Виникнення екзистенціалізму було сприйнято спочатку як відродження С. К'єркегора, напівзабутого до початку XX ст. датського філософа і теолога. Поняття “екзистенції”, яке лежить в основі всього екзистенціалізму, взято у К'єркегора. В нього ми знаходимо психологію “страху”, хайдеггерівське поняття “турботи” також вперше висунуто К'єркегором. Він також з'ясовував протилежність життя в істині і поза істиною як способів людського існування, протилежність між самотністю, як істинним засобом існування людини і віддачею себе в заспокійливий світ, в якому “живуть”, і, нарешті фундаментальне положення “обличчям до смерті”.
Висунуті положення полягають у наступному: абстрактне мислення науки безлике, йде з чисто теоретичного інтересу, і тому не є істинні знання. Навпаки, мислення “екзистенціальне”, тобто зв'язане з самим внутрішнім існуванням суб'єкта, з його інтимними переживаннями., тільки і може бути істинними знаннями. Звідси К'єркегор зробив висновок про те, що “істинним мисленням” може бути лише суб'єктивне мислення: “суб'єктивність є істина”; і лише етичне і релігійне мислення, яке стосується “екзистенції”, людського існування, зачіпає його глибини.
Філософська концепція К'єркегора - це, по суті, критика абстрактного знання, яке втілюється як в безликих формулах науки, так і в величних будовах “абсолютної філософії” Гегеля; саме вони виступають ворогами К'єркегора. В філософії Гегеля він не сприймає розв'язання проблеми свободи і необхідності: свобода не може співпадати з необхідністю, в тому числі і пізнаною, бо в цьому випадку вона втрачається. Розум не може бути засобом досягнення свободи, бо він і робить свободу недосяжною. Джерелом свободи є віра, релігійна віра в Бога, в чудо, в можливості, які виключаються розумом. Тим більш ворожим є ставлення К'єркегора до науки, яка проповідує “чисту необхідність”, виключає разом з Богом і свободу.
К'єркегор звертає увагу на факт постійної текучості, мінливості і нестійкості людського “існування”. І він виражає цей факт не тільки в фіксації конкретного емоційного відношення людини до цієї текучості і нестійкості, яка притаманна характеру людського буття, яке виражається в поняттях “страху”, “смертельної хвороби”, існування “обличчям до смерті” і т. д., і не тільки в трактуванні людського життя як раптової, різкої зміни естетичної, етичної і релігійної фаз. Всі рухи “існування”, з точки зору К'єркегора, є стрибкоподібними, в них відсутня неперервність. Раціональне мислення, думає К'єркегор, ототожнюючи раціональне мислення з розсудочним, метафізичним, не може по самій своїй структурі мати справу з “існуванням”. Ця ідея і виражена в розумінні К'єркегором “екзистенціального мислення”. ”. „Там, де екзистенціальне мислення повинне мати справу з існуванням, воно виявляє себе в процесі становлення. І також, як форма повідомлення повинна знаходитись в істотній відповідності з модусом її існування, її мислення повинно відповідати структурі її існування”.
Об'єктивна думка, яка фіксує її результати, не може тому охопити постійно незакінчене життя людського існування.
Побачивши в гегелівській діалектиці свободи і необхідності ліквідацію свободи і не згодившись з цим, К'єркегор зовсім не помітив діалектики як загальної теорії розвитку і теорії пізнання цього розвитку, діалектичної логіки. І тому динамічне “існування” і “нерухомість”, об'єктивне, раціональне мислення, які оперують поняттями, стали у К'єркегора несумісні. В цьому і суть поглядів К'єркегора і його послідовників - ірраціоналістів. Протиріччя дійсного процесу розвитку найчастіше проявляються при аналізі складного, багатогранного і надзвичайно динамічного життя людської свідомості.
К'єркегор відкидає гегеліанетво як абстракту філософію. Система Гегеля піддається критиці зі сторони К'єркегора не заради закріплення і розвитку діалектичного методу а заради подолання того нового і плідного, чим збагатив філософську думку автор діалектичної логіки. Критика гегелівської філософської системи як завершення філософського розвитку, як відмежування його ж діалектичного методу переростає у К'єркегора в критику філософії як побудови теоретичної системи. Але він протиставляє Гегелю свою власну систему поглядів і переконань.
К'єркегор відкидає гегелівську тотожність буття і мислення зовсім не тому, що вона ідеалістична, а тому, що ідеалістичне розуміння Гегелем буття ототожнює при цьому духовне покликання з логічним мисленням, перетворює логічність в імманентний буттю атрибут, розглядає буття як логічне за своєю суттю. Гегелівська основоположність, згідно К'еркегору, не пояснює, що таке буття, його формула тавтологічна, оскільки в нього мислення і буття означає одне і теж. К'єркегор не виступає проти ідеалізму. Буття в ньому є духовним, раціональним, вираженим в логічних визначеннях, які допускають логічну осмисленість.
