Узвичаєне розчленування процесу витлумачення на граматичну, історичну, естетичну і предметну інтерпретацію. як його застав Шлейєрмахер ним заперечується. Ці розрізнення означають лише те, що коли розпочинається витлумачення, тут потрібне граматичне, історичне, предметне й естетичне знання, і воно може впливати на кожен акт інтерпретації. Проте сам процес витлумачення може дозволити собі розділитися лишень на дві складові, які містяться у пізнанні духовної творчості на підставі мовних знаків. Граматичне витлумачення прямує від одного зв'язку у тексті до іншого аж до найвищих зв’язків у цілості твору. Психологічне ж витлумачення виходить від перенесення у внутрішній творчий процес і воно крокує уперед до зовнішньої і внутрішньої форми твору, від них же розгортається далі до охоплення єдності творів у своєрідності духу і розвитку їхнього творця.

Водночас тепер досягнуто пункту, виходячи з якого Шлейєрмахер майстерно розробляє правила мистецтва витлумачення. Його вчення про зовнішню і внутрішню форму є засадовим, особливо ж глибокими є його нариси загальної теорії літературної творчості, які могли б стати органоном історії літератури.

Остаточна мета герменевтичної процедури полягає у тому, щоб зрозуміти автора краще, ніж він розумів себе сам. Положення, яке є необхідним висновком з учення про неусвідомлювану творчість.

Отже, розуміння перетворюється на витлумачення, яке досягає загально значущості лише тоді, коли воно стикається з письмовими пам'ятками мови. Якщо філологічна інтерпретація у герменевтиці стає свідомою своїх процедур і підстав своєї правомірності, то практична корисність такої дисципліни порівняно з живою навичкою по праву могла невисоко поціновуватися Фр. Ф. Вольфом. По той бік цієї практичної користі для справи самого витлумачення перед нею стоїть інше й таке важливе завдання, яке насправді є її головним завданням, вона повинна, на противагу постійному вторгненню романтичної сваволі й скептичної суб'єктивності у царину історії, теоретично обґрунтувати загальнозначимість інтерпретації, на якій базується будь-яка достеменність історії. Включене у контекст теорії пізнання, логіки і методології гуманітарних наук, це вчення про інтерпретацію стає важливою сполучною ланкою між філософією та історичними науками, головною складовою основоположення наук про дух.

На думку Вільгельма Дільтея, подальший розвиток герменевтики залежав від таких положень Шлейєрмахера:

Розуміння підпадає під загальне поняття пізнання, причому пізнання у широкому значенні осягається як процес, у якому досягається загальнозначиме знання.

(Положення 1) Розумінням ми називаємо процес, що у ньому з чуттєво даних виявів душевного життя ми приходимо до його пізнання.

(Положення 2) Якщо чуттєво сприймані вияви душевного життя справді можуть бути відмінними, то їх розумінню, завдяки вказаним умовам цього типу пізнання, мають бути притаманні задані спільні риси.

(Положення 3) Розуміння письмово зафіксованих життєвих виявів, здійснюване згідно з усіма правилами мистецтва, ми називаємо витлумаченням, інтерпретацією. Витлумачення є твором особистого мистецтва, і найбільша досконалість в оволодінні ним зумовлюється геніальністю інтерпретатора; воно ґрунтується саме на спорідненості, посилюваній наближенням до життя автора, постійним вивченням його творчості.

Отже, це витлумачення відповідно до вказаного утруднення та значення є предметом велетенської праці людських генерацій. Воно переробило насамперед усю філологію та історію. Нелегко скласти собі уявлення про ту величезну кількість ученої праці, що її було витрачено на це. Здатність до цього розуміння у роді людському зростає гак само поступово, закономірно, повільно та важко, як і здатність пізнавати та опановувати природу.

