Розуміння діяльності, як основи власне людського способу буття дає змогу окреслити екзістенціали людського буття. Термін “екзистенціал ” походить від слова “екзистенція”, що його у філософії ХХ століття вживають для позначення цілісної специфіки людського існування. З цього погляду термін “екзистенціал ” означає:

• те, поза чим немає людини як людини;
• те, чого немає у світі без людини, тобто саме те, що людина вносить у світ своїм способом буття.

Далі розглянем основні екзістенціали та їх характеристики:

• не пряме, безпосереднє, тобто природне, а опосередковане культурою, знанням, усвідомленням ставлення до дійсності; крім того цей екзістенціал позначають іноді як відпадання, відлучення людини від цілісного буття, як закинутість у світ, саме тому, що людина опиняється на певній дистанції від прямих реакцій на дійсність та від прямого впливу на неї;
• трансцендентування (дослівно перекладається як вихід за межі) – залучення людини ні до чого остаточно і на назавжди, своєрідний перехід від одних форм прилучення до інших, нескінченність людини яка переходить в подальший екзестенціал.
• Свобода або незапрограмованість, наявність вибору типу дій та поведінки;
• Індивідуація: у природних процесах будь-які явища завжди вплетені в певні системи взаємодій і не мають власного автономного статусу буття; у людському ж бутті навпаки – на перший план виходить людська індивідуальність, унікальність та неповторність; в цьому випадку багатство форм індивідуальності стає умовою розмаїтості людства взагалі;
• Принципова своєрідність початку буття: завдяки свідомості, розумінню, спілкуванню людина усвідомлює себе частиною людства;
• Перебування (буття) “на межі”; цей екзістенціал людського буття ніби інтегрує всі інші, бо фіксує проблематичність, неузасадженість, але водночас і рухливість, динамізм та діалогізм людського існування [2:327].

Екзістенціали відображають різнобічно глибинний зв’язок діяльності людини та людського буття взагалі. Ця взаємопов’язаність характерна для всіх можливих взаємодій людини з оточуючим світом.

Життєвим завданням людини постає її самотворення, самоздійснення, самовираження через розвиток форм діяльності, соціальних відносин та ін. При тому, людина використовує свої якості, здібності, задатки. Л. Фейєрбах, відомий представник німецької класичної філософії, наполягаючи на тому, що людину слід розглядати всебічно, виділив такі її “сутнісні сили”: “Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття. ”

Під сутнісними силами людини, як звичайно, розуміються ті сили та здібності, спираючись на які, людина здатна стверджуватись у світі специфічно людським способом. У сучасному розумінні сутнісні сили виглядають дещо ширше, оскільки до названих Фейєрбахом додають ще й людську тілесність.

Людська тілесність постає досить унікальною, надзвичайно складною, такою, що концентрує в собі майже всі відомі нам космічно-природні якості: сaме через людську тілесність якості, властивості речовини постають у своїх яскравих проявах, так що ми маємо підстави стверджувати, що тільки в людському сприйнятті кольори починають набувати повноти спектральних проявів, запахи – належної варіативності, смаки – реакцій, та ін. Слід відзначити, що людська тілесність має надзвичайну практичність та дуже високий рівень саморегуляції [2:329].

Людські почуття завжди предметно навантажені, та до певної міри інтелектуалізовані. Через це вони, по-перше, сягають найвищого рівня почуттів, таких як любов, самовідданість, ненависть, надія. Такого роду почуття, по-друге, здатні бути провідними чинниками, значно перевищуючими усякі інші, в тому числі інстинкт самoзбереження.

Людське розуміня людина підносить над всім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу, перебувати на дистанції по відношенню до всякої реальності.

Воля, воління наділяє людину унікальною у світі живого здатністю зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті, на певних діях, що можуть не мати безпосереднього вітального (життєвого) значення, а також можуть знаходитись на величезній часовій та просторовій відстані від людини.

Всі ці сили ніби виводять людину у перший ряд того всесвітнього процесу, де відбувається саморозкриття та самопродукування світових сил та нових сутностей. Через це сучасне розуміння людини дозволяє нам, належною мірою, оцінити давнє філософське твердження Протагора, що все на світі для людини та через людину. А звідси випливає, що ми не повинні ставитись до людини, як до “біомаси ”, що цінність людини не може бути обмежена, ні її соціальними функціями, ні, навіть, її думками, та ідеалами.