Межею, що розділяє ідеалістичну філософію Гегеля і ідеалістичну філософію К'єркегора є розуміння співвідношення діалектики і логіки. В той час як Гегель підняв логіку на рівень діалектики, затвердивши їх тотожність, К'єркегор поставив своїм завданням розрив між ними. Для нього те, що логічне не діалектичне, а те, що діалектичне, не логічне. К'єркегор представляє себе прихильником діалектики, а його діалектика не примирима з гегелівським діалектичним методом. Винайдений Гегелем абсолютний метод, за словами К'єркегора, вже в логіці - сумнівна річ, будучи за істиною блискучою тавтологією; метод цей всякими хитрощами прийшов на допомогу науковим забобонам.
Відмежувавшись від гегелівської діалектики буття та мислення, К'єркегор висуває на противагу їй свою суб'єктивно-ідеалістичну діалектику, не зв'язану з логікою, - екзистенціальну “діалектику існування”, в тому емоційно-волюнтаристському змісті, який вкладає в поняття “існування” К'єркегор. Гегелівську діалектику К'єркегор трактує не тільки як об'єктивну, а й як кількісну. Він протиставляє їй свою діалектику як якісну, в якій перехід в інше, нове, відбувається стрибкоподібно. Стверджуючи, що нове виникає стрибкоподібне, К'єркегор відкидає елемент неперервності, який зберігається при переході в інше.
К'єркегорівська критика діалектичного закону переходу кількості у якість служить наочним прикладом його ставлення до діалектики в цілому, оскільки цей закон є одним із виразів всезагального діалектичного принципу - становлення як єдності протилежностей у всій різноманітності його проявів. Цьому основоположенню діалектики протистоїть в К'єркегора набір метафізичних дихотомій за принципом або-або. Незмінним атрибутом екзистенції у нього е не логічне, а патетичне протиріччя. Поза екзистенцією не має протиріччя, а саме екзистенціальне протиріччя не передбачає єдності, воно витісняє її. При цьому навіть в екзистенцівальному його тлумаченню протиріччя не виступає в К'єркегора як рушійна сила розвитку.
Найбільшим нападам К'єркегор піддавав гегелівську діалектику історичного і логічного, пропагуючи алогічність історичного, що виключає будь-яку необхідність. Для К'єркегора історичне - те, що пройшло, сталось, відбулось і, як таке, незмінне, хоча ця незмінність -результат змін. Старання К'єркегора направлені на те, щоб відібрати в історичного необхідність. Вічність для нього - не безкінечний час, а позачасове, античас. Разом з історичним і всупереч йому допускається неісторичне, і перед лицем вічного історичне втрачає своє значення. Центр інтересу переноситься з історичного на вічне як постійне, що не знає нового. Але в К'єркегора є категорія, яка відіграє в нього першорядну роль - “мить”, “те, навколо чого все крутиться”, вона відіграє вирішальну роль в його розуміні переходу в іншу якість. В аналізі миті патетична діалектика К'єркегора досягає найбільшого напруження. Його стихія - занепокоєння, хвилювання, страх. Ця рефлексія неспокійної свідомості є те, що він називає екзистенціальною діалектикою”. Але такій діалектиці чужі історичний розвиток, прогрес, можливість логічного виразу, закономірностей становлення і єдності протилежностей. Ця діалектика монологічна, не логічна. Спокою протиставляється не рух, а неспокій, сконцентрований в миті. Для К'єркегора увести протиріччя, рух, перехід в логіку - це лицемір'я. Будь-яке існування ірраціональне, значить, стосовно нього будь-яке пізнання безсиле, і всі спроби виразити його в поняттях неминуче приречені на провал.
Велике місце у філософії К'єркегора займає проблема пізнання стосовно людини. Для нього будь-яке наукове пізнання є зло, навіть якщо воно базується на природознавстві. Наука - це шкідлива цікавість. Але найбільш згубним є коли об'єктивне наукове пізнання вривається в духовну сферу. Людина для К'єркегора не тільки не може бути об'єктом наукового пізнання, вона не може розглядатися і як суб'єкт-об'єкт, яким її виставляють Фейербах та різні психофізичні школи. “Той, хто існує не може бути також зразу в двох місцях, не може бути суб'єкт-об'єкт”. Проблема душі і тіла не викликає у К'єркегора труднощів: душа первинна, тіло вторинне. “Людина є синтез душі і тіла, що керуються духом. В кінцевому рахунку людина є дух”. Для К'сркегора буття не є мислення, так як дух не є мислення, яке не тільки допускає, а і потребує логічного виміру.
Якщо б замість буття мова йшла про існування. а замість мислення - про дух, то принцип тотожності духа і існування адекватно формулював би основоположення екзистенціалізму як к'єркегоріанської схеми суб'єктивного ідеалізму.
Вся філософія К'єркегора звернена в себе. “Буття витісняється екзистенцією”, “існуванням”, яке означає “моє”, людське існування, самовідданість, внутрішній світ. “Існування” в такому розумінні для К'єркегора - єдина “дійсність”, яка обмежує поняття “буття” і протиставляється мисленню. Чи є дійсність зовнішній світ? - запитує він і відповідає негативно. Дійсність е внутрішній світ.
