Теоретичну значимість вбачаємо в узагальненому огляді набутків історико-філософської науки, щодо вивчення спадщини мислителів давнього Києва.

Передусім наукову проблему дослідження становить саме визначення, що таке давньоруська філософія. Існує принаймні чотири точки зору на це запитання.

Представники найбільш традиційного підходу намагаються вичленувати “Основні поняття” і “елементи” філософії з нефілософського контексту, в основному, релігійного, тобто під давньоруською філософією розуміють “міркування” на теми буття, мислення, пізнання, суспільства, історії, етики, естетики, тощо.

Представники іншого напрямку, зокрема А. Ф. Замалєєв намагались довести можливість появи філософії незалежно від процесу християнізації із слов'янського язичництва.

За М. Н. Громовим, що представляє третю точку зору, давньоруська філософія постає “не як абстрагована теоретична дисципліна, а як всеохоплююча мудрість, натхненний синтез багатьох видів пізнання” [5].

B. C. Горський та С. Б. Кримов, представники четвертої точки зору, вважають, що “вітчизняна філософія в епоху середньовіччя розвивається переважно в руслі духовно-практичного освоєння світу”, розуміючи під духовно-практичним освоєнням світу, мабуть, релігію, мистецтво, міф і т. ін.

Сучасний російський філософ Л. В. Поляков пропонує розмежувати поняття “давньоруська філософія” як наука мудрості, заснована на поєднанні національних культурних традицій ХІ-ХІІІ століть і “середньовічна філософія” XVI—XVIII ст., як етапний період у формуванні національної самосвідомості російської, української та білоруської націй.

Початком історії вітчизняної філософії вчені вважають першу половину XI століття. З цього часу в культурному житті Київської Русі існує неперервна традиція філософствування, створюються і функціонують центри, що об'єднують зусилля давньоруських інтелектуалів щодо створення пам'яток писемності і розповсюдження знань, в тому числі і філософських. До таких в XI столітті слід віднести: школу, засновану Володимиром Святославовичем; центр книжності, створений Ярославом Мудрим при Софіївському соборі у Києві;

Києво-Печерський монастир, який був не тільки великим вогнищем давньоруської писемності, одним з центрів літописання, а й освітнім закладом, який готував ієрархів православної церкви, що передбачало прилучення їх до філософських ідей, характерних для культури того часу.