Однією з найдавніших пам'яток вітчизняної філософії по праву вважають “Слово о законі і благодаті”, а його автора Іларіона — зачинателем філософського осмислення історії у вітчизняній духовній культурі.
У літописних пам'ятках руські вчені розрізняють самодостатню мудрість, тобто філософію, і “смысленность” як рефлективне позитивне знання правил життя, набуте завдяки вродженим здібностям і житейському досвіду. Носієм такого типу “смысленности” вважає їларіон князя Володимира Святославовича, який до ідеї про необхідність прийняття християнства на Русі прийшов “токмо отблааго смысла й остроумия” [11].
їларіон вважає святість і розум майже тотожними. Віра в те, що непідвладне грубому чуттєвому сприйняттю інтерпретується як результат особливого, високого ступеня розвитку розуму, їларіон вважається одним із зачинателів тенденції до інтелектуалізму, яку згодом продовжили Никифор, Климент Смолятич, Кирило Туровський та ін. Співставляючи розум і почуття як “здібності душі”, митрополит Никифор визнає перевагу розуму - словесної сили душі. Очи, слух, нюх, “вкушение” і дотик, на думку вченого, - лише “слуги” душі.
Поступ філософської думки на Русі тісно пов'язаний з розвитком літописної традиції, починаючи з “Повісті минулих літ” - першої відомої літописної пам'ятки. Її автор Нестор вводить оповідь про історію Київської Русі у всесвітньо-історичний контекст, що надає його викладу підкреслене історико-філософське звучання. Автор говорить про єдине знання “о бьітьивсего мира, и о первемь человеце, и яже суть была по немь и по потопе, и по смешеньи языкь, а ще кто коли колеть быль, звездное хоженьє и число, землену меру і всяку мудрость”[22].
Пізнання зводилось давньоруськими вченими до ототожнення нової інформації з раніше засвоєною, тобто впізнавання. Адже істина — єдина і всеосяжна вважалася давно встановленою і викладеною в “богонатхнених” книгах. Проблема в тому, що текст, який містить істину, “закодований” знаками, символами, алегоріями. Адже “одкровення”, згідно Біблії, є одночасно й “сокровенним”. Тому автор “Повісті минулих літ” піддає устами боярина Вишатича нищівній критиці погляди носіїв магічної свідомості — волхвів — на майбутнє, як на рефлексію сучасного буття, і їх переконання в можливості передбачити майбутнє.
Намагання пояснити роль конкретно-чуттєвого знака у пізнанні трансцедентної істини знаходить відображення і в спробах осмислити явища матеріального світу як “чудо” і “знамення”. Чудо відбувається на землі, але всупереч природним законам, з якихось вищих причин. З допомогою чуда, отже, Богословенне з'єднується з земним. Це - знамення потойбічного світу, знамення волі трансцедентного Бога, а отже, спосіб пізнання заданої істини. Ось чому в літописах, зокрема “Повісті минулих літ”, також великого значення надається опису і поясненню знамень.
Серед діячів давньоруської культури середини XI ст., творчість яких має значення для з'ясування складу філософської думки Київської Русі, особливе місце займає Лука Жидята. Його “Поучіння к братії” представляє реалістичну тенденцію, що тяжіє до умонастроїв, характерних для світських верств давньоруського суспільства, взагалі притаманну колу Ярославових книжників. Яскравими пам'ятками монастирської ідеології є проповіді Ігумена Києво-Печерської лаври Феодосія. Ігумен Даниїл, зачинатель жанру “хождінь” у давньоруській літературі, не просто констатує у своєму творі власні враження, а філософськи осмислює проблеми економіки, архітектури, географії, демонструє широку ерудицію, знання мов, канонічної і апокрифічної літератури. Митрополит Никифор у “Посланні” до Володимира Мономаха піднімає важливе питання щодо пізнавальних здібностей людини. Мудрість відносно людини проявляється у встановленні гармонії “розумного” і “страсного” начал, що перебувають в безперестанному “борінні”. Митрополит Никифор так пише про це: “Нерозлучена до суть зла от благых, но смешаны суть злобы с добродетелями, яко же и плевал в пшеници”. Знания, за Никифором-несамоціль,а начало,яке гармонізує три сили - складові душі людини: “словесне” (розум), “шалене” (стихійні пристрасті) і “бажане” (воля). Князь Володимир Мономах у своєму “Поучінні” глибоко замислюється над суперечностями між ідеалом і життям, необхідністю заглянути всередину себе, спізнати “внутрішню людину”.
Уми давньоруських книжників незмінно хвилює питання - як людина може вступити у спілкування з таємним, потойбічним, сакральним. І ними локалізується в людині “орган” такого спілкування - серце, своєрідний центр зіткнення і взаємодії двох сил - світу Божої благодаті та світла і безодні пітьми. Саме серце є, на думку давньоруських мислителів, “зосередженням розуму, віри, почуттів і волі людини”. У “Повчанні” Володимира Мономаха ми читаємо заклик вірувати “всім серцем і всією душею”. У “Повісті минулих літ” зворот”вложи Богь… вь сердце”виступає часто в якості пояснення причини того чи іншого позитивного діяння персонажів літописної оповіді. “Се бо ангел, — пишеНестор,—вложи вь сердце Володимиру Мономаху поустити братью свою на иноплеменникы, русьские князи”[22].Віншому ж місці саме тим, що “вьлезесотона в сердце”,пояснює літописець рішенняДавидаІгоровича осліпити Василька Теребовлянського [22].
