Утвердження християнської релігії проходило в нещадній боротьбі з язичництвом. У результаті чого майже не залишилося достовірних зображень слов’янських богів: дерев’яні ідоли спалювали, а кам’яні дробили, розбивали або використовували на підмурівок церков. Тому цінність Збруцького ідола, який був випадково знайдений у річці Збруч 1848 році недалеко с. Личківці Гусятинського району, фантастична. У цій роботі ми не акцентуємо увагу на історії знахідки, дослідження та ідентифікування ідола як слов’янського. Збруцький ідол був зроблений в ІХ століття з місцевого каменю вапняку, який є основою гір Медоборів, і поставлений на капищі святилища Богід, яке у ІХ столітті набуло статусу міжплемінного - для волинян, хорватів, бужан. [17:244]. У ІХ столітті, як ми знаємо, християнство ще не було офіційною релігією, а тим більше пануючою. Лимше окремі особи з родини великого князя або його наближені (княгиня Ольга, князь Ярополк, його дружина) були таємними християнами і відкрито не пропагували нову релігію. Язичництво як релігія було сильним, розвинутим, жерці виробили струнку, гармонійну систему ієрархії богів, які були уособленням Космосу-Всесвіту, окремих частин Космосу, сил природи. У центрі цієї релігійної системи стояла людина та її взаємодія навколишнім світом. Взірцем людського уявлення про Всесвіт та про місце людини в ньому, відношення слов’янена до світу богів є Збруцький ідол. Це єдина, найцінніша пам’ятка слов’янської скульптури, яка несе в собі цілий пантеон богів. Ні до, ні після знахідки цього ідола не було виявлено жодного подібного високохудожнього витвору мистецтва в кам’янів пластиці. В основному фіксувалися примітивні антроп-ідоли з великою круглою головою без шиї з прямокутним тулубом. Подібний був знайдений автром під час розкопок поганського храму на Звенигорогодському городищі-святилищі. Чотирьохликого Збруцького ідола спочатку назвали Святовидом, взявши за приклад трьохликого Святовида зі святилища прибалтійських слов’ян Аркона на острові Рюген [25].

Збручанський святовид має вигляд чотиригранного стовпа із закругленим верхом (висота – 2,67 м). Верхня його частина оформлена у вигляді князівської шапки з опушкою. Під загальною шапкою знаходяться чотири постаті людської подоби. Вся площина ідола поділена у горозонтальному плані на три яруси: верхній ярус – світ богів, середній ярус – світ людей, нижній ярус – підземний світ. Тут чітко простежується знання автора скульптури про такі поняття як “верх” – “низ”, “небо” – “підземний світ”, “світ богів” – “світ людей”.

Верхній світ представлений чотирма богами, які об’єднані єдиною шапкою. Не головній лицевій стороні зображена жіноча фігура, яка тримає в руках ріг достатку. Це Мокоша (Мокош, Макошь) – мати врожаю, богиня плодючості, багатства, води, грози, поганої погоди. Вона уособлювала в собі взаємодію сил землі і неба [19:267, була покровителькою пологів та породіль [10:109]. Також це давня богиня жіночих ремесел, ткацтва та прядіння. Пізніше, після прийняття християнства, її ототожнювали з Параскевою П’ятницею і приносили у жертву перші снопи льону та виткані і вишиті рушники [13:96]. Вона також була богинею долі, пряла нитку життя [9:18].

По праву руку від Мокоші знаходилась ще одна богиня, яка у правій руці тримала кругле кільце. Це була Лада – богиня весни, весняної оранки та сіву, покровителька вірного подружжя [10;11:110]. Та любові, щастя, відродженої природи. Їй жертвували приносили квіти, живих птиць, мед та ягоди.

З лівої сторони богині Мокоші стояв бог Перун – грізний бог грози, близкавки, покровитель воїнів і князя і в той же час бог землеробства і дощу [10:101]. З іменем Перуна пов’язаний розквіт язичницьких вірувань напередодні нової офіційної релігії та в період становлення Київської держави (Х століття). А до початку ХІІІ століття на Русі остаточно сформувалося довір’я, яке дожилдо до наших днів, тому, що в свідомості нашого народу залишки прадавніх язичницьких вірувань мирно співіснують з глибокою відданістю християнській релігії.

