Карл Ясперс (188S-1969) - німецький філософ, який займає в екзистенціалізмі особливе місце. Почавши свою наукову діяльність з психопатології (“Загальна психопатологія”, 1913), він потім переходить до філософії. Цей перехід відбувся під впливом феноменології Гуссерля, “Описової психології” Дільтея, соціології Макса Вебера і К'єркегора. Це проявляється і в психопатології Ясперса, що вимагав від психопатолога не дослідження причинних зв'язків, а опису смислових зв'язків психологічних явищ, які випливають з нескінченно складних індивідуальних глибин особистості.
У своїй першій філософській праці Яспере шукає основи світоглядів в “життєвому досвіді”, в “душевних подіях”, в їх цілісності, в “потязі переживань”. Основна ідея така: “дійсність як потік переживань оформлюється в світогляд на основі конкретної “настанови” філософа - “предметної”, тобто, направленої на об'єкт, “саморефлексивної”, направленої на суб'єкт, або “ентузіастичної” яка, “знімає” протилежність об'єкта і суб'єкта. Засноване на цих “настановах” життя духу розгортається у світоглядах різних “духовних типів” в залежності від того, в чому знаходить той чи інший мислитель “точку опори” для світогляду. Якщо точка опори відсутня, виникає скептицизм і нігілізм. Якщо людина має точку опори, то вона знаходиться або в обмеженому, або в нескінченному. Опора в обмеженому - це стійка система, яку Ясперс називає раковиною, бачучи в ній необхідну форму яка породжена життям і від якої життя повинне звільнитися. Опора в нескінченному і є вираження самого життя, яке розгортається в боротьбі протилежностей, в антиноміях і кризах, у вічному процесі, початок і кінець якого є містика.
У філософії Ясперса спостерігається сходження ірраціоналізму і діалектики. Вчення про єдність протилежностей перероджується в ірраціоналізм, у вчення про невизначеність суперечностей. Синтез антиномій життя і пізнання недосяжний і незавершений - він існує тільки в русі. Життя - це синтез протилежностей, і тому воно з парадоксами, алогічне, абсурдне. Рух через антиномію, “життєвий рух”, “має вихідним пунктом, як і кінець, містику”.
Ми відзначаємо догматичність екзистенціалізму Ясперса. Перша догма - це не пізнаванність об'єктивного буття, “буття в собі”. Друга догма: вихідним пунктом філософського пізнання повинен бути розгляд свідомості. Аналіз буття - це аналіз свідомості. Третьою догмою е твердження непізнаванності, ірраціональності існування людини.
Результатами таких міркувань стала “діалектика” об'єктивного світу і суб'єкта. “Поділ об'єктивного світу і особливого буття мого світу неухильно нав'язується нам в якості задачі. Але цей поділ ніколи не здійснюється, навпаки, існує процес, в якому, діалектичне перетворюючись, мій світ стає частиною об'єктивного світу. Об'єктивний світ стає перспективою в моєму світі, і один світ почергово охоплює інший”. Ясперс робить висновок: ні суб'єктивне буття, ні об'єктивна дійсність не можуть привести до єдності світу.
Екзистенціалізм Ясперса починається з вияснення основного поняття - “існування”. Воно являє собою переклад мовою філософії того, що міфологічне виражено словом “душа”. Але в звичайному понятті “душі” Ясперс знаходить різні шари: психофізичний, бо людина емпірично знаходиться в природі, живе в ній і з нею зв'язана - “наявне буття”. По-друге, душі притаманна деяка загальна, спільна для всіх людей структура - “свідомість взагалі”. Найглибший шар - особливе буття. “Це буття є я сам як існування. Воно є я, оскільки я не роблю себе об'єктом. В ньому я знаю себе, незалежно від того, щоб бути в змозі дивитись, що я називаю моєю самоособистістю”.
Під існуванням Ясперс розумів вольову і емоційну сторони людської свідомості, які відірвані від психофізіологічної і логічної її сторін і від соціальної основи. Ясперс приходить до суперечностей, сверджуючи, що існування не може бути виражене загальними поняттями, і в той же час визначаючи його через категорії свободи» історичності, комунікації та інші загальні поняття. Він намагається уникнути цих суперечностей, сформулювавши положення про роль загального в описі існування. Загальне “приводить до границь”, вказує межі свого застосування; виражає існування на логічній, психологічній і метафізичній мовах, але тим самим воно “знімає”, умертвляє існування. Загальне відноситься до існування, специфічно, “екзистенціальне” воно не примиренне до “наявного буття”. Свобода, історичність, комунікація, принципово не притаманні науковому знанню.
“Комунікація” визначається Ясперсом як “життя з іншими”. Це абстрактне зображення суперечностей реальних стосунків між людьми в певному суспільстві.
Історичність існування, за Ясперсом, не має ніякого відношення до реальної історії, до об'єктивних передумов нашого буття. Історичність характеризує існування з точки зору його унікальності, індивідуальності, ірраціональності.
Яспере намагається різносторонньо описати свободу. Подолати поверхневість, повсякдення, “наявне буття” неможливо без знань:
знання є шлях до свободи. Яспере виводить формулу екзистенціалістського ставлення до світу: неможливо “вискочити” з цього світу, але і не можна задовільнитися ним. Примирити ці протилежні вимоги - значить констатувати наявність двох світів, до одного з яких ми належимо тілом, а до іншого - “душею”. Цей світ -природа і суспільство, потойбічний - “трансценденція”. Бог. Це складає суть релігійного екзистенціалізму який представляє Яспере.
Яспере підкреслює, що “освітлення існування” не може бути досягнуте раціональним шляхом - воно доступне в особливих умовах, коли протиріччя, антиномічність людини в світі розкриває перед нами глибини існування, його “істинні можливості”. Для позначення такого стану Яепере виводить соціальне поняття “погранична ситуація”, що означє кризову, поворотну ситуацію, важливою ознакою якої є нестійкість, “неспокійний рух”, розірваність, антиномічність.
Поняття “пограничної ситуації” виступає в Ясперса засобом підходу до “трансценденції”, до Бога, оскільки джерелом релігії є безсилля перед суспільними і природніми силами.
Ідея “транценденції” має у Ясперса ще одну функцію - вона є основою “філософської віри”, яка є засобом подолання повсякденного “наявного буття”, яке називають “хворобою нашого часу”.
