Мартін Хайдеггер (1889-1976) - визначний німецький філософ, один із засновників екзистенціалізму і феноменології.
На філософське становлення Хайдеггера вплинули середньовічні інтерпретації Арістотелевої філософії, які розроблялись католицькими неосхоластами, і Баденська школа неокантіанства. Згодом Хайдеггер сприйняв ідеї Брентано Дільтея, Гуссерля. Він застосовує феноменологічний метод для аналізу розуму й існування людини з метою виявлення їх передумов. Тут Хайдеггер відмовляється від класичних понять матерії, духа, суб'єкта і об'єкта і визначає свободу як суще, що вперше розкриває свою сутність. На відміну від Гуссерля, який в системі феноменологічних понять на перший план висував смислотворчу свідомість, Хайдеггер досліджує людське буття. Він інтерпретує екзистенцію як інтенціональне буття, “буття-в-світі”, яке з'єднує потойбічне буття з “світом” повсякденним з неособленим існуванням. Філософ в світлі цієї буттєвої структури аналізує поняття “страху” в екзистенціальному плані - метафізичного жаху як приголомшуючого прозріння, спонукання до справжнього існування.
У 1927 році була опублікована робота М. Хайдеггера “Буття і час”. В цій книзі, яка присвячена Гуссерлю, Хайдеггер сформулював в якості “останнього” філософського питання, питання про “зміст буття сущого”. Це основне питання метафізики володіє онтологічною первісністю по відношенню до всіх інших питань. Але вихідним пунктом будь-якої проблематики є людина. “Наука взагалі - пише Хайдеггер, - може бути визначена як цілісність обгрунтованих зв'язків. Це визначення є недосконале і не зачіпає змісту науки. Науки, як людські діяльності, мають спосіб буття, який притаманний цьому сущому (людині). Це суще ми розуміємо, як людське буття”.
Отже, людське буття первинне по відношенню до всього іншого сущого. По-перше, це онтичний пріоритет: це суще визначене в своєму існуванні екзистенцією. По-друге, онтологічний: на основі своєї екзистенціальної визначеності людське буття “онтологічне” саме по собі. Тому людське буття володіє пріоритетом як онтично-онтологічна умова можливостей будь-якої онтології.
З такої постановки проблеми “людського буття” очевидно, що Хайдеггер стає на суб'єктивно-ідеологічну точку зору: все суще визначається способами людського буття. Тут зберігається загальна установка ідеалізму - свідомість як вихідний момент теоретично-пізнавальних досліджень. Але тут Хайдеггер перетворює її в вихідний пункт онтології як “феноменології людського буття”. Такий підхід приписує людському буттю і свідомості онтологічний пріоритет, залишаючи відкритим питання про походження і формування цієї структури.
Тут Хайдеггер іде по шляху Гуссерля. Він приймає гуссерлівське розуміння “феномена” як “само-собі-в-себе показуюче”, того, в чому мають свою основу. Хайдеггер приймає і феноменологію як описову науку, завдання якої “викладання” змісту сущого взагалі”. Але він зазначає: “феноменологія людського буття є герменевтика. Отже, вона -викладання змісту буття, розробка умов онтологічних досліджень як людського буття, так і буття, відмінного від нього. Оскільки герменевтика онтологічне досліджує історичність людського буття, вона е методологією історичних знань, історичних наук”.
