Основним принципом ідеальної держави Платон вважає справедливість. Найкраща державна система повинна, згідно Платона, володіти певними рисами економічної і політичної організації, які можуть забезпечити вирішення самих важливих завдань. Така держава, по-перше, повинна володіти силою власної організації і засобами її захисту; по-друге, вона повинна здійснювати систематичне і достатнє забезпечення всіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами; по-третє – повинна керувати духовною діяльністю і творчістю [1, 5].

Справедливість, згідно Платона, притаманна як окремій людині, так і можливо цілій державі. Але спочатку цей термін слід використати щодо держави в цілому, а потім використовуючи дані перейти до справедливості окремого індивіда.

“В тому, що більше, – зауважує Платон, – можливо і справедливість набуває більших розмірів і її легше там вивчати. Тому, ми спершу досліджуємо, що таке справедливість в державах, а потім так само розглянемо її в окремій людині, тобто помітимо в ідеї меншого подібність більшого” [Книга 2; 98-128].

Слід зазначити, що такий підхід до одиничного та індивідуального в контексті соціально-політичного цілого, являється більш досконалим, що в своїй “будові держави з самого початку” Платон виходить з цілком реалістичного і перспективного положення: “її створюють наші потреби” [Книга 2; 110].

Завдяки дослідженню реальних людських потреб (здобуття їжі, побут, одяг і т. п. ) і форм їх задоволення через працю Платон і приходить до висновку, що праця – це основа держави:

“Відчуваючи потребу; багато людей гуртуються щоб жити разом і допомагати один одному: таке спільне поселення і отримує назву держава” [Книга 4; 167].

Зміст і потреби справедливості полягають в тому, щоб кожне начало займалось своєю роботою і не вмішувалось в чужі діла. Платон пише: “Займайтеся кожен своїм ділом – це і буде справедливість” [Книга 3; 150]. Визначення “справедливості”, яка нібито є головною метою обговорення, дане в IV книзі. Справедливість – полягає в тому щоб кожен тримався свого діла й не стромляв носа в чуже: місто буде справедливе, або праведне, коли торговець, опікун – кожен робитиме своє діло, не втручаючись у справи інших верств людства. Те, що кожен має триматися свого діла правило, безперечно, чудове, але воно навряд чи відповідає тому, що сьогодні природним чином назвали б “справедливістю”. Ми перекладаємо так грецьке слово, що виражало уявлення, дуже важливе в мисленні греків, але ми не маємо для нього точного відповідника. Варто пригадати те, що сказав Анаксімандр: “У ту подобу, з якої всі речі постають, вони й поринають, як їм судилося, бо вони відшкодовують і задовольняють одне одного за їхню несправедливість у призначений час” [4].

Перше ніж зародилася філософія, у греків була теорія відчування всесвіту, яке можна назвати релігійним чи етичним. Згідно з цією теорією, кожна людина і кожна річ мають свою визначену функцію. Це не залежить від Зевса, бо Зевс і сам підлягає тому самому законові, що править іншими. Теорія ця пов’язана з уявленням про долю або необхідність. Особливо застосована вона до небесних тіл. Та де є снага, там є і прагнення переступити встановленні межі; це породжує боротьбу. Якийсь нібито безособовий над олімпійський закон карає зневагу до законів і відновлює вічний порядок, який хотів порушити напасник. Усе це світовідчуття, спочатку навряд чи свідоме перейшло й у філософію: його можна знайти як у космології боротьби – таких, як Гераклітова й Емпедоклова, – так і в моністичних доктринах, як Парменідова. Це джерело віри як у природний, так і в людський закон, і цей погляд явно є основою Платонової концепції справедливості.

Слово “справедливість” у тому значенні, як воно вживається в правосудді, ближче до Платонової концепції, ніж те його значення, що використовується в політичних розважаннях. Під впливом демократичної теорії справедливість почала порівнюватися з рівністю, але для Платона вона такого значення не має. “Справедливість” у тому розумінні, у якому вона майже ототожнюється з законом, пов’язана з правами власності, які не мають нічого спільного з рівністю. Перше запропоноване визначення “справедливості”, на початку “Держави”, таке: справедливість полягає в сплачуванні боргів.

У Платонівському визначенні потрібно підкреслити кілька моментів. По-перше, воно допускає нерівність у владі й привілеях, не називаючи таку нерівність несправедливо. Опікунам припадає вся влада, бо вони наймудріші члени громади, а несправедливість, за Платоновим визначенням, виникла тоді, коли у інших суспільних верствах були люди мудріші за декого з опікунів. Ось чому Платон передбачає просування громадян вище й нижче, хоча й гадає, що подвійна перевага походження та виховання здебільшого підноситиме дітей опікунів над дітьми інших людей. Якби існувала більш точна наука про врядування та більша певність, що люди виконуватимуть її приписи, то про користь Платонової системи можна було б сказати багато.

Другий момент – це те, що Платонове визначення “справедливість” має за передумову наявність держави, влаштованої або в традиційному дусі, або ж, як його держава, з загальною метою здійснити якийсь етичний ідеал. Справедливість, каже Платон, полягає в тому, щоб кожен робив своє діло. Але в чому полягає діло кожного? У державі, яка, подібно до стародавнього Єгипту або царства інків, лишається незмінною з покоління до покоління, діло кожного – це діло батька, і ніяких проблем не виникає. Але в Платоновій державі ніхто не має законного батька. Отже, його діло мусять визначати або його особисті смаки, або оцінка державою його придатності. Платон, очевидно, прагне саме цього другого. Істотна функція уряду є визначення того, в чому полягає діло кожної людини. Хоча всі правителі мають бути філософами, однак ніяких новацій не повинно бути, тобто філософи – це повік-віків тільки ті люди, котрі розуміють Платона і згідні з ним.

Платон виступає за широке розповсюдження серед населення ідеальної держави “благородного вимислу”, згідно якого всі вони народжені матір’ю землею, і тому повинні піклуватися про країну в якій живуть, захищати її, і до інших жителів відноситись як до братів.

“Хоча всі члени держави брати, але бог, зліпивши вас, в тих – хто спроможний правити, домішав при народженні золото, і тому вони найбільш цінні, в їх помічників – срібло; залізо і мідь, – в землеробів і різних ремісників” [Книга 5; 215-218].

Ціль платонівського міфу полягає в тому, щоб запровадити слухняність, однодумність і братерство громадян, і одночасно їх нерівність, в структурі ідеальної держави, але платонівський міф закінчується застереженням, що держава загине, якщо охороняти її буде залізний або мідний вартовий.

Жінки і чоловіки в ідеальній державі рівні в своїх правах і можливостях. Не стать, а здібності, як в мужчин так і в жінок, є показником довершеності. Хоча, Платон стверджує, що природа в жінок і мужчин різна, але щодо занять пов’язаних з державною діяльністю вони рівні.