Однією з провідних течій сучасної світової філософії є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм ХІХ ст., представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом.
Неопозитивізм виник у 20-х роках ХХ ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Головним ідейним джерелом неопозитивізму був махізм. Але якщо махісти відстоювали “біолого-економічну” теорію пізнання і бачили в науці метод впорядкування відчуттів (елементів), то неопозитивізм висунув нове розуміння наукового пізнання, як логічної конструкції на основі почуттєвих змістів (почуттєвих даних). Філософія має право на існування не як мислення про світ, а як “логічний аналіз мови”.
Позитивісти вважали основне питання філософії нерозв'язаним через слабість людського розуму. Неопозитивісти заявляють, що основне питання філософії і проблеми, що вважалися раніше філософськими, – це уявні проблеми, які потрібно відкинути як позбавлені наукового змісту. Усе наше знання про світ дають тільки конкретні науки. Філософія не може висловити про світ жодного нового положення, не може створити ніякої картини світу. Її задача – логічний аналіз і пояснення положення науки, у якій виражаються знання про світ.
Зведенню філософії до логічного аналізу неопозитивізм зобов'язаний Б. Расселу, що скористався при цьому досягненнями математичної логіки. Спробувавши дати точні визначення математичним поняттям він прийшов до висновку, що вся математика зведена до логіки. Далі Рассел додав більш широке значення методу логічного аналізу й оголосив, що “логіка – це сутність філософії”.
Ототожнюючи усю філософію з логічним аналізом, неопозитивізм виключає зі сфери філософії майже усю філософську проблематику і тим самим практично ліквідує філософію.
Однієї з найважливіших задач є відокремлення речень, які мають сенс, від тих, які позбавлені його з наукового погляду, тобто очистити науку від безглуздих речень. Неопозитивізм розрізняє 3 типи осмислення речень:
- висловлення про емпіричні факти (якщо говорять про факти і ні про що більше);
- речення, що містять логічні наслідки цих висловлень і побудовані відповідно до логічних правил (можуть бути зведені до висловлень про емпіричні факти);
- речення логіки і математики (не містять висловлень про факти, не дають нового знання про світ, необхідні для формального перетворення вже наявного знання).
Щоб з'ясувати, чи має речення зміст необхідний спецметод – верифікація. Суть – у порівнянні речень з дійсністю, вказівці конкретних умов, при яких воно істинне чи хибне. Метод перевірки встановлює зміст речення: “значення речення закладається в методі його перевірки”. Фактична істина складається у відповідності висловлення факту. Речення ж типу “душа людини безсмертна” безглузді тому, що не можуть бути перевірені. Під фактами неопозитивізм розуміє відчуття, переживання, стани свідомості. У процесі верифікації можна порівняти речення тільки з почуттєвими змістами і даними відчуттів чи переживань. Виявилося, що жоден науковий закон, жодне загальне твердження типу “усі люди смертні” не могли бути верифіковані, тому що верифікація завжди відноситься до конкретного емпіричного факту. Було запропоновано вважати речення верифікованими, якщо кілька авторитетних дослідників згодні вважати його таким. Потім було запропоновано для з'ясування істинності речення порівнювати його з іншим реченнями.
Львівсько-Варшавська школа – одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К. Айдукевич (1890-1963), Я. Лукасєвич (1878–1956), А. Тарський (1902-1984), Т. Котарбиньський (1886-1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. Я. Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму. Львівсько-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.
Віденський гурток і логічний позитивізм. Логічний позитивізм як філософський напрямок був заснований групою мислителів, що жили у Відні в 20-і роки. (Пізніше ця група стала відомої за назвою “Віденського кружка”). Серед її членів були професор Віденського університету Мориц Шлік, Ганс Ган, Фрідріх Вейсман, Герберт Фейгель, Отто Нейрат і Рудольф Карнап. Вони вважали, що філософія не породжує висловлювань про щирі чи помилкові, – вона лише з'ясовує зміст тверджень, показуючи, що деякі з них є науковими, деякі – математичними, а деякі (включаючи велику частину так званих “філософських” тверджень) – безглуздими. Якщо коротко викласти їхнє уявлення, то вони доводили, що кожне значення твердження, є або твердженням формальної логіки (у широкому змісті “Принципів математики”, сюди входять і усі твердження математики), або твердженням науки (сюди входять і одиничні речення типу “Це – біле”, і формулювання законів природи). Твердження будь-яких інших типів безглузді. Якщо вони мають хоча б яке-небудь значення, їхній можна називати “поетичними”, “емоційними”, “мотиваційними”, але всі вони не наукові.
Для того, щоб зрозуміти значущість того, що логічні позитивісти здійснили проти традиційної філософської системи, включаючи і логічний атомізм, необхідно проаналізувати їхні два базових догмати: перший – розходження, що проводиться аналітичними і синтетичними висловленнями, другий – їхній критерій визначення когнітивної (пізнавальної) значимості висловлень, що іноді називається принципом верифікації.
Висловлення, для обґрунтування яких потрібно дослідження визначеного виду, називаються “синтетичними”, у той час як ті, істинність яких встановлюється з їхніх значень, – “аналітичними”. Представники логічного позитивізму стверджують, що кожне висловлення, що має зміст, повинне бути або аналітичним, або синтетичним, але не тим і іншим одночасно. Розглядаючи ситуацію в більш широкому аспекті, можна сказати, що всі аналітичні висловлення належать формальній логіці, вони щирі в силу своєї формальної структури, тоді, як усі синтетичні висловлення схожі на висловлення науки: для доказу їхньої істинності потрібна досвідчена перевірка.
Логічні позитивісти, відзначаючи різницю, що є між двома типами висловлень, говорять, що аналітичні висловлювання тривіальні, тоді як синтетичні – інформативні. Перші тривіальні в тім змісті, що, хоча і створюється враження, що в них мова йде про предмети світу, у результаті аналізу виявляється, що тверджень про світ у них немає; по-іншому можна сказати, що вони щирі винятково в силу своєї логічної форми, чи за визначенням, чи що вони є твердженнями про слова. З іншого боку, синтетичні висловлення інформативні в змісті того, що їхнє призначення робити деякі твердження про світ, і, коли вони щирі, ці твердження відповідають дійсності.
