Вітчизняна натурфілософія, виникнувши в межах схоластичного методу і середньовічної картини світу, довгий час була основною формою теоретичного осмислення природи. Узагальнюючи знання про світ і Всесвіт, пояснюючи різноманітність явищ природи, вона “заміняла невідомі ще їй дійсні зв`язки явищ ідеальними, фантастичними зв'язками і надолужувала невідомі ще факти вигадками, поповнюючи дійсні прогалини лише в уяві. При цьому вона висловила багато геніальних думок і передбачила багато пізніших відкриттів, але немало також наговорила і нісенітниць. Інакше тоді і бути не могло” [4, с. 291].

Саме натурфілософія, проникаючи в закономірності виникнення і розвитку Всесвіту, поступово приводила вітчизняну філософську думку до усвідомлення необхідності реабілітувати природу, “визнати” її самостійність, чим значно посилила розмежування філософії і теології. Цей процес особливо бурхливо розвивався у XVIІ–першій половині XVIІІ ст., коли відбувалася переорієнтація філософської думки на зв'язок з природознавством, наукою Нового часу.

Особливий інтерес до вивчення природи виникав у період ломки звичних уявлень про Всесвіт і зародження нового світогляду. Подібно до того, як у середньовічному світі розквіт натурфілософії був зумовлений прагненням замінити міфологічні уявлення про природу поняттями загальнолюдського досвіду і природничої науки, що пояснювалося впливом розвитку суспільства, так поява інтересу до вивчення натурфілософських проблем у XVIІ ст. на Україні була викликана соціально-історичними потребами. Цей інтерес засвідчив початок звільнення вітчизняної філософської та наукової думки з тенет середньовічного релігійно-ідеалістичного мислення. Елементи нового світогляду, які не вкладались у систему теологічного світорозуміння, сприяли руйнуванню релігійно-схоластичної картини світу і створювали грунт для утвердження і розвитку філософських ідей та наукового погляду Нового часу.

Складний та суперечливий процес розвитку вітчизняної філософської думки ХVІІ – першої половини XVIІІ ст. глибоко проаналізований і узагальнений у працях В. М. Нічик; окремі проблеми висвітлені у дослідженнях І. С. Захари, М. В. Кашуби, В. Д. Литвинова, М. Д. Роговича та ін., цілісний аналіз натурфілософських концепцій першої половини ХVІІ ст. дається у працях Я. М. Стратій [13, с. 82].

Розділ натурфілософії вже в останній чверті ХVІІ ст. став однією з основних частин філософських курсів професорів Києво-Могилянської колегії. Йоасаф Крюковський, і Стефан Яворський розглядали цей розділ як головний у своєму курсі філософії і викладали в ньому своє розуміння Всесвіту, його будову, пояснювали природу земних і небесних явищ, а також природу і відчуття людини, її відносини з богом.

Феофан Прокопович, який викладав філософію в Академії 1707–1709 pp., був одним із перших професорів, хто всупереч програмним вимогам надав розділові натурфілософії практичного спрямування. Саме від нього починається у вітчизняній філософській думці цілком нове розуміння натурфілософії як філософії природи, що використовує природній, “натуральний” підхід до пізнання законів світобудови, всупереч книжному знанню схоластики і теологічним мудруванням. Це розуміння передбачає тлумачення натурфілософії не лише як філософії природи, пояснення з неї самої, а й як провідної тенденції філософської думки цілого періоду, що ознаменувала відрив філософії від теології, забезпечила розвиток філософії в тісному зв'язку з природознавчими науками.

Завдяки тому, що статут Академії дозволяв і навіть певним чином зобов'язував кожного професора складати свій власний філософський курс, дотримуючись відповідної його смакам і уподобанням чи рівнем філософської освіти системи, ми маємо різноманітні курси і розділи натурфілософії. У другій половині ХVІІ ст. професори дотримувалися скотистської інтерпретації вчення Аристотеля (Й. Крюковський) чи тяжіли до другої схоластики (С. Яворський). Феофан Прокопович, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський та Георгій Кониський виразно прагнуть зрозуміти картезіанську філософію, намагають тлумачити основні питання натурфілософії в дусі науки Нового часу, а Амвросій Дубневич називає Декарта фальсифікатором філософії Арістотеля, Фоми Аквінського та інших великих учених, не визначає його авторитету в галузі філософії.

Такі суперечливі орієнтації поглядів професорів Киево-Могилянської академії свідчать про постійну боротьбу думок, різкі контрасти й пошуки істини, відображаючи суть вітчизняної натурфілософії того періоду. Незважаючи на окремі різко суперечливі одна одній філософські системи, можна виділити і прослідкувати панівну тенденцію в розвитку натурфілософії, яка визначила її місце в системі філософських знань, роль у формуванні світорозуміння своєї епохи і дальший розвиток вітчизняної філософії як науки.

Становлення такої панівної тенденції та її розвиток зумовлюється насамперед суттєвими потребами тогочасного суспільства. Сильна централізована Російська держава часів Петра 1 відчула загальну потребу наукових знань. Дуже в пригоду тут стали вчені з України, зокрема професори Києво-Могилянської академії. Створювані швидкими темпами гірничорудна та військова техніка, мореплавство і будівельна справа вимагали наукових теорій і стимулювали їх розвиток.

