Здійснивши аналіз основних структурних елементів суспільної свідомості, ми робим висновок, що рушійні, визначальні фактори виникнення і розвитку форм відображення варто шукати в специфічних типах взаємовідносин матеріальних систем з оточуючою дійсністю. Тобто, який тип буття в світі цих систем, такі й форми відображення, які виступають в якості необхідного засобу та умови вписування цих систем у світ. Інформаційне відображення виникає у живих організмів, здатних до самозбереження і самовідтворювання, психічне відображення — у тварин, які здатні здійснювати орієнтувальну діяльність у зовнішньому світі і активно вирішувати задач, які у зв'язку з цим виникають. Цей принциповий філософсько-методологічний підхід до аналізу форм відображення поширюється і на людську свідомість, не дивлячись на її беззаперечно якісну відмінність від форм відображення, які генетично їй передували.
Застосування до свідомості цього підходу означає, що тією системою, всередині якої виникає і розвивається свідомість і на основі аналізу якої тільки й можна зрозуміти її виникнення, виступає специфічно людський спосіб буття у світі, взаємодія зі світом. Таким способом є практика, практично—перетворююча діяльність до дійсності — оточуючої природи, соціального середовища, до самої людини, форм її життєдіяльності. і Здійснюючи практично-перетворюючу діяльність, людина створює своє «неорганічне тіло», «другу природу», засоби праці, специфічно людське середовище існування, будує форми спілкування і соціальної організації, коротше кажучи, створює культуру. Досвід цього створювання і складає зміст тих характерних для суспільного розвитку людини фрорм відображення, які відрізняються від психіки тварини, і які створюють людську свідомість.
Виникнення свідомості пов'язане, таким чином, перш за все з формуванням культури на основі практично-перетворюючої суспільної діяльності людей, з необхідністю закріплення, фіксації навиків, спосбів, норм цієї діяльності в особливих формах відображення. Оскільки ці навики, способи, норми специфічно людської діяльності мають суспільну природу, виникають, здійснюються і відтворюються у спільній, колективній діяльності, постільки форми відображення, які їх закріпляють, завжди носять соціальний характер, виникають як своєрідні «колективні уявлення».
Фіксація навиків спільних практичних дій, норм поведінки завжди передбачає певне спілкування людей, їх кооперування. Це спілкування, кооперація так чи інакше входять у зміст людських уявлень, в яких відображається досвід культури. Люди в своїй індивідуальній психіці здатні приєднатися до змісту «колективних уявлень» свідомості настільки, наскільки вони реально беруть участь у спільній діяльності [2, с. 57-58].
На нашу думку, саме у цій включеності індивідуальних дій у колективну діяльність по формуванню і відтворенню всіх форм культури і заключаються основні принципи суспільної природи людської свідомості. Суть суспільної дії на індивідуальну психіку, приєднання її до суспільної свідомості і формування в силу цього прєднання індивідуальної людської свідомості заключається не в простому пасивному засвоєнню людьми норм та уявлень суспільної свідомості, а в їх активному включенні в реальну спільну діяльність, в конкретні форми спілкування в прцесі цієї діяльності. Така включеність в спільну діяльність, що володіє певною послідовністю і структурою, орієнтує індивідуальні дії, програмує їх.
Фіксація в свідомості плану спільної діяльності, її цілісності є необхідною умовою стійкого відтворення вироблених способів спільної діяльності. Без їх закріплення у вигляді певних уявлень, норм і установок свідомості, що регулюють, програмують ставлення суспільне розвиненої людини до зовнішнього природного та соціального світу і до самої себе, стає неможливою спільна діяльність людей водному поколінні, а також передача досвіду культури одним поколінням іншому. Свідомість виступає таким чином, як умова програмування специфічно людської колективної спільної діяльності для створення і розвитку форм культури. Вона виконує функцію соціальної пам'яті людства, виробляючи деякі схеми, «матриці» відтворення накопиченого людством досвіду.
Тому, ми вважаємо, що до проблемної ситуації людина підходить, орієнтуючись на певні норми свідомості, в яких закріплений, відображений досвід культури — виробничої, пізнавальної, моральної, досвід спілкування та ін. Людина розглядає і оцінює дану ситуацію з позиції тих, чи інших норм, виступаючи їх носієм. Здійснюючи оцінку ситуації, людина змушена фіксувати своє ставлення до дійсності і тим самим виділяти себе як суб'єкта такого ставлення, усвідомлювати себе в якості такого. Ця фіксація певної позиції по відношенню до певної ситуації і складає характерну рису свідомості як специфічної форми відображення. Суб'єкт свідомості не просто вписується у ситуацію завдяки тиску на нього факторів, які визначають цю ситуацію, він здатний віднестися до ситуації «ззовні», включити її в більш широкий контекст розгляду, розрізняючи рамки ситуації, власну позицію і можливості для особистої дії в даній стиуації [14, с. 232-133].