Бачачи, як народ міцно тримається віри Перуна, священики перейменували його в Ілію, який теж уособлював собою грім та грозу [13:95]. Перуну приносили в жертву вепра, бика, червоного півня, міцний напій, “живий вогонь” (вогонь, добутий тертям сухого дерева). Нижче постаті Перуна знаходились символи – зображення шаблі-палаша та коня.

На протилежній стороні від Мокоші мала місце ще одна чоловіча постать із зображенням солярного знаку (кола із шістьома спицями) – знаком ярого сонця, сонця яке світла. Це був бог сонця – Дажбог. Він є сонячним богом, який дає добро та багатство. ”У філософському розумінні Дажбог – датель буття. Духу та матерії, які є близнюками” [9:11], бог земного достатку, бог сонця і дощу, сил природи, які у рівній мірі вплинули на врожай. ”Лише поєднання двох начал – небесного вогню і небесної вологи дає життєдайне зерно [9:12]. Це бог життя. Він зачиряє зиму. Відчиняє літо [19:88]. Це бог, що усоблює сонячне сяйво. Сонце є світило, яке розглядалося слов`янами як суб’єкт світила [17:243]. Він ототожнюється у літописах з Геліосом. Сонце прикрашає світлий (білий) світ, але не першоджерелом невідомого, неосяжного світла [17:243].

Під ярусом богів йшов ярус з чотирма людськими постатями – дві жіночі, дві чоловічі. Жіночі фігури знаходились під богинями, а чоловічі – під богами. Причому одна з жіночих фігур мала поруч з собою зображення дитини. Вона знаходилась на лицевій стороні ідола, під богинею плодючості, давньої богині Великої Матері – Макоші – поза давнього танку – хороводу (кола) – ритуального танцю східних слов’ян. “Коло” – це давньоруське і загальнослов’янське найменування колеса. З філософсько-світоглядної точки зору космічне колесо – коло символізує не тільки Сонце, яке рухалось по небу. Космічне коло – ще й узагальнений образ вічного круговороту (коловороту) у Всесвіті, циклічності часу, яка проявляється у зміні дня і ночі, а також пори року – весна – літо – осінь – зима [5:397].

Останній, нижній ярус Збруцького ідола має зображення колінопреклонної людської постаті людської постаті з піднятими у верх руками. Вона начебто притримує обидва верхні світи. Це був бог підземного царства, зображений з чотирьох сторів: на лицевій стороні – фас, по боках – два профілі, позаду чиста грань – спина. По позі і по тому, що він тримає верхні світи, його можна прирівняти до грецького Атланта, який тримав на своїх плечах небо, зорі, сонце і місяць. Схожим на титана Атланта робить цю постать бога і його великий зріст, який дорівнює верхнім богам і в 3, 5 раза переважає людські фігури. Як було сказано вище, це був бог підземного світу, бог багатства, “скотій бог”- Велес/Волос/, одна іпостаь якого зв’язанна з підземним світом померлих. Він не був ворожий світу людей, тому що такі поняття, протилежні на перший погляд, як “померлий” і “багатство” зближувались у язичницькому світосприйнятті через таку ланку як”предки”, Діди, які вже померли, але вони заклали основи господарського благополуччя потомків, до них звертаються зпроханням, ходять на могили і приносять дари – жертовну їжу [17:243]. Крім всіх перерахованих вище функцій, Велес пас нпебесні стада- хмари, опікувався купцями і торгівлею. Ідол Велеса стояв у Києві на Подолі, де був розташований великий торг.

