Величезне значення літератури для нашого розуміння духовного життя та історії полягає, отже, в тому, що тільки у мові внутрішньо-людське дістає своє найповніше, вичерпне й об'єктивно зрозуміле вираження. А тому мистецтво розуміння сягає своєї кульмінації у витлумаченні або інтерпретації наявних у писемності залишків людського буття.

Витлумачення і невід'ємно пов'язана з ним критична обробка цих залишків були, відповідно, точкою відліку для філології. За своєю суттю воно становить собою особистісне мистецтво й майстерність такої обробки того, що збереглося у письмовому вигляді, і лише з урахуванням цього мистецтва та його результатів може бути вдалою будь-яка інша інтерпретація пам'яток або ж історично успадкованих дій. Ми можемо помилятися стосовно рушійних мотивів діючої особи історії, самі діючі особи можуть уявляти ці мотиви у спотвореному світлі. Але твір великого поета або першовідкривача, релігійного генія або справжньою філософа завжди може бути тільки правдивим вираженням його душевного життя: у цьому сповненому брехні людському суспільстві Такий твір завжди є істинним і на відміну, від якого завгодно іншого твору, вираженого в зафіксованих знаках, є придатним для повної й об'єктивної його інтерпретації, а вже він у будь-якому разі проливає своє світло на інші пам'ятки мистецтва певного часу, а також на історично значимі вчинки сучасників.

Це мистецтво інтерпретації розвивалося приблизно так само поступово, закономірно й повільно, як і мистецтво, експериментального дослідження природи. Воно виникло та існує завдяки особистій геніальній майстерності філолога. Отож, згідно із самою своєю природою, воно переходитиме до інших головним чином шляхом особистого контакту з великим майстром витлумачення або ж із його твором. Але разом з тим кожне мистецтво діє за правилами. Останні вчать долати труднощі. Вони сприяють результативності особистого мистецтва. Тому з мистецтва витлумачення рано формується виклад його правил. А із зіткнень цих правил, з боротьби різних напрямів стосовно витлумачення життєво значимих творів та із зумовленої тим самим потреби в обґрунтуванні правил виникла наука герменевтики. Вона і становить собою вчення про мистецтво витлумачення писемних пам'яток.

Позаяк це вчення визначає можливість загальнозначимого витлумачення на підставі аналізу розуміння, воно, зрештою, доходить до розв'язання цієї цілком всезагальної проблеми, з якої розпочиналося це обговорення; поряд з аналізом внутрішнього досвіду з'являється аналіз розуміннями обидва вони укупі надають гуманітарним наукам свідчення можливості й меж загальнозначимого пізнання у їхніх межах, ілюзіях. Ці межі зумовлені тим способом, у який нам первинне дано психічні факти.

Продемонструємо цей закономірний рух на прикладі історії герменевтики. Побачимо, як з потреби глибокого й загальнозначимого розуміння виникла філологічна майстерність, а з неї - правила, як відбувалося впорядкування цих правил згідно з метою, яка найближчим чином визначалася станом науки на той час, аж доки, зрештою, достеменну вихідну точку для упорядкування правил не було знайдено в аналізі самого розуміння.

Витлумачення поетів згідно з усіма правилами мистецтва (hermeneia) розвивалось у Греції з потреб навчання. Дотепна гра із тлумаченням і критикою Гомера та інших поетів за доби грецького Просвітництва була улюбленим заняттям повсюдно, де тільки розмовляли грецькою мовою. Більш тривка основа з'явилась тоді, коли за софістів і в школах ораторського мистецтва це витлумачення зіткнулось з риторикою. Адже в ньому стосовно красномовства закладалося всезагальне вчення про літературну композицію. Аристотель, великий класифікатор і ретельний дослідник органічного світу, держав і літературних творів, вчив у своїй Риториці, що цілісність літературного твору розчленовується на складові, розрізняв стильові форми виявляв вплив ритму, періоду, метафори. У Rhetoca ad Alexandrum ще простіше, одне за одним, розташовуються визначення поняття про елементи мовленнєвого впливу, тобто про приклад, ентимему, сентенцію, іронію, метафору, антитезу. А Аристотелева Поетика цілком безперечно зробила своїм предметом внутрішню й зовнішню форму та елементи впливу поезії з її різновидами, вивідні з визначення її сутності та призначення.

