Прагнення до задоволення духовних потреб призводить до вироблення та споживання духовних цінностей.

Духовні цінності- ще один необхідний компонент духовної сфери. Поняття цінності виражає людське соціальне та культурне значення певних предметів, процесів, явищ дійсності. Цінності не об'єктивні і не суб'єктивні, належать суб'єкту, створюються ним, але у відповідь на властиві людині об'єктивні потреби, матеріальні та духовні, з урахуванням об'єктивних властивостей самихпредметів, їх здатності задовольняти відповідні людські вимоги.

У процесі духовного виробництва створюються цінності первинні і вторинні. Тому до духовних цінностей належать не тільки оціночні, але й предметні цінності, адже усі твори мистецтва мають відповідне предметне втілення, упредметнені і наукові цінності. Матеріальні цінності, у свою чергу, мають певний духовний вимір. Отже, розподіл цінностей на матеріальні та духовні - досить умовний. До духовних цінностей належать ті, які задовольняють духовні потреби людини, а не ті, які не мають матеріальних носіїв. Духовні цінності можна звести на рівень матеріальних, якщо споживати їх не з боку ідеального змісту та значення, а з боку речової форми. Книгу можна придбати для того, щоб прочитати, відчути духовне задоволення, чи для того, щоб згаяти час, не відстати від моди. Характер цінностей залежить не тільки від характеру потреб, які задовольняють, але й від характеру їх виробництва та споживання. Якщо духовне споживання підмінюється духовним споживацтвом, то духовні цінності перетворюються на матеріальні. Картина може мати як духовну цінність, якщо розвиває естетичний смак, викликає естетичне задоволення, так і бути матеріальною цінністю, якщо у неї бачити щось зовнішнє для себе – можливість вигідно продати, покрасуватися перед оточенням тощо.

Духовні цінності мають ще одну особливість: не завжди належать до світу сущого, є копією та втіленням насущних потреб. Духовні цінності можуть випереджувати дійсність у своєму розвитку і навіть суперечити їй. “Через що під тягарем хреста весь скривавлений йде правий? Через що завжди безчесний зустрічає пошану та славу?” - запитував Генріх Гейне. Саме ця суперечність спонукала Еммануїла Канта віднести мораль до сфери надприродного. Але усі духовні цінності виникають у відповідь на природні духовні потреби людини, що вплетені у її реальне життя. Світ духовних цінностей має багато вимірів та є невичерпаним.

Істина - не тільки пізнавальна цінність. Істинним може бути вчинок, почуття, людина, її розвиток. Істина виступає характеристикою цілісного буття людини. А істинне буття - це існування, яке відповідає власній суті. Ось чому в екзистенціалізмі істина визначається як свобода, свобода бути самим собою. Справжнє добро також пов'язано з наданням людині можливості бути самою собою, вільно розвивати власні сутнісні сили. Не можна створити людині добро через поневолення її, насильне примушення бути щасливою. Акт насильницького поневолення природи, суспільства, людини не може бути не тільки доброчесним, але й красивим. Краса - це гармонія, адекватне висвітлювання у зовнішній формі всієї глибини справжнього змісту і, тим самим, відповідність дійсності власній суті, тобто істина. Краса - не тільки естетична категорія, але й універсальна характеристика людського життя. Саме такий аспект краси мається на увазі у вислові “Краса врятує світ”. Тут краса постає як буттєва цінність, гармонія.

Отже, триєдність цінностей Істини, Добра, Краси ґрунтується на свободі. Свобода ж, як цінність, історично співвідносна з цінностями рівності та братерства. “Свобода, рівність, братерство” - гасло усіх соціальних революцій. Ці цінності не втратили привабливості і в сучасних умовах. Проте буденна свідомість часто вульгаризує і спотворює їх. У такому випадку свобода сприймається як свавілля, як можливість робити усе, що заманеться: рівність - як зрівнялівка, як матеріальна рівність; братерство - як кругова порука, як можливість повчати когось з позиції «старшого брата», чи як можливість одержувати подаяння у вигляді бідного родича, чи як солодкава любов, поблажливість. Після того, як цінностям надається такий зміст, їх з обуренням заперечують як несправжні, або ще гірше, саме у такому вигляді прагнуть їх втілити в життя. Духовний і соціальний досвід розвитку людства показав, що рівність можлива тільки як рівність у свободі. Ще Григорій Сковорода, як і багато інших мислителів, наполягав, що рівність - це “нерівна усім рівність”. Але не в бруеловському розумінні: “усі тварини рівні, але деякі більш рівні, ніж інші”, а в розумінні рівного права бути самим собою, вільно розвивати свої сутнісні сили. У розумінні рівності усіх перед законом, рівного права на життя, на задоволення своїх віртальних потреб.