За формою Збруцький ідол відносться до фалічних. На його фалічний характер вказував і червоний колір, який зберігся на поверхні скульптури. Академік Б. О. Рибаков інтерпретує його за формою і змістом як бога всьго сущого, бога Всесвіту, бога початку і кінця- Рода. Тільки першобог Род міг об’єднати всіх богів, увібрати їх функції собі. Він також був богом видимого і невидимого світу, бог долі, талану, суду-присудухъ[10:114]. Він уособлював в собі нащадків одного загального предка: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. [9:8]. Род- уособлення непоборності слов’янських племен[19:357]. З Родом також пов’язане древо життя. У парі з Родом в уявленні давніх слов’ян йшли два жіночі божества- Рожаниниці, небесні хазяйки світу, які являлися людям у вигляді двох сузір’їв – Великої та Малої Ведмедиці. Вони володарювали над підземно-підводними. Земними і небесними ярусами Всесвіту і народжували всіх тварин, птиць, риб. Вони були пов’язані з народженням людини і мали таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню- зірка, яку Род запалює при народженні дитини і гасить, коли людина вмирає[9:8]. У пантеоні Збруцького ідола ми бачимо двох жіночих богинь, які пов’язані зродючістю - Мокоша і Лада, які в даному випадку виконували ще й функції старшої і молодшої рожаниць.

Таким чином невідомому скульптору (можливо, це був жрець, або ним керував жрець) вдалося в одному скульптурному зображенні коротко і стисло показати цілий пантеон найголовніших богів та богинь, визначити їх функції і зв’язок із світом людей, показати місце людини у Всесвіті.

Якщо порівняти пантеон богів Збруцького ідола та пантеон князя Володимира, ми бачимо деякі відмінності. Збруцький ідол рпедставляє Рода, Мокоша, Лада - дочки Перуна, Дажбога і Велеса, причому, головними були богині плодючості та Род. У пантеоні Володимира головним богом був Перун - бог-покровитель князів-Рюриковичів та воїнів, нижче за рангом йдуть Дажбог, Мокоша. З’являються боги, які не згадуються у Збруцькому пантеоні:Хорос. Стрибог, Симарлг. Це не дивно, що Перун стає головним богом - сильній обєднаній державі з єдиним великим князем потрібен один сильний бог. Тому перехід від багатобожжя- христянства було не випадковим, а добре обміркованим кроком. Один бог- один великий князь на Землі Руській.

У пантеоні князя Володимира по старшинству боги йшли так: Перун, Хорос, Дажбог, Стрибог, Семаргл, Мокоша. Після Преуна по старшинству йшов Хорс. Ще один сонячний бог, володар світла ясного, незалежного від джерела, яке в уявленнях слов’ян протистояло хаосу, пітьмі, небуттю, це небесно око, всезнаюче. всевидюче, світло Всесвіту [19:422].

Стрибог-бог вітру, родоначальник всих вітрів, покровитель погоди, аналог давньогрецькогокроноса – символу невловимого часу, яке поглинає. Страчує, що сам породив [19:384].

Симаргл- оохоренець земних плодів, врожаю, землеробства взагалі, охоронець “дерева життя”. він є земним втіленням вогню у переносному розумінні: полум’на сила вогню, яка надихає воїнів у жорстокому бою, запалює їхні серця. Він є також покровителем приношень у жертву вогню [19:384].

У збруцькому пантеоні головні ролі обіймають жіночі богині, всі боги були спрямовані на підвищення родючості. На активізацію вегетативних сил природи. а від цього. Збільшення багатсва роду. Племені, держави та окремої сім’ї. Ця плодючість була пов’язана з небесними богами, з сонцем, дощем хмарами, іншими силами природи з культом предків. Людина вирішувала свої проблеми, співіснуючи у злагоді з вищим, горним і підземними світами, приносячи жертви богам, вона не відокремлювала себе від сил природи, які боготворила.

Князь Володимир перед прийняттям християнства зробив останню спробу систеиатизувати прадавніх богів, якомога більше наблизив їхню ієрархією до християнської [9:13]. У нього жіночий початок був відсунутий на задній план. Першим і найголовнішим богом став перун – покровитель князів, влади, бог війни. Потім йшли два сонячні боги – Хорос-всезнаюче небесне око, втілення “білого, ясного неосяжного світу” і дажбог – бог добра і достатку. Стрибог – символ невловимого часу, Симаргл-символ, який теж був прихильний до воїнів та Мокоша- богиня плодючості. Тобто в даному випадку кожен бог виконував якусь певну окрему функцію і основна ідея цього понтеону була в одному – підримувати владу князя зі всіх сторін багато планового життя населення.

