З часів Ренесансу інтерпретація і випрацювання її прийомів вступили в нову стадію. Завдяки мові, життєвим умовам та національності, відбувалося відокремлення від класичної та християнської старовини. Інтерпретація, отже, стала тут ще інакше, ніж до того в Римі, перенесенням у чуже духовне життя шляхом граматичних, предметних та історичних досліджень. І ось ця нова філологія, різнобічна ученість і критика часто-густо була змушена працювати лише з повідомленнями та уламками. Таким чином, вона мала бути по-новому плідною й конструктивною. Тому філологія, герменевтика й критика піднеслися на ще вищий щабель. У наступні чотири століття з'явилась розлога герменевтична література. Вона утворює два різних напрямки: адже класичні й біблійні твори містили у собі величезний творчий потенціал, який належало опанувати. Класично-філологічна розробка прийомів такою опанування характеризувалась як ars critica. Такі твори, серед яких щонайбільший інтерес становлять праці Сціопія (Sсіоріus), Клерика(Сlеrісиs) і незавершена праця Валезія (Valesius). У своїй першій частині містили виклад учення про мистецтво герменевтики. Незліченні статті й передмови вели мову de interpretatione. Остаточне ж конституювання герменевтики відбувається завдяки інтерпретації Біблії. Першою значною і, мабуть, найглибшою працею такого роду був Сlavis (1567) Флацій.
У цій праці цілу сукупність складених правил інтерпретації було об'єднано, причому за допомоги постулатів. Насамперед у систематичне вчення з тим, щоб за умови використання цих правил на підставі згідного з вимогами мистецтва методу дослідження обов'язково досягалося б загальноприйняте розуміння. Ця принципова точка зору, яка і справді, посідає пріоритетне становище у герменевтиці, була усвідомлена Флацієм завдяки суперечкам XVI століття. Флацій був змушений вести боротьбу на два фронти. Не лише анабаптисти, але й реставрований католицизм наполягали Святого Письма. Позаяк Флацій протистоїть цьому, він особливо ретельно вчиться на екзегезі Кальвіна, яка від витлумачення неодноразово поверталась до його основоположень. Для тодішнього лютеранина найневідкладнішою справою було спростування католицького вчення про традицію. Саме тоді сформульованого заново. Право традиції визначати витлумачення тексту у боротьбі із протестантським принципом підходу до писемних джерел могло ґрунтуватися лише на тому, що на підставі самих тільки біблійних текстів неможливо досягти їхньої переконливої й загальновизнаної інтерпретації. Тридентський Собор, що відбувався впродовж 1545-1563 років, обговорював ці питання, починаючи зі своєї четвертої сесії, а перші автентичні видання його постанов з'явилися лише 1564 року. Згодом Белармін, представник тридентського католицизму, по якомусь часі після появи праць Флація у своєму полемічному творі 1581 року в найдошкульнішій та найрізкішій формі заперечив зрозумілість Біблії з неї самої й таким чином намагався довести необхідність традиції задля доповнення розуміння Святого Письма. У зв'язку з цим протиборством Флацій заходився герменевтично довести можливість загально значимої інтерпретації. Намагаючись розв'язати це завдання, він дійшов до відкриття засобів і правил, яких ще не пропонувала жодна попередня герменевтика. теоретико-пізнавального питання веде до логічної проблеми герменевтики.
Коли інтерпретатор стикається у своєму тексті з утрудненнями, то в його розпорядженні є досконалий допоміжний засіб для їх, подолання: даний у живій християнській релігійності зв'язок із твором. Якщо ми перекладемо цю тезу з догматичного на наш спосіб мислення, то ця герменевтична вартість релігійного досвіду виявляється лишень окремим випадком загального принципу, згідно з яким у будь-якому процесі інтерпретації міститься витлумачення на підставі предметно-дійового зв'язку із твором як чинник того ж таки реального зв'язку. Але поряд із цим релігійним принципом витлумачення існують також і розмислові принципи інтерпретації. Найпершим із них є граматична інтерпретація. Однак поряд з цим Флацій схоплює насамперед значення психологічного або технічного принципу витлумачення, згідно з яким інтерпретацію окремого місця тексту слід давати, виходячи із задуму і композиції усього твору. І для цієї технічної інтерпретації він методично використовує насамперед нагромаджений риторикою досвід стосовно внутрішнього зв'язку літературного твору, його композиції та його дійових за силою свого художнього впливу елементів. При цьому ґрунт йому підготувала перебудова Меланхтоном арістотелівської риторики. Сам Флацій розумів, що для однозначного визначення уривків треба методично застосовувати передусім той допоміжний засіб, який, був закладений у контекст, мету, співвідношення й узгодженість окремих частин або членів твору. Він підпорядковує герменевтичну вартість такої допомоги загальному положенню вчення про метод. Крім того, справді, окремі частини цілого стають зрозумілими через своє відношення до цього цілого і до інших його частин. Він добирається до внутрішньої форми твору аж до стилю та окремих, дійових елементів і в загальних рисах з відчуттям витонченого смаку окреслює характеристики павліанського й йоганіанського стилів. Це був значний крок уперед, хоча, звичайно, у межах риторичної точки зору. Якщо кожний писемний твір, за Меланхтоном і Флацієм, створено згідно із правилами, то і його розуміння досягається за допомоги правил. Він є, немовби логічний автомат, обтягнутий стилем, образами та фігурами красномовства.