Ця можливість підійти до ситуації «ззовні» і включити її в більш широкий контекст розгляду є основою свідомості як форми відображеня дійсності. Вона корениться в специфіці реальної практично- перетворюючої взаємодії людини зі світом. На основі і в процесі цієї взаємодії людина долає біологічну безпосередність відношення до природи і опосередковує відношення до даної дійсності створеним нею світом культури, погляд свідомості на світ — це завжди погляд з позиції цього світу культури і відповідного йому досвіду діяльності.
Ми вважаємо, що саме звідси бере початок характерне для всіх видів свідомості — практично-предметного, теоретичного, художнього, морального — своєрідне подвоєння відображення — фіксація безпосередньо даної ситуації та розгляд її з позиції загальної норми свідомості. Тим самим свідомість носить чітко виражений характер цілеспрямованого відображення дійсності; її норми, установки, уявлення завжди містять в собі певне відношення до дійсності.
Програмуючи цілеспрямоване активне ставлення людини до світу, свідомість охоплює всю повноту і багатство сутнісних сил людини та перебудовує її психіку. Норії та уявлення свідомості мають суспільний характер як за походженням, так і за способом функціонування. Однак робота з цими нормами свідомості і в них відповідним чином формує психіку, розвиває вищі психічні функції, специфічні саме для людини, — мислення, пам'ять, волю, емоції.
Так, скажімо, як показують спеціально-наукові дослідження з психології, з історії культури, формування волі як індивідуальної психічної здатності до самокерування за своїм походженням пов'язане з вихованням здатності керуватися суспільне виробленими нормами свідомої поведінки. Вписуючи свою поведінку в систему спілкування і спільної діяльності з іншими людьми, керуючись існуючими тут колективними нормами, людина розвиває у собі здатність керувати і регулювати свою поведінку вже самостійно, незалежно від якоїсь зовнішньої безпосередньої детермінації. Раціональне мислення як форма психічної діяльності також проявляється як здатність дивитися на світ «очима суспільства», через призму вироблених нею абстракцій та понять. Емоційна сфера індивідуальної психіки, такі специфічні люські почуття, як любов, дружба, гордість і т. д., також виховуються під дією норм та ідеалів суспільної свідомості в процесі розвитку культури людства. Виокремлюючи себе зі світу в якості носія певного ставлення до цього світу, людина з самих ранніх етапів існування культури змушена якось у своїй свідомості вписувати себе всевіт [13, с. 118].
Міра розвитку духовної культури визначається мірою розвитку сутнісних цінностей людини, багатогранністю і багатоваріантністю форм самореалізації її духовного потенціалу, індивідуального самоутвердження. Підвищення ефективності і дієвості процесу формування духовної культури передбачає створення умов для смисложиттєвої самореалізації багатства духовності людини, адже основний зміст цінностей такої культури полягає в їх самовираженні та відтворенні. Розвиток духовної культури неможливий без утвердження її цінностей, зокрема на особистісному рівні, що дає змогу реалізувати потенціал унікальності, неповторності індивідуальності, її духовності, значення яких у прогресі суспільного життя постійно зростає. Здійсненняцього пов'язане з подоланням сурогатів колективності, що утверджують дух одноманітності, загальної маси.
Надзвичайно суттєвим фактором оптимізації цілеспрямованої діяльності щодо духовного індивідуального самоствердження як основної ознаки особистості, її життєтворчості є створення умов для самоздійснення індивідуального стилю творчої духовної діяльності, комунікативної культури особистості. Основою індивідуального стилю духовної самореалізації є виявлення і реалізація творчого потенціалу самобутності особистості, її національно-особливих рис, смисложиттєвих моментів її суб'єктивно-особистісного світогляду, світосприймання. При цьому, однак, важливо, щоб індивідуально-стильове самоздійснення цінностей духовної культури відбувалося в органічній єдності з процесом розширення горизонтів індивідуального світосприймання до рівня соціальної, духовно значимої, загальнолюдської свідомості.
Ефективність процесу утвердження духовної культури, реалізації потенціалу особистості і суспільства зумовлені насамперед не зовнішніми обставинами, а головним чином внутрішньою активною діяльністю людини, працею її душі, власними почутями і переживаннями кожної індивідуальності.