Основна ідея. Втілена у Збруцькому ідолі – здійснення бажань, думок всього роду чи всіх родів про багате, спокійне життя, підсилення сил природи на збільшення родючості всього, що що росте та бігає і від цього – благополуччя всього слов’янського народу.

Крім богів, згаданих у пантеонах Збруцького ідола та князя Володимира, існувапла ще велика кількість головних та другорядних богів та богинь, божків, згаданих у літописах, ‘Повчаннях’ священиків та інших пам’ятниках давньоруської літератури і всі вони відповідали за певні ділянки Всесвіту.

Це першобоги Сварог і його син Сварожич. Сварог (з санскриту- Бог, Всевишній, дружина, повелитель, хазяїн) виступає як бог неба і ясного світла (світу), владика світу [10:96-97] і небесного вогню [9:10], сонячного року. Іпатьєвський літопис іменує Верховне давньоруське божество Батьком Сварогом і виводить його з Єгипту, ототожнює з античним богом Гефестом (Феостом). Таким чином, Сварог не тільки бог неба, але і повелитель вогнів. З Іпатьєвського літопису: він навчив робити людей зброю, установив морально-правові норми, моногамію в сім’ї. “Установив одному чоловікові одну жінку мати і навпаки ”. Якщо хто порушить цей закон, на нього чекала сувора кара – кидали у піч вогняну. Тому прозвали його Сварогом…” [5:270].

Син Сварога Сварожич – покровитель ковальського горну. Обидва вони звалися Козьмою і Дем’яном у християнстві. Вселенське небесне світло, носіям якого виступав Сварог, було первинним, йому належало першородство в сонячно-світловій ієрархії. Все інше знаходилися у підпорядкуванні світового космічного початку.

Крім сонячних богів Дажбога та Хороса, існували ще два: Ярило – бог весняного, ярого сонця, чоловічої сили [13:95, любові, пристрасті, бог весняної родючості і Купайло – бог літнього сонця, бог плодючості, іпостась якого ототожнювалась з небесним вогнем. На честь Купайла в день льтнього сонцестояння проводилося літнє свято, ігрища, на яких стрибали через вогнище парами дівчата з хлопцями, пускали вогняні колеса, дівчата ворожили на майбутнє, на долю. Для вогнища використовували “живий” священний вогонь, який добувався тертям сухого дерева. Шанувався бог любові і шлюбу Лель, сини богині Лади, багато інших богів [10:110].

Сонячний пантеон давньоруських божеств не був незмінний. У різний час, на різних стадіях розвитку і розподілу слов’янських народів кількість верховних богів пов’язаних з сонцем, змінювалося, не змінювався тільки солярний світогляд східних слов’ян. Арабські мандрівники, що побували на слов’янських теренах ще задовго до введення християнства, застали і описали храми сонця, які призначались не лише для культових відправ, але й для астрологічних спостережень [5:282], шанування сонячного сімейства богів (Дажбог, Ярило, Хорос, Купайло, у меншій мірі Перун), яким просякнуте все життя давніх українців, корені якого губляться у пітьмі віків, біля самих витоків давньоруської, давньослов’янської та давньоарійської народності, має і матеріальне вираження. Сонячні (солярні) знаки археологи знаходять в могильниках, на предметах побуту, прикрасах. Сонце було не тільки шанованим божеством. Воно було складовою частиною роду племінних стосунків. Ще в ХІІ столітті русичі вважали Сонце космічним членом свого роду, називали себе онуками Дажбога, про що писалося у “Слові о полку Ігоревім” [20:14].

Хотілося б зупинитися ще на одному моменті у відносинах між світом людей і світом богів – на жертвоприношеннях. Під час досліджень Збруцького ідола на горі Богід або капищ, язичницького храму та жертовних споруд Звинегородського святилища, автор фіксував ритуальні жертвоприношення богам. Причому ці приношення могли бути могли бути як їжею, жертовними речами, якими користувалися в побуті. Всі речі мали якийсь дефект, були розламані, не придатні для користування людьми. Людина не мала права взяти собі щось з жертовних речей, воно було “чуже”, не “своє”, призначалося тільки богам. Якщо поділити всіх речі за призначенням, їх можна розділити на кільки гру: речі з солярною символікою (браслети, кільця, персні, бубенці, підвіски, горщики з солярними знаками); речі, які символізували місяць – луниці; речі, які замикають та відмикають якесь ритуальні дійства – замки, ключі; речі, які пов’язані із землеробством, підсиленням родючості – лемеші, коси, серпи, окуття від лопат; речі, пов’язані з ідеєю космічного яйця – писанки-дряпанки; речі, пов’язані із ідеєю світового дерева – бляшки і колти із зображенням світового дерева.