Формальні недоліки праці Флація було усунено в герменевтиці Баумгартена. У ній же водночас виявив себе другий великий теологічно-герменевтичний рух. Згідно з повідомленням Баумгартена, на німецькому небосхилі поряд із нідерландськими інтерпретаторами стали з'являтися також англійські вільнодумці й коментатори Старого Заповіту в дусі народознавства. На спілкуванні з Баумгартеном та співучасті в його працях зросли Міхаеліс і Землер. Міхаеліс до інтерпретації Старого Заповіту йшов насамперед від цілісного історичного уявлення про мову, історію, природу й право. Землер, попередник великого Християна Баура, розчленувавши єдність новозаповітного канону, поставив слушне завдання - зрозуміти кожний окремий твір у його локальних особливостях. Згодом він пов'язав ці твори у певну нову єдність, наявну у живому історичному осягненні прахристиянської боротьби між іудейським християнством і християнами дещо вільнішої організації. У своїй підготовчій роботі до геологічної герменевтики Землер із безкомпромісною рішучістю звів усю цю науку до двох складових: інтерпретації, що виходить із мовного слововжитку, та інтерпретації, що керується історичними обставинами. Таким чином відбулося вивільнення витлумачення від догми й було засновано граматично-історичну школу. Згодом витончений і передбачливий дух Ернесті створив у його Interpres класичну працю з цієї нової герменевтики На підставі її читання розробив свою власну герменевтику Шлейєрмахер. Щоправда, навіть ці кроки уперед також здійснювались у чітко окреслених межах. Під руками цих екзегетів композиція і мисленнєва тканина кожного епохального твору розплітається на ті самі ниточки: локально і темпорально зумовлене коло уявлень. Згідно з таким прагматичним осягненням історії, людська природа, рівномірно сформована у релігійному та моральному відношеннях, обмежується лише зовнішньо - локально і темпорально. Вона -позаісторична.
Поки що класична й біблійна герменевтика йшли пліч-о-пліч. Чи треба дивитися на одну і другу як на застосування певної загальної герменевтики? Вольфіанець Майєр зробив цей крок 1757 року у своїй спробі створення певного всезагального мистецтва витлумачення. Він справді, осягнув поняття своєї науки у настільки всезагальному вигляді, наскільки це було можливим: вона була повинна у загальних рисах окреслити правила, які можна виявити у будь-якому витлумаченні знаків. Але книга ще раз засвідчує, що одними лише методами архітектоніки й симетрії нової науки винайти не можна. Так виникають лише фальшиві вікна, що крізь них ніхто дивитися не може. Життєздатна герменевтика могла виникнути лише в голові, відзначеній поєднанням майстерності філологічної інтерпретації і справжньої сили здатності до філософського мислення. Таким був Шлейєрмахер.
Умови, за яких працював Шлейєрмахер: інтерпретація Вінксльманом творів мистецтва, конгеніальне проникнення Гердера удушу епох і народів, а також працююча під кутом зору нових естетичних позицій філологія Гейне, Фрідріх Август Вольф із його учнями, серед яких Г'айндорф був у близькому спілкуванні зі Шлейєрмахсром на ґрунті платонівських студій, - усе це поєдналося в ньому з умінням німецької трансцендентальної філософії виявляти за даним у свідомості творчі сили, що, діючи об'єднуючим чином і не усвідомлюючи самих себе, утворюють у нас цілісну форму світу. Саме з поєднання цих двох моментів і виникло властиве цьому мислителеві мистецтво інтерпретації разом із певним обґрунтуванням наукової герменевтики.
До того часу герменевтика у кращому разі становила собою систему правил, складові якої - окремі правила - утримувалися разом задля досягнення мети загальнозначимої інтерпретації, їй були властиві функції, що взаємодіяли у цьому процесі інтерпретації як нарізно взяті граматичне, історичне, естетико-риторичне та предметно-дійове витлумачення. І, виходячи з філологічної майстерності багатьох століть, вона почала усвідомлювати правила, згідно з якими й мали здійснюватися ці функції. За цими правилами Шлейєрмахер побачив аналіз розуміння, а отже, й пізнання самої цієї доцільної дії, а вже з цього пізнання він вивів можливість загальнозначимого витлумачення, його допоміжні засоби, межі і правила. Одначе він міг аналізувати розуміння як відтворення, як реконструкцію за певним зразком - лише у своєму живому зв'язкові із самим процесом літературної творчості. У живому спогляданні творчого процесу, в якому виникає життєздатний літературний твір, він виявив умову для пізнання іншого процесу, котрий за письмовими знаками розрізняє цілість твору, а за певним задумом розуміє духовну сутність його творця.