Проте саме тому, що ця геніальність є такою рідкісною, а саме витлумачення має здійснюватися й вивчатися також і менш обдарованими людьми необхідно, щоб:

(Положення 4) мистецтво геніальних інтерпретаторів фіксувалося у правилах так, як вони. містяться у їхньому методі або так. як їх було усвідомлено для самих себе. Адже будь-яке людське мистецтво вдосконалює і розвиває себе завдяки своїй практиці, і якщо це вдається, життєвий доробок митця у якійсь формі передається нащадкам. Засоби для оформлення розуміння згідно з усіма правилами мистецтва виникають тільки там, де мова дає для цього тверде підґрунтя і де є величні твори, що ніколи не втрачають своєї вартості, які через різну інтерпретацію викликають суперечку: тоді зіткнення між: геніальними майстрами витлумачення мас шукати розв’язання за допомогою загальнозначимих шляхів. Безперечно, щонайбільший інтерес для власне мистецтва витлумачення становить зустріч з геніальним інтерпретатором або його твором. Але короткочасність життя вимагає скорочення шляху через встановлення віднайдених методів і розроблених у їхніх межах правил. Вчення про мистецтво розуміння письмово зафіксованих життєвих виявів ми й називаємо герменевтикою.

Так може бути визначено сутність герменевтики та певною мірою обґрунтовано її застосування. Отже, якщо видається, що нині вона не викликає тієї міри інтересу з боку представників цього мистецького вчення, якої їй хотілося б, то, на думку Вольгема Дільтея, причина цього полягає утому, що вона у своїй діяльності не порушує таких проблем, які випливають із нинішньої наукової ситуації і були б здатні вести її до вищого рівня інтересу. Цю науку Герменевтику спіткала дивна доля. Вона завжди досягала лише того, щоб її брали до уваги за умов якогось великого історичного руху, котрий таке розуміння одиничного історичного буття робить невідкладною справою науки для того, щоб потім воно знову зникло у пітьмі. Так сталося насамперед тоді, коли витлумачення священних текстів християнства стало життєво важливим питанням для протестантизму. Згодом у зв'язку з розвитком історичної свідомості у нашому столітті її упродовж певного часу знову відроджують Шлейєрмахер і Бьок. Енциклопедія Бьока, що була цілком пройнята цими проблемами, вважалася обов'язковим уведенням у найсвятіші таємниці філології. І якщо вже Фр. Авг. Вольф зневажливо висловлювався про вартість герменевтики для філології, і якщо фактично відтоді ця наука знайшла лише жалюгідних продовжувачів і представників, значить, сама її тодішня форма зжила себе. Проте сьогодні знову постає - у новій і ширшій формі - актуальніша для неї проблема.

(Положення 5) Розуміння, у якому було розглянуто щойно наведений широкий обсяг, с засадною процедурою для усіх подальших операцій гуманітарних наук… Подібно до того, як у природничих науках будь-яке законовідиювіднс пізнання є можливим лише завдяки вимірювальним і обчислювальним складовим дослідів, а також лише за правилами, що становлять зміст цих наук, так і в гуманітарних науках кожне абстрактне положення, зрештою, можна виправдати лише через його співвіднесення з душевною життєвістю, як вона дана у переживанні й розумінні.

Отже, якщо розуміння є засадовим для гуманітарних наук, то теоретико - пізнавальний, логічний і методичний аналіз розуміння с головним завданням для обґрунтування гуманітарних наук. Проте значення цього завдання повністю окреслюється лише тоді, коли усвідомлюють утруднення, що його містить сама природа розуміння стосовно практичного здійснення загальнозначимої науки.

Кожен з нас є немовби замкненим у своїй індивідуальній свідомості, вона є індивідуальною і свою суб'єктивність передає будь-якому осягненню. Уже софіст Горгій означив Цю проблему так: коли б навіть існувало знання, то той, хто ним володіє, не зміг би передати його іншому. Звичайно, мислення для нього закінчується там, де постає ця проблема. Потрібно її розв'язати. Можливість осягнення чужого є однією з найглибших насамперед теоретико-пізнавальних проблем. Яким чином індивідуальність може чуттєво даний їй чужий індивідуальний життєвий вияв довести у собі до загальнозначимого об'єктивного розуміння? Умова, з якою пов'язана ця можливість, полягає у тому, що в жодному чужому індивідуальному вияві не може з'явитися щось таке, чого б не містила у собі також сама осягаюча життєвість. Ті самі функції і невід'ємні складові є в усіх індивідуальностях, і лише за мірою їхньої інтенсивності розрізняються здатності різних людей. Той самий зовнішній світ відображається в образах їхнього уявлення. У життєвості, отже, має міститися певна спроможність. Зв'язок, підсилення, послаблення - перенесення є перетворенням.