Окремо стоять жертви кровні: частини туш, напівтуш корів та свиней, черепа та кінцівки корів, череп козла. Вони пов’язані із плодовитістю та багатством. Бог Велес ганяє по небі небесних корів – хмари, які дають небесне молоко – дощ і дощем запліднюється земля, яка через цей акт запліднення давала великий врожай і багатства.

Жертвоприношення птиці – півня або курей теж були кровні, яких жертвували Перуну, як птицю, яка відчувала час (Хронос).

Окремо стоять людські кровні жертви, які були зафіксовані на капищі Збруцького ідола (серед чотирьох трупопокладень на капищі – два були ритуальними похованнями чоловіків приблизно 60 років і два дитячі жертвоприношення віком до 2 років), а також на трьох капища та жертовних спорудах Звенигородського святилища та селища-супутника Бабина долина. Людські жертвоприношення здійснювалися як покладання цілого тіла (в основному цілими клали маленьких дітей та підлітків) в поєднанні з нішеподібною піччю для випічки хліба, солярними предметами (кільця, браслети, клейма), кістками худоби (корів); цілого тіла з відокремленою головою (жінки 25-30 років), причому голова могла бути відсутня зовсім або відокремлена та покладена вище тіла; частина людського тіла (половина кістяка людина в поєднанні з половиною свині); окремі частини тіла – долоні, ступні, окремі кістки рук чи ніг, хребці, нижні щелепи або інші фрагменти черепа людини. Відомо, що слов’яни добре знали, що “окреме” може означати “загальне” і широко користувалися цим у своїх жертвоприношенням. Ці знання були загальними для всіх індоєвропейських народів [21:478]. Широко відомі приношення в жертву людей у Давній Греції та Римі, Єгипті, Індії, у Кельтів, Германців тощо [26:529]. Але все-таки приношення в жертву людей, а особливо дітей, було подією неординарною у слов’янських народів, хоча мало досить глибокі корені. Найдавнішу звістку про людські жертвоприношення у східних слов’ян ми маємо від візантійського історика Лева Діакона. У своїй “Історії” він розповідає, що після закінчення битви з візантійцями, воїни князя Святослава зібрали своїх загиблих і спалили їх “заколов при этом по обычаю предков множество пленных мужчин и женщин. Совершив эту кровавую жертву, они задушили несколько младенцев и петуха, топя их в водах Истра” [6:78]. Здійснювали дітоприношення і в часи князя Володимира на святилищі в Києві: “Привожаху сыны своя и дщерь и жряху бесомь и оскверняху землю требями своими. И осквернися земля Руська и холм-ть” [29:182]. Пізніше, в ХХІ столітті про ті ж дійства було написано у “Слово о том, како первоє погани кланялися идолам”, “приводяху сына и дщерь своя, и заколаху пред ними, и бе вся земля осквернена” [1:264]. У ХІІ століття анонімний автор, розповідаючи про не людські язичницькі обряди, згадав про “Таверская деторезанья идолом одпервенец” [17:146]. Митрополит Кирило Туровський у своїй проповіді на Фоміну неділю писав: “Отселе бо не приемлеть ад требы заколаемых отцы младенець, ни смерть почести – преста бо идолослужение и пагубное бесовское насилие” [17:147]. Свідченням пережитків людських жертвоприношень у нас є єтнографічна замальовка “похорон Кострубоньки” з півдня України: “Дети встають в круг, в середине которого становится мальчик или девочка, изображающие Кострубоньку. В конце игры этого мальчика или девочки хватают за руки и кидают в ров” [4:94].