Проте виникла потреба у новому психологічно-історичному підході до розв'язання таким чином поставленої проблеми. З часу поєднання, що відбулося між грецькою інтерпретацією і риторикою як вченням про мистецтво створення певного типу літературної продукції ми простежували зв'язок, про який тут ідеться. Але осягнення обох процесів завжди лишалося логіко-риторичним.
Твір убирався в шати стилю, фігур красномовства та образів. Однак тепер для розуміння літературного продукту було застосовано зовсім нові поняття. Тут отже, наявна певна об'єднуюча і творчо діюча здатність, яка, не усвідомлюючи свого впливу і формотворчої дії, сприймає й розвиває первинні імпульси до продукування художнього твору. Сприйнятливість і самодіяльне образотворення у ній неподільні. У цій здатності до кінчиків пальців та до окремих слів виявляє себе людська індивідуальність. Найвищим її виявом є зовнішня і внутрішня форма літературного твору. І тут назустріч цьому творові прямує невгамовна потреба читача доповнити власну індивідуальність спогляданням індивідуальності іншого. Розуміння й інтерпретація у самому житті завжди такі активні й дійові, але своєї досконалості вони досягають у здійснюваному згідно з усіма правилами мистецтва витлумаченні життєздатних творів мистецтва та їхнього зв'язку в духовності свого творця. Це й було новим поглядом у його особливій формі, якої він набув у духовності Шлейєрмахера.
У цьому полягала і додаткова умова для великого стрибка загальної герменевтики, що удосконалила нові психологічно-історичні погляди друзів Шлейєрмахера та його самого, підвела їх до рівня філологічного мистецтва інтерпретації. - Саме німецький дух в особі Шіллера, Вільгельма фон Гумбольдта, братів Шлегелів від осмислення продуктів поетичної творчості звернувся до осягнення історичного світу. Це був потужний рух; і Бьок, Діссен, Велькер, Гегель, Ранке, Савіньї - усі вони зазнали на собі його впливу. Фрідріх Шлегель став провідником Шлейєрмахера у філологічному мистецтві. Поняття, якими він керувався у своїх блискучих працях про грецьку поезію, Гете, Боккаччо, були поняттями внутрішньої форми твору, історії розвитку письменника, а також у собі розчленованої цілості літератури. І за такими поодинокими досягненнями відтворюючого філологічного мистецтва у нього стояв задум науки критики, свого роду агасгіпса, що мала б спиратися на теорію продуктивних літературних здібностей. Як близько стикається цей задум із герменевтикою й критикою Шлейєрмахера.
Шлегелю також належав задум перекладу Платона. На ньому було відпрацьовано техніку нової інтерпретації, яку згодом Бьок і Діссен насамперед застосували до Піндара. Платона треба було зрозуміти як філософського художника. Мстою інтерпретації є досягнення єдності між характером платонівського філософування і художньою формою платонівських творів. Тут філософія ще є справжнім життям, нерозривно пов'язаним із бесідою, її письмовий виклад - це лишень фіксація для пам'яті. Відтак вона мусить бути діалогом і до того ж діалогом якоїсь такої художньої форми, щоб остання спонукала читача до власного подальшого творчого повторення живої сув'язі її думок. Але водночас, згідно з точною єдністю цього платонівського мислення, кожен діалог повинен продовжувати попередні та готувати наступні теми і далі прясти нитки різних частин філософії. Якщо простежити ці взаємні відношення між різними діалогами, то постане зв'язок головних творів, що розкриває найглибші наміри Платона. В осягненні цього, згідно з усіма правилами мистецтва утвореного зв'язку, лише й постає, за Шлейєрмахером, справжнє розуміння Платона. Порівняно з ним встановлення хронологічної послідовності його творів, хоча вона обов'язково неоднораз буде збігатися з самим цим зв'язком, є менш істотним. Бьок у своїй знаменній рецензії насмілився сказати, що тільки цей твір великого майстра уперше відкрив Платона для філологічної науки.
Однак на той час у духовності Шлейєрмахера з властивою їй такою філологічною віртуозністю уперше поєдналася геніальна філософська потуга. І навчила його цьому саме трансцендентальна філософія, яка запропонувала насамперед задовільний засіб для загального формулювання і розв'язання власне герменевтичної проблеми: так, отже, постала наука і вчення про мистецтво витлумачення.