З окремого - ціле, з цілого ж знов окреме. Сама цілісність твору вимагає подальшою наближення до індивідуальності <творця>, до літератури, з якою вона пов'язана. Порівняльна процедура дозволяє мені, зрештою, спочатку кожен окремий твір, навіть кожне окреме речення зрозуміти глибше, ніж я його розумів раніше. Так з цілого - розуміння, натомість ціле, навпаки, з окремішнього.

Уже кожний окремий душевний стан ми розуміємо лише завдяки зовнішнім подразникам, що його викликають. Ми розуміємо ненависть, виходячи з якогось шкідливого втручання у чиєсь життя. Без цього відношення страждання зовсім не були б доступними нашим уявленням. Отже, для розуміння безумовно необхідним є середовище. Доведене до крайнощів розуміння настільки не відрізняється від пояснення, наскільки воно взагалі є можливим у цій галузі. А пояснення знову ж таки має своєю передумовою завершення розуміння.

У всіх цих питаннях виявляється, що теоретико-пізнавальна проблема повсюдно є однією й тією самою: загальнозначиме знання на підставі досвіду. Проте тут вона з'являється за особливих умов природи досвіду в гуманітарних науках. Вони є такими: структура як зв'язок є у душевному житті життєвим, відомим, отже, окремим.

Таким чином, біля самого входу до гуманітарних наук як головна теоретико-пізнавальна проблема стоїть аналіз розуміння. Позаяк герменевтика виходить з цієї теоретико-пізнавальної проблеми і бачить для себе кінцеву мету у її розв'язанні, вона включається у розв'язання великих, визначальних для сучасної науки питань про будову і правомірність засад гуманітарних наук у певному внутрішньому відношенні проблеми і положення стають живою сучасністю.

Розв'язання цього теоретико-пізнавального питання веде до логічної проблеми герменевтики.

Навіть ця проблема, природно, всюди є однією й тією самою. Само собою зрозуміло, що найпростіші логічні операції, подивувань в гуманітарних та природничих науках, є одними й тими самими. Індукція, аналіз, побудова, порівняння. Одначе тут йдеться про те, якої особливої форми вони набувають у царині досвіду гуманітарних наук. Індукція, даними якої є чуттєві процеси, здійснюється тут, як і скрізь, на підставі знання про зв'язок. Останній у фізико-хімічних науках зводиться до математичного знання кількісних відношень, у біологічніх науках - до життєвої доцільності, у гуманітарних науках - до структури душевної життєвості. Таким чином, ця підстава не є якоюсь логічною абстракцією, але є реальним, даним у житі і зв'язком; одначе він є індивідуальним, а отже - суб'єктивним. Ним визначено завдання і форму цієї індукції. Згодом її логічні операції окреслюються ще детальніше завдяки природі мовного виразу. Так, теорія цієї індукції набуває специфічних рис у більш вузькій мовній галузі завдяки теорії мови - граматиці. Особлива природа визначення на підставі відомого з граматики зв'язку та на підставі невизначених варіативних у певних межах значень слова, а також синтаксичних формальних елементів. Доповнення цієї індукції розумінням одиничного як певною цілісного зв'язку за допомогою порівняльного методу, що визначає одиничне і через відношення до іншого одиничного робить своє осягнення більш об'єктивним.

Виникнення поняття внутрішньої форми. Але просування до реальності із необхідністю дорівнює внутрішній життєвості, яки стоїть за внутрішньою формою окремого твору і контекстом цих творів. Вона є відмінною у різних типів письмової продукції. У поета це творча спроможність, у філософа - зв'язок погляду на життя і світогляду, у великих практиків - їхня практична цільова установка стосовно дійсності, у членів чернечого ордену і т. д. (Павло, Лютер. )

Водночас зв'язок філології з вищою формою історичного розуміння. Витлумачення та історичне зображення - лише два боки захопленого заглиблення. Безконечне завдання.

