Словник “Современная западная философия” пропонує таке визначення поняття “відчуження”: “Відчуження (нім. – Entfremdung, англ. – alienation) – відносини між суб’єктом і якоюсь його функцією, що складаються в результаті розриву їхньої первісної єдності, що веде до зубожіння природи суб’єкта і зміни, збочення, переродження природи відчуженої функції; а також процес розриву цієї єдності” [4, 225].
З точки зору екзистенціалізму, одним з істотних джерел відчуження є процес перетворення техніки в самостійну силу, що існує за власними законах. “Так, за Ясперсом, технічне відчуження стало центральним, поза як техніка чим далі більше переповнює предметне буття людини, функціонуючи та змінюючись за чужими людській Самості законами” [4, 226]. У. Баррет та інші американські екзистенціалісти вбачають джерело відчуження не тільки в техніці, а й у раціоналістичній філософії, особливо в логічному позитивізмі. Справа в тому, що прийняття установок раціоналізму, концепцій об’єктивної істини і об’єктивного часу примушує людину жити за законами так званої наукової картини світу, що є причиною відчуження. Отже, подолання відчуження можливо на шляху переорієнтації людини на суто особистісне світосприйняття і адекватний йому спосіб життя. На думку К. Ясперса, подолання відчуження полягає в розвитку комунікації, у глибоко індивідуальному і інтимному спілкуванні, у вихованні в собі здатності до дискусії, у протистоянні всякому фанатизму.
Важливе місце в екзистенціальній філософії посідає проблема буття людини в умовах соціальних криз. Невпевненість людини в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, збитками в бізнесі чи втратою зайнятості зробили страх онтологічною, тобто властивою буттю, характеристикою людини. “Вихід із соціальної кризи екзистенціалісти шукають не у зміні суспільних відносин, а в індивідуальному житті, в обмеженні спілкування вузьким колом “духовної аристократії”. Релігійне крило екзистенціалістів шукає подолання трагізму індивідуального існування в містичному спілкуванні з богом”.
Поняття граничної ситуації запровадив у філософію екзистенціаліст К. Ясперс. Граничними ситуаціями можуть бути смерть, страждання, страх, провина, боротьба. “Опинившись у граничній ситуації, людина, згідно Ясперсу, звільняється від усіх умовностей, що раніше сковували її, зовнішніх норм, загальноприйнятих поглядів, які характеризують сферу “Ман”, і таким чином вперше осягає себе як екзистенцію” [4, 317]. Все те, чим раніше жила людина, у граничній ситуації постає перед нею як ілюзорне буття, як світ видимостей. В такій ситуації людина починає розуміти, що цей світ відділяв її від нібито реального буття, трансцендентного щодо емпіричного світу. Таким чином, граничні ситуації дозволяють особистості стикнутися з трансценденцією, Богом.
Сутнісна особливість проблематики екзистенціальної філософії визначається тим, що екзистенціалісти вважають завданням філософії займатися не проблемами науки, а питаннями суто людського буття (існування, “екзистенції”).
Одним з найважливіших понять екзистенціальної філософії є страх. Світ тим більше страшний, що в ньому нема сенсу, він не піддається людському розумінню. Під маскою “один для одного” люди діють один проти одного. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе насамперед емоціями.
Велике місце в екзистенціалізмі посідає проблема свободи, що розуміється як вибір людиною самої себе: людина є такою, якою вона себе вільно обирає. Екзистенціальна філософія тлумачить свободу як свободу вибору або свободу ставлення суб’єкту до незалежного від нього оточення: він може або вільно змиритися зі своїм становищем, або вільно не приймати його. Свобода сприймається екзистенціалістами як невідворотна доля. Людина приречена бути вільною. Свобода перетворюється в болісну необхідність.
Видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1899-1976) вважається засновником екзистенціалізму. Саме він у книзі “Буття і час” (1927) сформулював філософське вчення, центральним поняттям якого постала “екзистенція” (від англ. existence – існування). З огляду на знелюднення людини в сучасному техногенному світі, який спирається на раціоналістично-об’єктивістськи спрямовану науку Хайдеггер категорично заперечував цінність науково-об’єктивного аналізу реальності. На його думку, об’єктивне філософське дослідження дає змогу фіксувати лише “зовнішність” буття, зводити знання до “усередненої, вкрай збідненої, абстрактної, мертвої схеми світу”. Хайдеггер вважає, що людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. “Буття-у-світі” Хайдеггер тлумачить як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. Недаремно і сам Хайдеггер називає “спів-буття” несправжнім, “неаутентичним” існуванням людини.
За Хайдеггером, у процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на безликі одиниці, натовп, а це призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади іншого над кожним (Хайдеггер називає її das Man), яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Панування das Man призводить до того, що кожний уподібнюється кожному [6, 167].
М. Хайдеггер намагається знайти рятівний вихід з-під знелюднюючої влади das Man. Він вважає, що для цього треба абстрагуватися від повсякденного буття і прислухатися до “голосу з глибин самої людини”, який, мовляв, є “покликом землі і крові”, покликом самої “долі”. Проте єдине, що може звільнити людину з-під влади das Man, це смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.
Дещо оптимістичніше вирішує проблему сутності існування людини один з найбільш авторитетних французьких екзистенціалістів Жан-Поль Сартр (1905-1980)<a name=“_Hlt459880423”>, який “вважає, що сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Він протиставляє “речове буття”, природу людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як “постійна загроза нашому життю” [6, 167]. Проте людина повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте, подібні спроби виявляються для людини марними, навіть трагічними, позаяк призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. За Сартром, вихід з лещат відчуження можливий на шляху “гуманізації” людської “ситуації у світі”. Отже, екзистенціалізм, у цьому зв’язку, постає єдиною “справді гуманістичною філософією”.
На думку Сартра, людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.
Подібно до всіх філософів-екзистенціалістів, Камю вважає, що найважливіші істини відносно самого себе і світу людина відкриває не шляхом наукового пізнання чи філософських спекуляцій, але за допомогою почуття, яке немовби висвітлює її існування, “буття-у-світі”.
Світ як такий не є абсурдним, він просто нерозумний, бо він є позалюдською реальністю, яка не має нічого спільного з нашими бажаннями й нашим розумом. “У світі немає остаточного, останнього сенсу, світ не є прозорим для нашого розуму, він не дає відповіді на наші нагальні питання…Ми закинуті в цей космос, в цю історію, ми конечні і смертні, і на питання про мету існування, про сенс всього сущого наука не дає жодної відповіді. Не дала його і вся історія філософської думки – запропоновані нею відповіді є не раціональними доказами, але актами віри”.
Камю розглядає два неправомірні висновки з констатації абсурду: самогубство та “філософське самогубство”. Абсурд становлять людина і світ, отже зникнення одного з них означає припинення абсурду. Абсурд є першою очевидністю для розуму, отже самогубство – це затемнення ясності, примирення з абсурдом, ліквідація його. “Філософське самогубство” ж уявляє собою “стрибок через стіни абсурду”. Якщо при самогубстві буває знищений той, хто запитує, то в разі “філософського самогубства” на місце ясності приходять ілюзії, бажане видається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Очевидна нісенітниця перетворюється в замасковану, людина мириться зі своєю долею. Але нема і ясності мислення. Камю називає цей шлях ухиленням. Камю заперечує і релігію, вважаючи сумнівними всі докази існування трансцендентного порядку.
