Два головних твори Канта утворюють “місток” до “Критики чистого розуму”. Це – “Спостереження над почуттями прекрасного і піднесеного” (1764 р.) та “Про форму і принципи світу, який можна чуттєво сприйняти та усвідомити” (1770 р. ). Другий твір разом із листом до Марка Герца від 1772 року містить деякі ідеї та задуми “Критики чистого розуму”.
Потрібно зупинитися на творах, які передують цій значній праці філософа. Тема роботи “Спостереження над почуттями прекрасного і піднесеного” присвячена людським почуттям, пристрастям або афектам. Кант поставив перед собою мету дослідити два почуття: піднесеного і прекрасного. Для нього переживання цих почуттів у найбільшій мірі характеризує саме людяність наших почуттів, оскільки вони є цілим світом найрізноманітніших пристрастей, афектів і прагнень. Серед них є такі, що наближують людину до тварини, підкреслюють у ній нице, зле, агресивне. Щоб не допустити в людини прояву цих рис – почуття її необхідно неодмінно чітко дослідити. Хоч є і протилежні до цих – почуття прекрасного. Так Кант і розпочинає свою роботу: “Різноманітні відчуття приємного чи неприємного базуються не стільки на здатності зовнішніх речей, які викликають ці відчуття, скільки на почутті задоволення чи незадоволення від цього впливу” [2; с. 127]. Далі Кант дуже логічно роздумує про те, що “одні люди відчувають радість від чогось, а в інших це може викликати відразу”.
Дуже цікавою і структура роботи: спочатку позначається предмет дослідження, потім йде розділ “Про здатності піднесеного або прекрасного в людини взагалі”. Тут йдеться про визначення почуття прекрасного і піднесеного і про зв’язок цих визначень із поділом видів і жанрів мистецтва. Наприклад, трагедія, як вважає Кант, швидше викликає в нас і “приводить в дію” почуття піднесеного, чогось “вищого”, тоді як комедія – швидше сфера дії почуття прекрасного. Потрібно зазначити також і те, що інколи у філософа спостерігаються спірні твердження. Але для нього головне – це не тезисне, афористично висловлене твердження, а виявлення спільного між почуттями піднесеного і прекрасного, що призводить до розкриття людського в людині [3; с. 331].
Кант хоче розмежувати дві тенденції людської життєдіяльності, поведінки, тобто і людських почуттів. Одна тенденція – це співчуття, прихильність, доброзичливість. Ці риси проявляються у тому випадку, коли ми позитивно, з приязню ставимося до певних людей, речей, в окремих ситуаціях. Взагалі, людині імпонує добра людина і відштовхує погана (зла) людина. Але Кант наголошує, що доброзичлива прихильність все ж є слабкою і завжди сліпою [2; с. 137].
Друга тенденція – це ввічливість, люб’язність, “прагнення бути приємним для інших своєю ввічливістю, бажанням задовольнити чиїсь інтереси”. Але Кант наголошує на тому, що це почуття не є доброчинністю, більше того, там де немає для нього обмежень, із нього можуть виникнути різні дефекти [2; с. 138]. І Кант приходить до висновку, що: “При більш прискіпливій увазі легко зрозуміти те, що яким би не було захоплюючим співчуття – все ж воно не володіє такою якістю як доброчинність. Дитя, яке страждає, нещаслива і приваблива (мила) жінка заставляють наше серце наповнитися почуттям смутку, і в той самий час ми байдуже (холоднокровно) сприймаємо звістку про велику битву, в якій, про що можна здогадатися, значна кількість людства повинна загинути в жахливих муках. Правитель держави, з сумом відвертаючи своє обличчя із співчуттям від якої-небудь нещасної людини, тим не менше, нерідко через пиху віддає наказ про війну. Ніякої пропорції в діях тут немає; так що в такому випадку можна сказати, що всезагальна любов до людей і є причиною [цих дій?” [2; с. 137-138].