Так, дослідження взаємодії загальних процесів у всіх типах пізнання і їхньої специфікації під кутом зору методу додає його результат до змісту методології її предметом є історичний розвиток методу та його специфікації в окремих галузях герменевтики. 1 Приклад. Витлумачення поетів - це особливе завдання. З правила: розуміти краще, ніж автор розумів себе сам, виокремлюється також проблема ідеї в поезії. Вона існує (одначе не як абстрактна думка) у значенні певного неусвідомлюваного зв'язку, який є діючим у структурній організації твору і з внутрішньої форми якого дається для розуміння; поет її не потребує, він її навіть до кінця не усвідомлює; її виокремлює інтерпретатор, а це, мабуть, і є найвищий тріумф герменевтики. Отже, сучасна система правил, яка править за єдиний метод для досягнення загальнозначимості, має бути доповненою зображенням творчих методів геніального інтерпретатора з різних галузей. Адже тут міститься стимулююча сила. Цей метод слід застосовувати - за усіх методів гуманітарних наук. Вже винайдені суб'єктивно зумовлені абстрактні правила. Виведення загальнозначимої системи правил на теоретико-пізнавальних засадах.

Герменевтичні методи, зрештою, мають зв'язок з літературною, філологічною та історичною критикою, і ця цілісність веде до пояснення окремих явищ. Між витлумаченням і поясненням є лишень незначна відмінність і немає жодної твердої межі. Адже розуміння - це безконечне завдання. Але у дисциплінах межа полягає у тому, що психологію і науку про системи тепер застосовують як абстрактну систему.

Згідно з принципом невіддільності осягнення і цінності, з герменевтичним процесом неодмінно пов'язана знаменита йому літературна критика. Немає жодного розуміння без відчуття вартості - але вартість визначається об'єктивно і загальнозначимо лише через порівняння. Окрім того, це потребує визначення нормативного, наприклад, у жанрі драми. Тоді з цього виходить філологічна критика. У підсумку встановлюється відповідність, суперечливі частини виключаються. Лахман, Горацій Рібека та ін. Або якась норма з інших творів, несумірні твори виключаються; критика Шекспіра. Критика Платона.

Отже, літературна критика є передумовою філологічної критики: адже стимул до неї виникає саме із зіткнення з незрозумілим і нічого не вартим, а літературна критика як естетична сторона філологічної критики має у ній свій допоміжний засіб. Історична критика є лише відгалуженням критики, як естетична у своїх витоках. Таким чином, тут, як і скрізь, подальший розвиток, як там до історії літератури, естетики, так тут до історіографії.

Філологія. Як слушно каже Бьок, є пізнанням продукованого людським духом ( Енциклопедія, 10). Він додає парадоксальне: тобто пізнаного: таким чином, ця парадоксальність ґрунтується на помилковому припущенні, що пізнане і створене є одне й те саме-Насправді взаємодія усіх духовних сил у творчості більша, ніж пізнання є у поезії або посланні Павла.

Якщо розглядати поняття у широкому значенні, то філологія є нічим іншим, як зв'язком діяльностей, завдяки яким історичне доводиться до розуміння. Тоді вона є зв'язком, який спрямовано на пізнання окремого. Таким окремим с навіть державний бюджет Афін, хоч би він виявляв себе як в усіх стосунках уявна система.

Утруднення, що закладені в цих поняттях, надаються до Розв'язання у ході розвитку дисципліни філології і Дисципліни історії.

Кожен мусить погодитися з докорінною відмінністю між пізнанням одиничного як самоцінного і пізнанням загального систематичного зв'язку гуманітарних наук. Це врегулювання меж є цілком яснам. Адже те, що при цьому виникає взаємодія, і навіть філологія потребувала систематичної обізнаності в політиці та ін., стало само собою зрозумілим.

