Звернемось до однієї сторони уявлень про час, що були напрацьовані представниками елейської школи. Історики філософії вважають, що у них вперше заявила про себе статична концепція часу.

Вона зводиться до того, що всі моменти минулого, теперішнього та майбутнього завжди існували та будуть існувати. Дану картину світу можна порівняти з кіноплівкою: кожний її кадр існує наперед, до того як збільшеним попадає на екран; але глядач бачить його саме в цей момент і тільки в цей момент.

Але якщо події дійсно лише знаходяться на довічно зайнятих ними місцях, ми ж їх лише перетинаємо, то незрозуміло, чому і як люди набувають ілюзію про існування часу. З статичної концепції часу вилучене те, що в філософії називають становленням, переходом можливості в процес розвитку.

Гегель в “Енциклопедії філософських наук” сам час прирівнював до розвитку, становлення. Дане твердження неодноразово підкреслювалось і у філософії ХХ століття: “Ответить на вопрос, что такое время, – это то же, что ответить на вопрос, что такое изменение. Изменение, во всяком случае, составляет корень или сущность времени…”, – писав С. Аскольдов.

В нашій свідомості динамічна концепція часу відверто переважає. Кожний з нас виходить з того, що минулого вже немає (хоча воно і приховане у теперішньому, що виникло на його основі), а майбутнього ще немає (хоча воно до певної міри заложене в теперішньому).

Статична та динамічна моделі часу співіснували багато віків. Ще Платон поєднував дві концепції, вважаючи, що статичний час панує в єдиному реальному та вічному “світі ідей”, час же динамічний – в “світі речей”, де все “виникає та гине, але ніколи не існує насправді”.

Середньовічні схоласти приписували вищому буттю властивості статичної моделі, до реальності ж застосовували динамічну концепцію.

Свої невирішені проблеми має як статична, так і динамічна концепції, проте у кожної з них є і сильні аргументи. Деякі сучасні філософи вважають, що розвиток обидвох моделей може призвести до їх синтезу.