Коли роздумуєш про духовний світ людини, його конституцію, спадають на думку феномени такі як пізнання, міф, релігія, філософія, наука, право, політика, ідеологія, мораль, мистецтво і т. п.
Слід відмітити, що цей світ не є якийсь статичний предмет, але існує завдяки постійному рухові, системі духовної діяльності. Остання - згідно системі діяльності матеріальної - включає в себе такі складові, як виробництво, розподіл, обмін, споживання, винищення і т. д.
Щоб якось розібратись в конгломераті перерахованих конституант, необхідно насамперед розділити їх на дві суттєво різні категорії. Першу складають ті, що є конкретно-історичними формами. Кожна з них виникла у відповідних умовах, на деякому більш - менш зафіксованому етапі людської історії, у вигляді специфічного соціального утворення. В наведеному переліку конституант, до цієї категорії належать всі, крім першої.
Принципово інакшу категорію складають транс історичні начала. Вони існують вічно і безперервно. Таких начал три: пізнавальне (пізнання), моральне і естетичне. Природне питання: чи не варто звернутись до класичних понять істини, добра і краси, які, як здається, з успіхом відображали те ж саме, тільки простіше? Ні, бо вони дадуть нам як раз ту простоту, яка буде хоч і не гірше крадіжки, навряд чи краще: вони будуть скрадати щось у вищій степені суттєве, а саме всі процеси духовної діяльності, і залишати в полі зору тільки її результати.
Конкретно-історичні форми духовного світу виникали за ходом його розвитку, причому виникали в результаті процесів спеціалізації и диференціації людської діятельності.
Найраніше з конкретно-історичних форм була релігійно-міфологічна. Своєю появою на світ вона зобов’язана першому великому акту спеціалізації, мета якого полягала в тому, що духовна діяльність відділилась від всієї іншої життєдіяльності людини. При чому сам духовний світ не потерпів ніякої помітної внутрішньої диференціації: пізнавальне, моральне та естетичне існували в ньому злито, в тісній єдності. Але так чи інакше єдність пізнавального, морального та естетичного начал - характерна, невід’ємна риса даної форми духу у всіх її різновидах і на всіх етапах її історичного буття.
Доречно згадати про довготривалі дискусії щодо того, чим в “дійсності” був духовний світ Піфагора і його сподвижників (початковий піфагореїзм) – міфом, релігією, наукою, мораллю, чи мистецтвом. Зараз можна сказати, що ті суперечки були безвихідними, та й не могли мати ніякого виходу. Очевидно, що початковий піфагореїзм був стопроцентним представником релігійно-міфологічної форми духу, і тому пізнавальне, моральне та естетичне тут були нероздільні. Більше того, оскільки він належав до однієї з найперших стадій в розвитку даної форми, ця нероздільність начал мала синкретичний характер.
Після відокремлення духовного світу від решти людської життєдіяльності, він сам став роздрібнюватися. При цьому виникали як “змішані” конкретно-історичні форми, які об’єднували два начала, так і “чисті”, які діяли в рамках тільки одного або навіть якій-небудь його “частині”. Прикладом перших може бути філософія, в якій поряд з пізнавальною, як правило, виконується також і моральна діяльність, а естетична, навпаки, як правило, відсутня. До числа “чистих” форм відносяться: математика, експериментальне природознавство і т. д. - взагалі науки, - виконуючі лише пізнавальну діяльність; художня література, театр, живопис, музика і т. д. - взагалі мистецтва, - виконуючі лише естетичну діяльність; мораль, право, політика, ідеологія і т. д. – на жаль, тут нема загального терміну, який виконуючі лише моральну діяльність.
Духовний світ, колись такий гармонічний і єдиний, по суті перетворився у роздрібнений всесвіт. Пізнавальне, моральне та естетичне стали мало не повністю автономними сферами духу.
З розщепленням духовного світу починає відповідним чином розчіплюватись і його філософське дослідження. Окремі мислителі, школи і цілі напрямки почали надавати перевагу аналізу якого-небудь одного начала чи форми (наприклад, позитивісти – аналізу пізнавального начала; романтики, ранній Шелінг, деякі екзистенціалісти – аналізу естетичного начала).
Намагаючись компенсувати свою односторонність, спробували змалювати і картину духовного світу в цілому. Тоді те начало чи форма, що цікавило мислителя, виявлялись ведучими або єдино цінними в системі духовного світу, а всі решта, або розглядались в якості підлеглих, другорядних, менш досконалих, або і просто шкідливих, “повинних” у виникненні і поширенні цієї практичної проблеми. При такій справі філософія не тільки не могла вірно направити хід вирішення цієї проблеми, а й по суті, дезорієнтувала її і тим самим поглиблювала ситуацію.
Концепція, згідно якої пізнавальне, моральне та естетичне зобов’язані своїм буттям трьом основним здібностям людської душі – розуму, волі і почуттям, будучи виказаною в рамках раціоналізму, віддає перевагу пізнанню, відносить моральне та етичне до сфери чистої ірраціональності.
Ця концепція поширюється на всі можливі ситуації, в яких тільки може опинитись людина. Вони групуються на три великі категорії, три “космоси” – світ Всесвіту, світ суспільства та індивідуальний світ особистості. Людина здібна вживатись в образ кожного з цих світів, ототожнюватись з ним і дивитись на все “його очима”. В залежності чиїми очима ми в даний момент дивимось на який-небудь об’єкт – Всесвіт, суспільство чи нашого “я”, - і виникає пізнавальне, моральне чи естетичне відношення до об’єкта, той, другий чи третій вид духовної діяльності, те, друге чи третє начало. Не випадково Ф. Бекон, говорячи про знання і пізнання, урочисто проголошував:”Як добре володіти розумом, співзвучним з Всесвітом”, не випадково, Ф. Ніцше стверджував:”Великий поет черпає тільки з “своєї реальності”.
Мова йде насамперед про суб’єкт духовної діяльності, про його основні різновиди, ” обриси”; в якості ж об’єкта виступають найрізноманітніші речі. Так, об’єктом пізнання можуть бути і Всесвіт, і суспільство, і сама людина, і будь – яка її частина, але при цьому суб’єкт духовної діяльності дивиться на об’єкт “всесвітніми очима”.
Наприклад, в пізнанні людина може “вживатися в образ” не тільки Всесвіту в цілому, але й в якійсь його частині ( дивитись на цікавлячий об’єкт “очима частини Всесвіту”.
Індивідуальний світ особистості, по суті, є більш чи менш хаотичним конгломератом різноманітних, різноякісних і різнорангових “я”, кожне з них може виконувати естетичну діяльність, подавлюючи решту “я” або уявляючи їх.
Стверджуючи, що пізнання завжди є “бачення очима Всесвіту”, це не означає, що ніби таке бачення завжди є пізнання.
Говорячи про пізнавальне, моральне, естетичне начала як про результати “вживання в образ” всесвітнього, соціального чи індивідуально – особистісного космосу, маємо на увазі “чисті форми”, “ідеальні типи” начал.
За допомогою такої теорії можна побачити і оцінити тенденції в розвитку духовного світу, оцінивши, визначити, чи варто цьому розвитку надати можливість іти так, як воно йде, чи, скажімо, через передбачення якихось катастрофічних наслідків, активно вмішатись в нього, застосувати необхідні практичні міри.