Філологія, отже, утворилася як пізнання даного в літературних творах. Коли додалися пам'ятки, то її предметом стало те, що Шлейєрмахер назвав символізуючою діяльністю. Історія, зі свого боку, розпочала з політичних подій, війн конституцій. Однак це сортування за змістами минулося, коли філологія як практична дисципліна залучила до сфери своєї компетенції також державні старожитності. З іншого боку, визначилася відмінність методичної діяльності і. зрештою, історичного зображення. Але навіть цю різницю було перейдено практичною дисципліною, позаяк вона залучила до своєї компетенції античну літературу й історію мистецтва. Отже, йдеться про регулювання межі між: філологією й історією. Це можливо лише за умови, якщо не зважати на практичний інтерес факультетської науки.

Отже, якщо ми весь процес пізнання одиничного мусимо осягнути як певний зв'язок, то постає питання, чи можна у слововжитку відокремити розуміння і пояснення. Це неможливо, бо загальні ознайомлення за допомоги процедури, аналогічної дедукції, хоча й не розв'язано, як обізнаність бере участь у кожному розумінні, не тільки психологічна, але й також і т. д. Отже, ми маємо це робити послідовно. Тоді, коли загальні ознайомлення свідомо й методично застосовують для всебічного пізнання одиничного, вираз пояснення дістає своє місце як тип пізнання одиничного. Одначе він виправданий лишень остільки, оскільки ми усвідомлюємо, що про якесь повне розчинення одиничного у всезагальному годі й казати.

Тут виокремлюється суперечливе питання - чи осмисленість психічних досвідів або наука психології є тим загальним, що є засадовим стосовно розуміння. Якщо техніку пізнання одиничного завершують як пояснення, то наука психології гак само є основою, як інші систематичні гуманітарні науки. Це відношення я уже довів стосовно історії.

Відношення вчення про мистецтво до процедури самого витлумачення с тут цілком таким самим, як нам демонструють логіка або естетика. Завдяки вченню про мистецтво процедура зводиться до формул, а вони зводяться до цільового зв'язку, в якому виникає процедура. Завдяки такому вченню про мистецтво щоразу посилюється енергія духовного руху, вираженням якого воно є. Адже вчення про мистецтво підносить процедуру до усвідомленої майстерності; воно розвиває її до уможливлених завдяки формулі висновків; оскільки воно пізнає засади її правомірності, воно збільшує й самовірогідність, з якою вона працює.

Проте глибше сягає інша дія. Щоб пізнати цю дію, ми мусимо піти далі понад окремими герменевгичними системами до їхнього історичного контексту. Кожне вчення про мистецтво обмежене процедурою, чинною у певному часовому просторі, що його формулу воно й розвиває. Так, перед герменевтикою і критикою, естетикою й риторикою, етикою й політикою., відтоді як до цього дозріла історична думка, постає завдання давніший фундамент, ґрунтований на цільовому зв'язку, нарешті доповнити новими історичними нідвлинами. Історична свідомість мусить піднестися над способами діяльності якоїсь окремої доби, і вона може досягти цього, позаяк вона всі попередні напрямки всередині цільового зв'язку інтерпретації і критики, поезії і красномовства зосереджує у собі, взаємно урівноважує й обмежує, сама пояснює їхню вартість, виходячи з їхнього відношення до цього цільового зв'язку, визначає межі, в яких вони задовольняють її людську глибину, і таким чином, нарешті, осягає усі ці історичні напрямки всередині певного цільового зв'язку як шерег наявних у ньому можливостей. Проте для цієї історичної праці вирішальне значення має те, що вона формули вчення про мистецтво може враховувати як абревіатури історичних напрямів. Отже, у міркуванні про способи діяльності, завдяки яким цільовий зв'язок міг розв'язувати наявні у ньому завдання, міститься внутрішня діалектика, яка через історично обмежені напрямки, через формули, що відповідають цим напрямкам, дозволяє цьому міркуванню розгортатися далі до універсальності, яка завжди і скрізь пов'язана з історичним мисленням. Таким чином, тут, як і скрізь, саме історичне мислення стає творчим, позаяк діяльність людини у суспільстві воно підносить понад межами часу і місця.

Це є точкою зору, згідно з якою історичне дослідження герменевтичного вчення про мистецтво пов'язане з вивченням інтерпретативних способів діяльності, одначе обидва вони безпосередньо пов'язані з систематичним завданням герменевтики.