Час розпадається на минуле, теперішнє та майбутнє. Минулого вже немає, а майбутнього ще немає… Що ж тоді є? Старий вислів стверджує: “Минуле – час, в якому ми нічого не можемо змінити, але відносно якого ми маємо ілюзію, що знаєм про нього все. Майбутнє – час, про який ми нічого не знаємо, проте переконані, що зможемо його змінити. Теперішнє – межа, де одна ілюзія змінюється іншою”.

Що являє собою, з точки зору філософії, межа між минулим та майбутнім, яку ми називаємо теперішнім? Важкість даного визначення і стала однією з причин, яка дозволила засумніватися в реальності часу.

Ще Арістотель в IV розділі “Фізики” писав: “Час зовсім не існує. Одна його частина вже була, і її вже немає, інша буде, і її ще нема. З цих частин складається і безкінечний час, і кожен окремий проміжок часу. А те, що складається з неіснуючого, не може існувати”.

Дане твердження намагався заперечити Аврелій Августин: “Де б вони (минуле та майбутнє) не були, вони існують лише як теперішнє. І правдиво розповідаючи про минуле, люди піднімають з пам’яті не самі події – вони минули, – а слова, підказані їх образами. ” Блаженный Августин прийшов до того, що існує три часи – теперішнє минулого, теперішнє теперішнього і теперішнє майбутнього.

Минулого вже немає, але все, що в ньому було реальним, входить в теперішнє. Уся минула історія нашого життя, вся минула історія людства входить в наше теперішнє та існує лише в цій якості. Про це писав Н. Бердяєв: “… моя доля здійснюється в часі, розбитому на минуле і майбутнє, час є реалізацією долі, і разом з тим минуле і майбутнє без яких немає реалізації моєї долі, існують лише в моєму теперішньому”.

Що стосується теперішнього, то основна складність для людини пережити всю повноту та радість моменту. Практично неможливо в цьому моменті теперішнього звільнитися від “отрути минулого та майбутнього” (Бердяєв), від смутку за минулим та від страху перед майбутнім.

Майбутнє, як і минуле, присутнє в теперішньому. Воно відкривається не як фатум, по відношенню до нього виявляється свобода людини, воно може активно творитися.

Трьом модусам часу (минулому, теперішньому, майбутньому) відповідають три стани свідомості: пам’ять (або спогад), спостереження, очікування (або творчість).

Є люди минулого, люди теперішнього, люди майбутнього. Небагато людей – люди вічного, оскільки більшість живе в тих чи інших розірваних частинах часу, і лише деякі прориваються у вічність, тобто долають хворобу часу.

О. Блок в одному з листів у 1912р. висловив світоглядну позицію, яка була достатньо важливою не лише для його власної художньої філософії. Блок писав: “То чудесное сплетение противоречивых чувств, мыслей и воль, которое носит имя человеческой души, именно оттого носит это… имя, что оно все обращено более к будущему, чем к прошлому… Человек есть будущее. Когда же начинает преобладать прошедшее, хотя бы в чистейших и благороднейших своих формах, … то человеку… грозит опасность быть перенесенным в елисейские поля… Одно непоправимо: нет будущего. Значит, нет человека”.

Всупереч загальноприйнятому уявленню, висловим думку про те, що жити теперішнім найважче, практично неможливо. Зі слів М. Бердяєва, “переживание божественной полноты мгновения есть величайшая мечта человека и величайшее его достижение”. Пригадаймо “carpe diem” (“лови мить”) Горація. З захоплення М. Бердяєв пише про мудрість Гете: “… вся значительность его жизненной судьбы связана с его даром переживать полноту мгновения, с этой его способностью видеть божественное целое в самой малой части космической жизни. Так преодолевал он по-своему болезнь времени”.