Другий важливий крок у мистецтві інтерпретації та розробці його правил було зроблено в александрійській філології. Літературну спадщину Греції було зібрано в бібліотеках, були здійснені критичні огляди текстів, а за допомоги майстерної, системи критичних нотаток було позначено результат роботи, проробленої над цією спадщиною. Було вилучено недостатні твори, зроблено предметні каталоги усієї решти зібрання. Таким чином, у цьому разі філологія постала як ґрунтоване на інтимному розумінні мови мистецтво рецензування тексту, мистецтво більш високого рівня його критики, витлумачення та оцінки: вона була одним з останніх і найсвоєрідніших витворів грецького духу; адже з часів Гомера грецький дух був джерелом найпотужнішого імпульсу радості від проникнення в тонкощі людського мовлення. Разом із тим видатні олександрійські філологи вже почали усвідомлювати правила, які містилися у їхній геніальній техніці. Арістарх працював уже з усвідомленням принципу точного й розгорнутого визначення гомерівського слововжитку та побудови на цій підставі коментаря і характеристики тексту. Гіппарх цілком свідомо ґрунтував об'єктивну інтерпретацію на літературно-історичному дослідженні, позаяк він з'ясував джерела Рhaenomena Аратоса і, виходячи з них, інтерпретував цей поетичний твір. І якщо серед збережених поезій Гесіода було виявлено недостатні - якщо з гомерівських епосів було вилучено значну кількість віршів, а останню пісню Іліади й, ще більш одностайно, частину передостанньої та всю, останню пісню Одіссеї, було визнано більш ранніми за походженням, то відбулося це завдяки майстерному оволодінню принципом аналогії, згідно з яким було встановлено немовби канон слововжитку, кола уявлень, внутрішньої гармонії та естетичної цінності поетичного твору, і все те що суперечить цьому канонові, було вилучено.

Проте застосування такого моральнісно-естетичного канону в Зенодота та Арістарха цілком очевидно виходить із наступного, характерного для Аtethesen способу доведення, від їхнього dia to aprepes, тобто si quid herourn vei derum gravitatem minus decree videbatur. Арістарх посилається також на Аристотеля.

Методичне усвідомлення правильного способу інтерпретації зміцнилося завдяки боротьбі александрійської школи проти пергамської філології. Протистояння герменевтичних напрямків, що, зрештою, набуло всесвітньо-історичного значення! Адже в християнській теології воно знову постало в іншій формі, і ним були зумовлені два великих історичних погляди на поетів та релігійних письменників.

Зі стоїчної школи Кратес із Малося привніс у нергамську філологію принцип алегоричної інтерпретації. Причина тривалого впливу цього способу витлумачення полягала насамперед у тому, що він нівелює суперечність між релігійними свідченнями і рафінованим світоглядом. Таким чином, він був однаковою мірою необхідним інтерпретаторам Вед, Гомера, Біблії й Корану: такою ж мірою незайвим, як і нікчемне мистецтво. Але разом із тим підґрунтям цього способу витлумачення було глибоке ознайомлення з поетичними та релігійними витворами. Гомер - пророк, і притаманну йому суперечність між глибокими осяяннями і грубуватими чуттєвими уявленнями можна пояснити тільки за умови розуміння останніх виключно як засобу поетичного зображення. А оскільки це відношення було зрозуміле як умисне завоювання певного духовного смислу в образах, то ж виникла й алегорична інтерпретація.

Ця сама суперечність, тільки у різних варіантах, відтворюється і в боротьбі олександрійської та антиохійської теологічних шкіл, їхня спільна підстава, природно, полягала у тому, щоб пророцтво і здійснення були пов'язані у Старому і Новому Заповіті певним внутрішнім зв'язком. Адже такий зв'язок був просто необхідний у разі використання пророцтв і прикладів у Новому Заповіті. Позаяк християнська церква виходила з цього припущення, то ж стосовно витлумачення своїх священних текстів вона порівняно зі своїми супротивниками опинилася у скрутному становищі. На противагу євреям вона потребувала алегоричного тлумачення для того, щоб увести логос-теологію у Старий Заповіт; на противагу гностикам вона, навпаки, була змушена утримуватись від надто далекосяжного застосування алегоричного методу. Ідучи вслід за Філоном, Юстин та Іреней здійснили спробу розробити правила розмежування й оволодіння алегоричним методом. Тергуліан у самій боротьбі з євреями й гностиками засвоює спосіб аргументації Юстина та Іренея, однак, з іншого боку, розвиває продуктивні правила більш досконалого мистецтва витлумачення, яких він сам згодом, певна річ, не завжди послідовно дотримується. У грецькій церкві справа дійшла до принципового оформлення суперечності. Антиохійська школа пояснювала свої тексти тільки на підставі граматично-історичних принципів. Так, антиохієць Теодор убачав у Пісні пісень лише весільний спів. У книзі Йова він побачив лише поетичне вираження історичного переказу. Він відкинув заголовки псалмів і, враховуючи значну частину месіанських пророцтв, спростував їхній прямий стосунок до Христа. Він не припускав подвійного смислу текстів, лише вищий зв'язок між подіями. Натомість Філон, Клемент та Орігсн, навпаки, у самих текстах розрізняли смисл духовний смисл дійсний.

Але у цьому разі для просування у мистецтві витлумачення до герменевтики, у якій воно підноситься до рівня наукової свідомості, це - наступний крок до того, щоб із цієї боротьби виникли перші цілком розроблені герменевтичні теорії, за допомоги яких ми здобуваємо знання. Уже згідно з Філоном існують kanones та nornoi tes allegories, використані у Старому Заповіті, знання яких, отже, має бути засадовим стосовно його інтерпретації. На цій підставі Оріген у четвертій книзі свого твору Реrі Аrchon і Августин у третій книзі De Doctorina Christiana обгрунтували внутрішньо узгоджену герменевтичну теорію. На противагу цьому згодом з'явилось два, на жаль, втрачених твори з герменевтики антиохійськоі школи – Тіs diaphora theories kai allegorias Діодора та De Allegoria et Historia contra Origenem Теодора.