Кант є правим і в іншому випадку: люди, проливаючи сльози співчуття і розчулення в якихось окремих випадках, байдуже, без душевного тремтіння, чують про масові вбивства, знущання, які сталися раніше чи на сьогоднішній день. Це протиріччя, яке глибоко вкорінилося в людській природі, філософ виводить на світ Божий. Мислитель хоче розмежувати справжність та прикидання істинної людської суті [3; с. 332].
Порівнюючи доброчинність показну (зовнішню) та справжню, Кант підходить до розуміння відмінностей, які він у більш розгорнутому та аргументованому вигляді покладе в основу “Критики практичного розуму” – до так званих легальних і моральних вчинків, а це, в свою чергу, призведе до дослідження моралі та моральності.
Згодом філософ переходить до наступної теми, до розділу “Про відмінності піднесеного та прекрасного у чоловіків та жінок”. Ось як висловлюється Кант на рахунок цієї теми: “Той, хто першим назвав жінок прекрасною статтю, хотів, може, висловити цими словами щось підлабузницьке для них, але насправді він висловив дещо більше, ніж сам уявляв. Ми не будемо вже говорити про те, що образ жінки взагалі тонший, риси ніжніші і м’якші, що приязність, жарт і привітність є виражені на її обличчі сильніше і привабливіше, ніж у чоловіків; не потрібно забувати також і про приховану чарівну силу, за допомогою якої вона схиляє нашу пристрасть до доброзичливої про неї думки. За винятком цього, в самій душі прекрасної статі закладені, перш за все, своєрідні риси, які істотно відрізняють її від чоловічої статі і відмічені головним чином відбитком прекрасного [24; с. 151].
Таким чином, Кант роздумує над прекрасною статтю, включаючи і психологію, жіночий характер, зовнішність, стиль життя і поведінки жінки. Але ці спостереження можна порівняти більше із роздумами світського чоловіка, а ніж великого філософа. “У жінки – як каже він, – більш сильний природний потяг до всього гарного, витонченого і святкового. Вже з самого дитинства жінки з великим задоволенням одягаються, їм вже подобаються прикраси. Вони є дуже акуратними та чутливими до всього, що викликає відразу. Вони люблять жарти, і, якщо у них хороший настрій, їх можна “забавляти” дрібничками. Дуже рано вони набувають благочестивого вигляду, вміють тримати себе в руках і володіють собою; і все це в такому віці, коли наша добре вихована чоловіча молодь ще є нестримна, незграбна та сором’язлива. ” [2; с. 152].
Але, як тільки мова заходить про здібності жінок займатися якими-небудь серйозними справами, наприклад, наукою чи філософією, то Кант вже роздумує цілком по-іншому, якраз у дусі свого часу. Ні, він не заперечує того, що у жінок також є розум і вони здатні засвоїти наукові істини. Але жінки мають лише “прекрасний розум”, тоді як чоловіки – “глибокий розум” [2; с. 154].
Одним словом, поширеному судженню “галантного століття” про жінку як витончену, красиву істоту, яка повинна задовольняти забаганки чоловіків, він протиставляє ідею морально-благородних, високих і чистих почуттів. І на перше місце все-таки знову він ставить духовні, моральні цінності.
Четвертий розділ роботи Канта називається “Про національні характери, оскільки вони базуються на різному почутті піднесеного і прекрасного”. Канта зацікавила проблема національної психології. І тему піднесеного і прекрасного він використовує для того, щоб порозмірковувати над цією проблемою. Згодом філософ напише великі твори про людські раси. Він висловить ідеї, які йому ніколи не змогли вибачити німецькі расисти: людські раси походять від одного кореня природи і тому, значить, не може бути ніяких вибраних рас. Тільки різноманітні обставини історії можуть ставити одну расу в більш вигідне положення, ніж іншу. Але і це не може свідчити про “вибраність” певної раси. Людський рід є один, але виступає в декількох іпостасях, якими є чотири раси. Різноманітність рас з точку зору фізичних, психічних, психологічних характеристик – цікавий і дуже важливий предмет вивчення [3; с. 355].