Братерство ж є братерська любов, що можлива лише між рівно вільними людьми чи народами. Полюби ближнього свого як самого себе, тобто відкрий у собі та у іншому цілий світ та подбай про те, щоб інший розгорнувся в усій повноті братерства як унікальний та неповторний. В основі єдності свободи, рівності, братерства лежить любов - любов до світу, до себе, до іншого. Любов - активно-творчий акт, який ґрунтується на вірі та надії на те, що світ, суспільство, людина можуть та повинні бути кращими, аніж є у дійсності. Ціннісне ставлення до світу неможливо без віри, надії, любові. Любов народжує співчуття та милосердя. Інколи вважають, що ці почуття те ж саме, що і жалість, а жалість - принижує людину та, за виразом Фрідріха Ніцше, є ідеологією слабких і безвільних. Але поняття співчуття вже за своєю етимологією передбачає, що людина частину страждань іншого бере на себе, допомагає йому вистояти і тим самим проявляє акт любові, а на це здатна лише сильна людина. У філософії є давня традиція розглядати страждання як такі, що очищають людину, роблять її більш стійкою, примушують її замислитися над життям. Милосердя передбачає, що людина дає іншому надію, підтримує в ньому віру у себе, інших, у краще.

При розгляді особливостей духовних цінностей можна виявити суперечність не тільки між цінностями належного і станом реального світу, але й між цінностями офіційно визнаними та реально діючими, тобто суперечність у самому світі цінностей. Еріх Фромм зазначає: “В індустріальному суспільстві офіційно визнаними, усвідомленими цінностями є релігійні та гуманістичні: індивідуальність, любов, співчуття, надія тощо. Але для більшості людей ці цінності стали проявом ідеології і реально не впливають на мотиви людської поведінки. Безсвідомі цінності, що служать безпосередніми мотивами людської поведінки, - це цінності, що народжені соціальною системою бюрократизованого індустріального суспільства, тобто власність споживання, суспільне положення, розваги, сильні відчуття та інші. Розбіжність між усвідомленими та неефективними цінностями, з одного боку, та неусвідомленими і впливовими, - з іншого, спустошує особу”. Цю суперечність Еріх Фромм пов'язує з тим, що офіційні цінності втратили загальновизнане підґрунтя, адже раніше ґрунтувалися на відвертості і були обов'язковими для тих, хто вірив у джерело одкровення - Бога.

Виникає питання: чи може загальнолюдська система цінностей, що представлена релігією, мати якесь інше обґрунтування, аніж віру в Бога? Позитивна відповідь є в концепції благоговіння перед життям, що розроблена Альбертом Швейцером. Як і багато однодумців, Альберт Швейцер вважає, що цінним та благим є все те, що сприяє повнішому розгортанню специфічно людських властивостей і підтримує життя, а негативним чи поганим - все те, що пригнічує життя та паралізує внутрішню активність людини. Життя тут розуміється не просто як біологічний процес, а як дійсно людське життя, у єдності тілесного, душевного та духовного. Усі норми великих гуманістичних релігій - буддизму, іудаїзму, християнства, ісламу - чи великих філософів гуманістів, починаючи з досократиків і закінчуючи сучасними мислителями, є загальне формулювання, визначення фундаментального принципу. Подолання у собі ненажерливості, любов до ближнього, пошук істини на відміну від некритичного знання фактів - ось мета, спільна для усіх гуманістичних філософських та релігійних систем Сходу і Заходу. Ці цінності - надбання тисячолітньої історії розвитку людства. Отже, правомірно розглядати універсальну систему цінностей Істини, Добра, Краси не як божественну, а як справжню людську, гуманістичну, таку, яка вистраждана людиною у суспільному розвитку, виникла природним шляхом і зберігає певну фундаментальну усталеність і, водночас, постійно наповнюється конкретно-історичним змістом.

Духовне життя людини йде на індивідуальному, суспільному та загальнолюдському рівнях. Індивідуальне духовне життя зв`язане з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага, вироблення та реалізацією свідомого та творчого ставлення до світу ( внутрішнього та зовнішнього). Духовне життя суспільства – це творче творення, збереження та засвоєння духовних цінностей та змісту. Духовність є основоположним принципом самобудови та існування особи, суспільства. Фундаментальність духу означає те, що об`єктивні, матеріальні, зокрема, економічні фактори, мають другорядне значення, а те, що усі прояви соціального – суспільного та індивідуального життя мають визначені духовні виміри, що надають їм, власне, людський характер. Безумовно, значення духовних факторів у різних сферах суспільного життя на різних етапах суспільно-історичного розвитку відрізняється. Але в перехідні епохи, коли йде пошук нових духовних підвалин та джерел буття, необхідність виявлення, усвідомлення та розвитку духовних вимірів людського життя має першорядне значення.