Загальну кризу релігії, що наступила у зв'язку з розвитком науки, значно поглиблювали успіхи природознавства. В Росії це особливо помітно в працях Ломоносова, Татищева, Вольфа, Бернуллі та інших членів Академії наук. Ці вчені відкрито стали на шлях чіткого розмежування, достеменної ізоляції науки від релігії. М. В. Ломоносов запропонував розмежувати дві сфери впливу: весь “видимий світ цей” віддати науці, Св. письмо – церкві. [14, с. 15]. M. В. Ломоносов та його сподвижники в Академії знайшли шлях примирения науки і релігії, без чого наука в Росії не могла б розвиватися, – це шлях розмежування двох сфер. Перша сфера – ділянка науки – являла собою природу, світ, це книга, в якій бог показав свою велич, і люди повинні її пізнавати. Друга сфера – світ соціально-етичних цінностей, світ людської поведінки - це галузь втілення божої волі. Церква погодилась на таке розмежування, але обмежувала науку заборонами та перешкодами, хоч і не вступала в теоретичні суперечки. Таке становище зумовило те, що у вітчизняній філософії ХVІІІ ст. вкоренилась деїстична система світу. Її дотримувалися не лише вчені-природознавці, які проводили наукові експерименти, а й ті, хто під егідою високого духовного сану проявляв неабиякий інтерес до тогочасної науки. – це сподвижник Петра 1 в його реформах Феофан Прокопович, палкі проповідники Просвітництва Ілля Копієвич та Михайло Козачинський. пристрасний прихильник нововведень Ф. Прокоповича Георгій Кониський та інші.

Отже, у ХVІІІ ст. вітчизняні вчені у своїх природно-наукових та філософських узагальненнях спираються на конкретні знання про природу. Наукова істина ставиться вище авторитету Арістотеля. Ф. Прокопович, Г. Кониський рішуче заявляють, що вони «йдуть за істиною, а не за Арістотелем» [15, с. 211].

Домінуючою тенденцією у розумінні й тлумаченні світобудови професорами Києво-Могилянської академії кінця ХVІІ-першої половини ХVІІІ ст. було визнання вчення М. Коперніка і Г. Галілея. Ф. Прокопович і М. Козачинський обмежуються лише широким описом системи світу М. Коперніка, а Г. Кониський вже відверто визначає, що крім Св. письма, яке суперечить ученню Коперніка, він не бачить інших причин ігнорувати це питання. “В основному – твердить професор, – від цієї системи відштовхують людський розум дані Святого письма, з яких випливає, здається, що Земля стоїть, а Сонце рухається. Та послідовники Коперніка написали дуже значні і вагомі твори-відповіді, які тут немає місця наводити, адже деякі виберемо, коли говоритимемо про небо і елементи зокрема. Про інші розкажу в усній бесіді” [15, с. 215].

Основними аргументами на захист вчення Коперніка служать у Кониського дані з діалога Галілея “про рух Землі”, а також результати досліджень Декарта, Гюйгенса, Бойля та інших тогочасних фізиків і астрономів.

Проте, як би професор не намагався довести свою “лояльність” і непричетність до суперечки своїх сучасників, наведені в його філософському курсі висловлювання свідчать, що ця суперечка для нього не далека, не чужа. Хоч він зберігає велику обережність – що було викликано об'єктивними обставинами, – виклад космології свідчить, що Кониський мав свою точку зору щодо руху Землі, інших планет Сонячної системи, а також щодо вірогідності даних Св. письма. “Земля рухається здебільшого поступальним рухом, тому вона ніяк не може бути в центрі світу. Про те, що вона в центрі, немає переконливих доказів” [15, с. 223] -категорично заявляє професор.

Трактування матерії у натурфілософії першої половини ХVІІІ ст. внутрішньо суперечливе, проте чітко помітна тенденція до її картезіанського розуміння, і саме це зближує професорів Києво-Могилянської академії з прогресивними діячами вітчизняної науки. Уже в розумінні і Гізеля матерія – це щось постійне в матеріальному світі і, що дуже важливо з точки зору зародження її нового розуміння, – в ній відбуваються процеси виникнення і знищення речей [13, с. 35].

Матерія реально існує – це визначають всі прогресивні професори. Реальність буття матерії обґрунтовується спостереженнями над природніми речами, процесами, явищами. Повсякденний досвід може показати кожному зміни буття речей, але змінюються речі не цілком, щось у них залишається спільним, незмінним, “бо коли одні речі кінчаються, тоді інші необхідно почуваються, і те, з чого вони починаються і з чого складаються, оте саме і буде першоосновою” [9, с. 26-29].

Співвідношення матерії і форми було дуже складним питанням для натурфілософії першої половини ХVІІІ ст. Схоластична традиція різко відокремлювала ці два принципи природнього тіла, а Декарт ототожнював матерію з природнім тілом, відкидаючи всю схоластичну систему субстанцій них та акцидентальних форм. Професори Київської академії в основному поділяють декартівське розуміння матерії.

Прагнення пояснити природу, виходячи з неї самої, вело до радикального перегляду відношень бога і світу, бога і природи, бога і матерії. Натурфілософи прагнуть подати картину світу як здобуток тогочасної астрономії, спираючись на вчення Коперніка і Галілея. Деїстична позиція вчених, що знаменує відмову від зовнішніх джерел руху і від “першодвигуна”, визначила пошуки джерела руху в самій природі, висунула надзвичайно плідний для подальшого розвитку філософії і природознавства принцип саморуху матерії-природи. Цей принцип найперше позначився у новому трактуванні співвідношення матерії і форми, простору та часу. Чи не якнайбільшим завоюванням натурфілософії згаданого періоду треба вважати сенсуалістичну теорію пізнання.

Дальший розвиток вітчизняної філософської думки та природничих наук вимагав відмови від натурфілософії як системи поглядів на природу і Всесвіт. Однак ні природничі науки, ні філософія не могли обійтися без її великих досягнень: прагнення до досвідного знання і вчення про автономію природи.