Осягнення найзагальніших і найглибинніших тенденцій історичного прогресу, його своєрідності, співвідношення єдності та його розмаїття, повторюваності й неповторного, універсального й локального в історії, проблема її сенсу, початку, спрямованості й кінця - завдання тієї галузі людських знань, що носить назву філософії історії. Історичний процес багатомірний і мінливий, відповідно і осмислення його здійснювалося в різних ракурсах, у русі різних напрямків, призводило до формування, утвердження та зміни основоположних парадигм історичної свідомості.
Основних напрямків філософського тлумачення історії три: прогресистський, регресистський і циклічний; основних парадигм дві: класична і некласична. Вершиною розуміння історичної реальності в рамках класичної, лінійної парадигми і водночас першим контурним обрисом некласичної парадигми історичної рефлексії є інтерпретація історії як природно-історичного процесу зміни суспільно-економічних формацій. З'ясування своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно автономних і локалізованих у соціальному хронотипі культурних утворень, їхньої ролі й місця в історичному процесі є однією з відмінних рис некласичної парадигми філософсько-історичного мислення. Воно є одним з дієвих засобів розробки, обгрунтування й реалізації нелінійного підходу до осягнення та адекватного відображення розмаїття людської історії.
Запроваджений в середині XVIII ст. французькими гуманітаріями термін “цивілізація” вживався досить тривалий час у контексті традиційно-класичного, лінійного тлумачення історії. Лише з другої половини XIX ст. робляться спроби подолання моноцентричного розуміння всесвітньо-історичного процесу і розробки принципово іншого, нелінійного осмислення історії.
Даншіевський, по суті, вперше розглянув проблему цивілізаційної структурованості історії не з позицій європоцентризму - становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізації на противагу всім іншим, “доцивілізованим” народам, - а як проблему множинності цивілізацій. Шпенглер і Тойнбі розвинули цивілізаційну філософію історії і зробили свій істотний внесок у підвалини нелінійного тлумачення історичного процесу. Однак саму будову нелінійної цивілізаційної філософії історії, що заснувалася б на цих підвалинах, дослідники продовжують зводити і донині.
Нелінійний підхід до філософського осягнення історії має свої переваги. Історичний шлях людства за такого підходу постає не як однолінійний і неухильно поступальний рух єдиного суб'єкта -людського суспільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних організмів, багатолінійний поліцентричний багатомірний процес надскладної конфігурації, перебіг якого все ж не може зводитись до сукупності змін поступального характеру. Цивілізації виступають у даному разі як своєрідні макроіндивіди історії, в кожному з яких фокусується, відтворюється, уособлюється відповідною мірою і специфічним саме для нього чином увесь всесвітньо-історичний процес. Тобто як рівноцінні і водночас неповторні монади загальноісторичного рівня, відмінності між якими спричинюють багатоманітність, невичерпність і нескінченність людської історії. Відповідно докорінним чином переосмислюються, помітно конкретизуючись, поглиблюючись і доповнюючись, існуючі трактування суспільного прогресу. Прогрес вбачається за нелінійного розуміння історії не лише в невпинному і нескінченному просуванні, але не меншою мірою - у саморозвитку, самовизначенні, самоудосконаленні і самоздійсненні кожною з цивілізацій своїх, лише їй притаманних задатків, здатностей, здібностей і можливостей.