Об'єднуючи в своєму розумінні феноменології - герменевтики гуссерлівські і дільтеєвські мотиви, Хейдеггер істотно їх змінює. Філософія життя, яка розуміє “переживання”, виходячи з “всього життя” і феноменологія розглядає особистість як “безпосередньо переживаючу єдність переживань”. Хайдеггер усвідомлює, що “життя” і “переживання” в їх єдності можуть бути зрозумілі тільки з “людського буття”, але досліджуючи людське буття, не можна відійти від світу. Основною характеристикою людського буття є “буття-в-світі”. Пояснюючи цю структуру, Хайдеггер виражає її в понятті “світськості”, що означає “спосіб буття людського”. Деталізуючи поняття “світськості”, він вводить поняття “оточуючий світ”, що означає “найближчий світ щоденного людського буття”. Людське буття розглядає світ не як сукупність нейтральних речей, а як зацікавлений в них суб'єкт бачить в речі перш за все знаряддя і його характерний засіб існування. Хайдегер включає практику в теорію пізнання і формує ряд важливих положень, рішуче заперечує оглядовий “теоретичний” розгляд речей. За допомогою такого огляду не можливо визначити характер речей - суто теоретичний погляд не дає зрозуміти їх характер. Разом з тим “практичне ставлення не теоритичне” у значенні відсутності споглядань, і його відмінність від теоретичного полягає не тільки в тому що тут розглядають, а там діють, і що ця дія застосовує теоретичне пізнання, а в тому, що заклопотанність є первинною для цього розгляду, і як і дія, має своє прозріння, Людське суспільство виникає завдяки праці; праця, виробнича діяльність, обумовили виникнення суспільства. Людська сутність - це сукупність суспільних - відносин. Поза цими відносинами не можливо зрозуміти конкретно - історичну людину. Висуваючи поняття “щоденного існування” і його суб'єкта Хайдеггер фактично приймає цю думку Маркса. Він формулює висновки: самопізнання міститься в спільному бутті з іншими; буття в його відношенні до іншої людини онотологічно відрізняється від буття у відношенні до “наявних речей”. Але тут же говорить що все це стосується тільки “щоденного” існування людини. Відтворюючи релігійну думку про відмінність людини як індивідуальної істоти від її земного існування, Хайдеггер протиставляє “звичайне” існування “істинному людському буттю”. Він вважає, що спільне існування з іншими людьми і засобами позбавляє людину особистого “я”, перетворюючи її в узагальнено-особисту істоту. Користуючись суспільними засобами повідомлень, використовуючи засоби передачі новин, кожен подібний іншому. Це суспільне буття повністю розчиняє істинно людське буття в способі буття “іншого” причому так, що інші ще більше щезають в своїй різноманітності і виразності. В цій невизначеності і неконкретності розгортаєdasManсвою істинну диктатуру. Ми насолоджуємось і розважаємось, як розважаються всі. Ми читаємо, дивимось і робимо висновки про літературу, як всі дивляться і роблять висновки; але ми все ж стаємо осторонь “великого натовпу” як і всі його стороняться; ми не задоволені тим, чим він не задоволений.DasMan є не щось конкретне, а все, хоч і не в якості сум, яка приписує буття на кожен день.
“Буття-в-світі” являє собою, за Хайдеггером, цілісну структуру, яку не можна пояснити окремими її елементами. Тому повинен існувати “план побудови”: він і є “турбота як буття існування”.
Аналіз турботи Хайдеггер починає з аналізу “страху” як основного настрою людського буття. Саме в страсі розкривається існування самого в собі. “Страх як можливість існування буття… сам дає феноменальну основу для розгорнутого досягнення первісної цілісності буття існування. Це буття виявляє себе як турбота”.
Турбота у Хайдеггера означає існування на майбутнє, передбачає розкриття можливостей існування. В “турботі” “полягає екзистенціальноонтологічна умова можливостей вільного буття для дійсних екзистенціальних можливостей… Оскільки це ж буття можливостей непередбачене, може бути неістинним”.
Оскільки людське - буття виступає у Хайдеггера в онтологічному плані, його сміх розглянути з точки зору категорій простору і часу. В онтологічному плані простір виступає основною рисою “буття-в-світі”. Хайдеггер, онтично розглядаючи простір як реальність, тлумачить його “онтологічно” в суб'єктивістському дусі, бачить основу поняття простору в “просторовості людського буття”. Просторові відносини пов'язані з людським буттям, виражаються поняттям “віддалення”, яке протилежне “офіційно-прийнятій мірі”, “дистанції” в тому відношенні що одна “дистанція”, будучи об'єктивно набагато коротшою, ніж інша, може являтися нескінченно довгою.
Аналогічно Хайдеггер розглядає час. Він бачить в часі особливо абстрактну характеристику, яка не має відношення до людського буття, в той час як “тривалість”, тобто час, який стосується людського буття “знаходить себе як смисл істинної “турботи”, як “первісна єдність структури турботи”.