Хоча за думкою К'єркегора, тільки те знання, яке знаходиться в суттєвому відношенні до існування, є суттєвим знанням, самосвідомість не є для нього самопізнання об'єктивуюча суб'єктивність. Внутршній світ, не будучи об'єктом, не може бути і об'єктом пізнання, тим більше, наукового. “Я” не доступне відображенню ні при посередництві чуттєвих органів, ні прі посередництві понять. Характерним для К'єркегора є те, що існування він визнає єдиною не пізнаною річчю в собі, з якою міслення немає нічого спільного. Оскільки існування для нього - єдиний достойний предмет філософії, він нічого спільного з мисленням не має.
В багатьох творах К'єркегора є твердження про алогічність існування. Для того, щоб співвідноситись з екзистенціальною дійсністю як такою, до неї слід відноситись не подумки, а парадоксально. А так як існування не являє собою дещо, що не є як дане, а не припинно проходить становлення, воно тим самим з точки зору екзистенціальної діалектики не досяжне для логічного розуміння.
Існування для К'єркегора - синонім духовної одиничності, особистих переживань. Друга особливість його “існування” - це його емоційно-вольовий характер. Рушійна сила існування - пристрасть. Егоцентрична рефлексія екзистенціалізму не споглядальна, а патетична.
Отже, для К'єркегора людина не може бути визначена як мисляча субстанція чи як природна істота, чи взагалі, як деякого роду об'єкт. По суті, людина взагалі не може бути визначеною. Суб'єкивно-ідеалістичне трактування “існування” - це трамплін для стрибка від ідеалізму до релігії.
Розглядаючи “існування”, К'єркегор показує його етичний зміст. Немає питань більш важливих ніж питання про те, як жити, чим бути, до чого прагнути. “Існування” - це пошук відповіді на ці питання. Ототожнення “існування” з дійсністю розкривається у всій його інтравертності. Етичне як внутрішнє недоступне ніякому розгляду ззовні, ніякому об'єктивному розумінню. Особиста дійсність не піддається і зовнішньому вираженню,. Немає нічого більш згубного для етики, як насилля над нею наукового пізнання. Завдання етики -перетворити людину в особистість, зробити її саму собою.
Етика К'єркегора антиісторична, не діалектична. Вона спрямована на пошуки не історично обумовленої, а відносної моралі, абсолютної етики, не обумовленої і історично, яка не відіграє ролі в історії людства. Він вважає, що моральне вдосконалення не тільки не причетне до історичного розвитку, а веде до зростаючого відчуження від історичного.
К'єркегор встановив три етичні стадії, які протиставляються одна одній: естетична, етична, релігійна.
Первинна, естетична стадія базується на безпосередньому чуттєвому способів життя. Орієнтиром поведінки на цій стадії є правила: живи сьогоднішнім днем, бери від даної миті все, що можеш взяти. Кульмінаційний вираз стадії - погоня за сексуальними насолодами. Характерна риса естетичного світогляду - специфічне ставлення до часу, кінцевою, скороминучою миттю є “все”. Зміна насолод - умова чуттєвого задоволення.
Етична стадія - шлях доброчесності, критерієм якої є виконання обов'язку. Нормою поведінки є вибір, опосередкований свідомістю обов'язку. Етична людина стає завданням для самої себе. Тут характерна постійність, звичка повторення. Парадигма етичного існування - шлюб, подружня вірність.
Етична сфера - перехідна форма, яка завершується релігійною стадією.
Релігійна стадія знаменує теологічне відчуження від морального. Для того, щоб стати релігійним треба порвати з мораллю, оскільки етика стримує абсолютні домагання релігії. Основна категорія - “страждання”. З припиненням страждання припиняється і релігійне життя. Страждання необхідне, оскільки, полюбивши страждання, ми досягаємо такого рівня існування, яке здіймається над будь-яким нещастям і перевершує будь-яке щастя.
Однією з основних екзистенціальних категорій є “страх”, який знаходиться в нероздільній єдності з гріхом, стражданням і волею. К'єркегор говорить що страх - безпредметне почуття, його не слід ототожнювати з боязливістю. Справжній страх - це страх грішника перед Богом, рушійна сила релігійної свідомості. Він випливає з віри і навчає вірі.
Але якщо життя е страждання, то чи є в ньому сенс? Відповідь К'єркегора базується не на волі до життя, а на відчуженості від життя і призирстві до існування. “Женись, і ти про це пошкодуєш; не женись, і ти про це пошкодуєш; женишся ти, чи не женишся, ти пошкодуєш і про те, і про інше. Таке резюме всієї життєвої мудрості”.
Завершуючи свої філософські роздуми К'єркегор говорить, що особистість первинна, суспільство вторинне. Одиничний - первинний для утворення суспільства. Вся історія є історія боротьби між особистістю і суспільством.