Людські жертвоприношення здійснювали у випадку голоду, неврожаю, стихійного лиха, при дуже тяжких обставинах життя всього роду або племені. Ця жертва мала значення спокути і очищення, нею не “торгували” з богами. Ціною життя людини не вимолювали якесь конкретне “щастя” особисто для жертвуючих. Ціль кривавої жертви – відтворити упорядкування Всесвіту, а це, в свою чергу, допоможе вернути все втрачене [12:50].

Ще на двох моментах в світогляді слов’ян хотілось би зупинитись:

• бачення Всесвіту у формі еліпса, яйця;
• погляди на дерево життя або світове дерево.

Космічне яйце – одне з найархаїчніших космологічних архетипів, розповсюджених у індоєвропейських, семівто-хамітських, фіно-угорських, тунгусо-манджуських, китайсько-тибетських, полінезійських, африканських, індіансьтких та інших народів. Згідно з міфопоетичною традицією багатьох народів, з світового, космічного яйця виникає весь Всесвіт, що ми бачимо, весь світ богів і людей [5:362]. В європейській традиції ця концепція в найбільш розвинутій формі представлена у орфіків – послідовників міфічного Орфея.

Космічне яйце давніх міфологів має зовсім не метафоричний, а реальний зміст, про що непрямо свідчать давньоіндійські астрономічні трактати – “сиддханти”. У найдавнішому з них (5 тис. років до н. е. ) розказується про яйце Брами – місці перебування Верховного Божества: воно являє собою кулю із зірок з поперечником більше 18 квадраліонів (18х10 [15]) йоджан (це біля 4 000 світлових років, що відповідає розмірам деяких галактик [5:362].

Уявлення про Всесвіт як Космічне яйце не було випадковим. З точки зору повсякденного сприйняття зоряне небо оточує Землю, як шкаралупа оточує вміст яйця. Яйце виникає та існує не заради себе самого, а для відтворення потомства, значить і космічне яйце породжує життя і весь багатогранний світ [5:365].

У давніх культурах яйце уособлюваво Сонце, як джерело весняного відродження і творчих сил природи. Тому у багатьох народів поширені казки про яйце, як джерело життя і Всесвіту. Зі сивої давнини прийшов до наш звичай обдаровувати обнин одного яйцями і возвеличувати їх священними піснями. Давньоримський звичай фарбувати яйця Плутарх пояснює тим, що яйце – уособлення Творця Всесвіту, який є в яйці. Перси теж мали звичай вітати подарунком у вигляді яєць, пофарбованих у різні кольори. Яйця клали в храмах, використовували як жертви богам, закопували там, де планувалося будівництво. Не винятком були і східні слов’яни. Вони знали про Космічне яйце, про що свідчать зхахідки двох яєчок на капищах на Звенигородському святилищі. Ці яйця були зроблені з глини, зомсім не були схожі на полив’яні писанки-калатальця. Поверхня яєчок була помережана поздовжними лініями, поділена на трикутні сектори, кожен з яких був заповнений короткими поперечними рисками. Були і порожні сектори, які чергувалися із заповненими. Пояснити таку орнаментику яєць поки не має можливості за браком знань і аналогів з цього питання.

Відголоски давніх уявлень про Космічне яйце ми знаходимо в деяких давньоукраїнських космогонічних сказаннях. Так, згідно із одним міфом, Земля, Сонце, Місяць і Зірки виникли з первинної кулі – Космічного яйця. З яєць виникли і люди. Після вигнання з раю Бог повелів Єві кожен день нести стільки яєць, скільки в той день помре людей, і так вічно. А Бог бере ті яйця, ділить на дві половинки і кидає на землю. З однієї половини народжувався хлопчик, з другої – дівчинка. Потім вони виростають і женяться. Але буває так, що одна половинка падає в море або губиться, тоді хлопець або дівчина не можуть одружитися [24:14].

