді вони ладні підпорядковувати собі людину, організовувати людську життєдіяльність згідно з принципом: “Меті всі засоби догідні”. Й у цьому всі цінності рівні. Всі вони приховують у собі небезпеку стати ворожими щодо людини: і Влада, і Свобода, і Справедливість, і Власність, і Надія, і Порядок тощо. Історичний досвід надто багатий на свідчення про згубність абсолютизації цінностей, щоб не робити з нього належних висновків.

З огляду на це останнім часом дедалі більше привертає до себе увагу та ідейна і життєва позиція, яка орієнтується не стільки на цілі й цінності, скільки на засоби їх реалізації. Такий підхід до людської діяльності знаходимо в ліберальній традиції, в межах європейського соціал-демократичного руху.

І все ж без цінностей, які виступають як загальні орієнтири людської діяльності й цим зумовлюють смислову послідовність дій і вчинків, ні народам, ні людству, ні окремим людям загалом обійтися не можна. Слід лише дбати про те, щоб вони не відривались від загального процесу людської життєдіяльності. Прикладом владного поєднання цінностей і процесу їх реалізації може бути гасло, яким скерувався в своїй діяльності німецькі “зелені”: “Думай глобально – дій локально!”

Цінності правлять нам за життєві орієнтири тому, що вони мають здатність структурувати реальність за критеріями їх значущості для людини. Реальність поділяється на таку, що має позитивне значення (добре, красиве, істинне тощо) й ціннісно негативну. Акумульований у цінностях досвід багатьох поколінь звільняє нас від необхідності в конкретному окремому випадку всебічно осмислювати конкретне явище, подію або ситуацію, зважаючи на всі передумови і наслідки. Достатньо лише оцінити їх, тобто визначити їхню відповідність змістові певної цінності, вираженої в понятті, уявленні або емоційно-образній формі.

Членування дійсності за допомогою цінностей на позитивно-значуще, негативно-значуще, та ціннісно нейтральне полегшує нам вибір, допомагає бути впевненішими в різноманітних життєвих ситуаціях. Проте позитивно-значуще в одному відношенні може бути негативно-значущим в іншому. Краса може бути втіленням зла, героїчна дія може бути несправедливою, хибна думка – естетично привабливою.

Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є основою. Вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об’єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу воління.

“Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення”. Таким чином охарактеризувала ціннісний образ Е. Золотухіна-Аболіна.

Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об’єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології.

Цінність явище соціальне, тому не може бути однозначно істиною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб’єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об’єктивна значущість та суб’єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Категорії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.

Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності - належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з’ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення.

Суб’єктивний компонент цінності не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Знання як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Для окремої людини суспільні значення є об’єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об’єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвід, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами.

Перетворюючи дійсність, людина надає їй особливу функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує її особистісний проект, але цінним він стає лише тоді коли задовільняє певну потребу. Прядиво з якого нічого не виткано не цінністю. Зацікавленість у певних потребах є необхідною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об’єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. Таким чином оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами і інтересами суб’єкта.

Оцінка передбачає існування підстави або критерії, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної.

Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що “гарна споруда – всього лише погані руїни”. Взірцем згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ іншим іменем – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ.

Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є. Дюркгейма, М. Вебера, Т. Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальної групи.

Норми порівняно з цінностями являються взірцями загальноприйнятої поведінки, еталонами нормативної дії, то цінності навпаки зберігають момент бажаності, закличної дії. Проте і норми не існують поза межами цінностей, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки.

Так, ідеал людини або суспільства означає опис їх з позиції загально прийнятої системи цінностей. Виразити ідеал у конкретній системі показників – типова технократична утопія. Життя є різноманітним, динамічним імовірнісним, а тому ідеал у формі бюрократичної інструкції – нісенітниця. Інша справа, що мають інформацію про конкретні умови руху до ідеалу, ми повинні за допомогою системи показників визначити мету, розгорнути її у план і тим самим конкретизувати ідеал у норму, тобто перейти від стратегічного образу належного до конкретного проектуного, що може стати сутністним.

Проте об’єкт має бути готовий до діяльності не лише на мотиваційно-когнітивному, а й на вольовому рівні. Це забезпечується таким станом психіки, як настанова – підсвідома готовність до певної діяльності в певних. Отриманої поведінки досягають єдністю всіх елементів керуючої програми від цінностей до насолоди.

Цінності постають як системотворче ядро програми, задуму діяльності і внутрішньо духовного життя. Щоб зрозуміти суть певної культури або людини, треба звернути увагу до відповідних систем цінностей, що надають їхній життєдіяльності сенсу.