Важливе значення в розвитку давньоруської філософської думки мали й анонімні літературні пам'ятки. Так, у Ізборнику 1076p. статті при всій своїй різноманітності підпорядковані єдиній загальній меті — “како жити христианину”. Переважаюча увага приділена обґрунтуванню ідей “суспільного примирення”, “милостині” та ін., що відображало конкретно-історичну ситуацію того часу.
Серед перекладних джерел на найбільшу увагу заслуговує “Шестоднев” екзарха Болгарського Іоанна, який реконструює уявлення античних філософів про світобудову, ідеї натурфілософського характеру. Не можна обминути й апокрифічних творів, адже саме в них обговорюються світоглядні значимі проблеми походження і майбутнього світу, доль людства, що хвилювали людей того часу, відображений зрештою народний світогляд. Особливо популярним був апокриф “Хождіння Богородиці по муках”. В. С. Горський пропонує у якості важливих для історії давньоруської філософії творів розглядати також і пам'ятки архітектури, образотворчого мистецтва, адже “вони несуть у собі образ світу, яким він бачився давньому русичу”, а тому “принципово оповідні” [4]. Передусім слід з'ясувати, як трактується в давньоруських пам'ятках саме поняття “філософія”. В Ізборнику 1073p. маємо традиційне для стоїчної філософії визначення мудрості:“Мудрость же єсть ведение Божескыхь и человеческыхь вешти еже с тем вина” [9]. “Істинна” мудрість, таким чином, мислиться не просто в якості пізнання речей, але шляхом Бога як вищої суті й істини. Філософське пізнання світу важливе лише тому, що Бог “такь сьтвори,да равьно оть видими ихь творьць чудиться” [9]. Тим самим мудрість набуває рефлективного характеру, адже вона не є повернутою у зовнішній світ, а служить розгадуванню загадок власного “я”, осягнення смислу життя. Такий підхід характерний для античної філософії неоплатонізму.
Друге значення мудрості в Ізборнику 1073 p. пов'язане з поняттям “прилучення”. Світ Софії — це світ “преподобія”, уподібненості нижчого вищому. Мудрість — це не тільки, та й не стільки знання істини, а передусім “риття в істині”. Таким чином, в Ізборнику відтворюється сформульоване ще християнськими апологами розуміння мудрості як єдності знання і правильного життя, як повної відповідності теоретичної і практично-діяльнісної сторін буття.
Одне з центральних місць у сонмі філософських проблем, розв'язуваних давньоруськими мислителями, займають знання, як пишеНестор, “обытьи всего мира”[22]. Зацікавленістьпроблемоюбуття почалася, на думкуВ. С.Горського з перекладу філософського трактату Максима Ісповідника “Максимовео различии сущности и естества во внешний”,вміщеному в Ізборнику 1073р. Уньому автор популяризує, конкретизує і розвиває категорії арістотелевої філософії.
Акцентування ролі розуму, типове для провідної тенденції в культурі Київської Русі, певним чином відображається і в руському живописі. Твори образотворчого мистецтва тієї пори буди розраховані не лише на споглядання, але й “прочитання” їх глядачем. Вони передбачають інтелектуальну діяльність, спрямовану на осягнення позачуттєвого, трансцендентного смислу, який проявляється крізь художній образ як своєрідний символ. Відповідно до цієї концепції, художниками розроблялись навіть специфічні особливості системи перспективи в давньоруському живописі: “розгорнуте” зображення, диспропорція зображуваних предметів, “зворотна перспектива” і т. п. Іконопис виступає тим самим не просто у вигляді мистецтва, але й як “міст” між земним і небесним, видимим і невидимим, “тварним” і Божественним, своєрідний художній додаток до об'єктивного ідеалізму.
У ще більшій мірі функція такого “посередника”, “мосту” відводиться слову. Одним із фундаментальних положень, на яких базується світогляд розглядуваної епохи, є уявлення про світ як книгу, створену творчим началом за допомогою слова. Воно розглядається як одне з могутніх діяльнісних начал. “Словомь бо погибають многия царства,идобраяи злая сотворяютси”,- підкреслюється в апокрифі “Бесіда трьох святителів” [8]. Назвати людину -значить одухотворити людину, дати їй життя:“И послал Господь ангеласвоего,повела взяти “азь” навостоке,”добро” на западе,”мыслете” на севере и на юге. И бысть, человекь вь душу живу,наречеимя ему “Адам”,- розповідається в “Сказаний, како сотвори Богь Адама” [18]. Важливо, щословувідводитьсяроль нетільки важливого фактора, що творить людину як особистість. Воно розглядається в давньоруській культурі як найважливіша характеристика, що творить народ,як етнічну спільність, їларіон присвячує “Слово про закон і благодать” викладу того, “како закон отиде, благодать жеи истина всюземлюисполни и вера вся языки простреся и донашогоязыка рускаго” [11], де”язык”виступає синонімом дослова “народ”.Епітет дословалежить в давньоруській спадщині в основі підкресленої поваги до “книжної мудрості”. Книги уподібнюються до річок “напаяще вселеную”. Писання ж книг уподібнюється “возделыванию” Руської землі. З визначенням особливої ролі слова в пізнанні трансцедентної істини пов'язане і своєрідне інтерпретування вченими, вслід за школою Василя Кесарійовського, терміну “просвіта” як відновлення втраченої людиною в результаті гріхопадіння богоподібності.
З культом слова і книги пов'язаний у давньоруській філософії і культ мовчання, яке зовсім не протиставляється слову, а поєднується з підкресленим логоцентризмом, зосередженістю на спілкуванні з Господом. “Радуйся, отченашь инаставниче…, — звертається Нестор до Феодосія Печерського, - молчаньем возвышаяся, смереньем и украшаяся, в словесахь книжных веселуяся”. [22].