Архетип Космічного дерева, який уособлює в собі потенцію Всесвіту, яка вічно відроджується, такий давній, як і образ Космічного яйця [5:414]. Яйце уособлює Всесвіт і життя з богами і людьми, підземним світом. Дерево ж з’являється з насіння, росте, має складну структуру, яка постійно змінюється (корені, стовбур, гілки, листя, полоди), вмирає але залишає насіння – майбутнє дерева. Дерево (древо) – зримий символ розвитку, про його давність свідчить розповсюдження образу світового дерева Старому і Новому світах. Образ світового Космічного дерева проходить через історію всіх давніх цивілізацій – давньоіндійської, давньокитайської, давньоєгипетської, шумеро-аккадської, асиро-вавилонської, хетської, давньоєврейської. Є цікава гіпотеза про те, що істинне призначення символа світового дерева розкривається в “Слові о полку Ігоровім”, де згадується віщий Боян, який “розтікався думкою по древу” [20:7]. Хоч є багато інтерпретацій цього образу, істина, швидше за все, полягала буквально в розумінні “розтікання думкою по древу”, якщо взяти до уваги, що символ дерева опорний образ думки, який допомагає оповідачу або віщуну відтворити закодований зміст [56:417]. Епітет Бояна – віщий, тобто “відаючий, який володіє таємним, чаклунським знанням, що зближує його з давніми язичницькими жерцями”.

Узагальнюючий образ Космічного дерева в уявленні всіх слов’янських народів змальовує давній переказ, який зберігся у південних слов’ян: “Вісь світу є святе дерево – ясень. Його висока верхівка перевищує гірські вершини і шість небес, піднімається до сьомого неба, де у своїх світлих палатах живе верховний бог Сварун (Сварог). Наскільки вершина ясена, дерева світу, висока, настільки коріння його глибокі; коріння його простягається по всьому підземному царству Чорнобога. Корінь його четвертолапий: один корінь йде на південь, другий – на схід, третій тягнеться до півночі, четвертий – до заходу. Під ясенем знаходиться земля. Дрібні сережки в його кроні – Сонце, Місяць, Зірки. Так ясен зв’язує підземне царство, Землю і Небо. З-під дерева світу б’є джерело з чистою живою водою, яка оздоровлює і воскресає мертвих. Біля джерела сидять три віщунки, вірні присляжниці. Одна знає, що було, друга – що буде, третя – що є. Вони вирішують, чому бути. Вони виззначають всякому його долю, добру або погану. Так вони, обіцяючи життя і смерть працюють над винекненням життя” [18:184].

Свідченням давньої віри у Космічне дерево життя є кріновидний орнамент в дрібній металевій пластиці, зображенням умовного світового дерева між двома птицями на давньоруських прекрасах – колтах, підвісках, діадемах.

Звичай прикрашати на свята, пиносити жертву священним деревам і дібровам сягає своїм коріння в доарійське минуле, існував в багатьох народів різних контенентів. давні руси поклонялися дубам, вживлюючи в кору дерев ікла кабанів, уобвішуючи їх шматочками м’яса і хліба, наконечниками стріл. Дерево дуб було присвячено богу Перуну, якому приносили в жертву кабана, бика і півня. Такий дуб з кабанячими іклами був знайданений археологами біля Хортиці. За свідченням візантійського імператора Констянтина Багрянородного, на острові Хортиця быля дніпровський порогів ріс один з таких священних дубів – об’єкт обов’язкового поклоніння для русів, які спускалися вниз по Дніпру [2:49]. Тут, крім звичних пожертв, приносили також в жертву живих півнів. Відомо, що півень, Провісник Сонця, не рідко це Сонце і уособлював. Таке чисто язичницьке уявлення зберігалося упродовж тисячоліть. Воно навіть увійшло у християнську літературу. Про це свідчить соловецький апокриф ХІХ століття “Всякой твари”, де згадується космічно- сонячний півень [5:423].

Коротко підсумовуючи цей розділ, можна зробити такі висновки: слов’яни на момент прийняття християнства мали розвинути релігію з чіткою ієрархією богів, причому спчатку переживали жіночі богині родючості, потім головним стають чоловічі боги; вони чітко усвідомлювали значення людини у Всесвіті, якій відводилисяроль активногоспівучасника світових подій; у світогляді слов’ян про світове дерево чітко прослідковується знання про”верх-низ”, сторни світу. Ці ж поняття враховані під час виробництва Збруцького ідола. Тут також прослідковується поняття”світло-пітьма”.