Проте Кант підмітив деякі цікаві особливості при порівняльному аналізі національних характерів з точки зору прекрасного і піднесеного. Наприклад, порівнюючи німців з французами і англійцями, він пише: “… німець має менш розвинуте почуття прекрасного в порівнянні з французом і менш розвинуте почуття піднесеного, ніж в англійця; але в тих випадках, коли обидва почуття пов’язані між собою, прояв їх більше відповідає почуттю німця; однаково йому вдається уникати і тих помилок, стимулювати які може лише нестримна сила кожного з тих почуттів. ” [2; с. 169]. “Легкі жарти, комедія, весела сатира, любовний флірт, легкий і плавний стиль – все це є оригінальним у Франції. В Англії, навпроти, – глибокі думки, трагедія, епічні поеми і взагалі масивне золото дотепності, яке під французьким молотком перетворюється в тонкі листки великої поверхні. В Німеччині дотепність все ще сильно просвічується через фольгу. Раніше вона була криклива, але завдяки розміркованості нації і наслідуючи приклади, вона, правда, стала більш привабливою і благородною, але перше [із цих властивостей] – з меншою наївністю, а друге – з менш сміливим розмахом, ніж у тільки-що згаданих народів. ” [2; с. 169-170].
Великий вплив на Канта здійснив Руссо, про що згадує сам автор на сторінках своїх рукописів. Філософ справді наслідує Руссо, разом із всією гуманістичною культурою епохи. “Дуже важливо для людини знати, – пише Кант, – як належним чином зайняти своє місце в світі, і правильно зрозуміти, яким потрібно бути, щоб бути людиною. Але, якщо вона визнає лише пусту любов чи задоволення, які, як правило, подобаються їй, але для яких вона не створена, – задоволення, які суперечать установкам, наданим їй природою, якщо вона визнає моральні здібності, які мають [лише зовнішній блиск, то вона буде руйнувати прекрасний порядок природи і тільки готувати загибель собі та іншим: вона залишає своє місце, так як її вже не задовольняє бути тим, до чого вона предназначена. Оскільки вона виходить із людського середовища, вона – ніщо, і створене цим “пусте місце” поширює її загибель на сусідні з нею члени (складові) [цілого]. ” [2; с. 204].
З цього ми бачимо, наскільки був правим Кант. Тобто, до кожної людини звернений виклик: вона не повинна загубити свого місця, своєї позиції в світі. І про це на весь голос повинна говорити філософія. Згодом ця чудова і завжди сучасна тема переросте в ідею так званого категоричного імперативу, тобто ідею, яку коротко можна висловити так: людина повинна відчувати себе носієм людства, відповідати за себе так, як би вона відповідала за все людство.
Проте, Кант не у всьому погоджується з Руссо, а саме – не приймає ідею повернення до “природного стану” людини, не поділяє в якості вирішення всіх проблем рецепта Руссо – бути ближче до природи, стати відлюдником, втікати від цивілізації, щоб втримати і розвинути моральні начала. Кант висловлює незгоду з Руссо в наступній філософській формулі: “Метод Руссо – синтетичний, і виходить він із природньої людини; мій метод – аналітичний, моя вихідна точка – цивілізована людина” [2; с. 192].
Кант запозичив у Руссо проблематику цивілізації і цивілізованої людини, але він дослідив її більш глибше і реально. Що ж таке “цивілізована людина”? В роботі “Про передбачений початок людської історії” Кант прийшов до висновку, що саме цивілізація дала людині в руки засоби стати людиною. Цивілізація цінна перш за все тим, що вона навчила людину спілкуватися зі своїми бажаннями, потребами, прагненнями, навчила стримувати одні свої бажання, а іншим – давати більший простір; знаходити нові засоби для задоволення невід’ємних і благородних людських бажань.
Найголовніше для Канта – те, завдяки чому людина і стає людиною: він бере до уваги й іншу людську істоту. Людина стає нею тому, що вона поважає в собі людину і поважає людину в іншому.
Ця ідея є однією з найбільш актуальних і цікавих у Канта. Парадокс полягає у тому, що їй приділено мало місця в його літературі. Але для того, щоб краще зрозуміти філософа-гуманіста – слід розглянути наступні важливі його роботи.
