Вловити суть основних понять етики Канта дуже складно, тому що це – важливий, дуже складний твір, де є система понять, багато з яких, виражені для нас такими словами як щастя, обов’язок, совість, воля, мають цілком специфічний зміст і взаємодіють з наступними філософськими термінами: автономія волі, категоричний імператив та інші. Це важливо тому, що гуманістична етика Канта – досягнення людства, що за складним переплетенням понять є турботи, тривоги, прагнення великого філософа-гуманіста, які не застаріли, а сьогодні набули ще глибшого змісту.

При розв’язанні цієї проблеми Кант спирається на два твори: “Критику чистого розуму” та “Обгрунтування метафізики моралі”.

У центр уваги філософ ставить проблему свободи, але це – чиста, трансцендентальна свобода в її абсолютному значенні. В неї є і свій специфічний образ, але головне полягає у нерозривному внутрішньому діалектичному взаємозв’язку свободи та морального закону, здатності людини орієнтуватися на моральні принципи та основи. Специфічно–етичним різновидом свободи стає добра воля, яка є те, без чого людині не потрібні – розсудок, здатність судження, мужність, рішучість, цілеспрямованість: “… вони можуть бути в найвищій мірі дурними і шкідливими, якби не добра воля… ” [2; с. 228].

Щодо щастя, то Кант вважає: “Бути щасливим – це необхідне бажання кожної розумної, але “кінцевої” істоти, яке визначає основу її здібності бажання” [2; с. 332]. Він не рекомендує людині долати здатності бажання і прагнення до щастя, бо добре розуміє їх неподоланість. І тим більше, не рекомендує вирушати переслідувати нещастя. Зовсім ні. В цьому і полягає, змальована Кантом, драма моральності, драма моральної істоти, що людина, на його думку, не може не прагнути до щастя, бо не може не наслідувати законів життя. А “життя” – є здатність істоти за законами здатності бажання. Здатність бажання – це здатність істоти через свої уявлення бути причиною дійсності предметів цих уявлень. Задоволення є уявлення про відповідність предмета чи вчинка з суб’єктивними умовами життя, тобто зі здатністю причинності, якою володіє уявлення у відношенні дійсності його об’єкта (чи визначення сил суб’єкта до діяльності для того, щоб створити його)” [2; с. 320].

Кант продовжує далі розвивати тему морального закону в собі. На його думку, сама мудрість, яка взагалі-то більше існує в образі дії, ніж у знанні, все ще потребує науку не для того, щоб в неї навчатися, а для того, щоб ввести у використання її застосування та закріпити його. Тепер добра воля починає наповнюватися більшим змістом. Це – чуттєва моральна здатність людини сприймати голос практичного розуму, який є стійким до його побажань, відчувати повагу до морального закону. А найвищий моральний закон, категоричний імператив формулює Кант так: “Поступай так, щоб максима твоєї волі завжди могла мати також і силу принципу всезагального законодавства” [2; с. 347]. Все це, як правило, розмова про моральний ідеал. У реальному житті важко знайти таких людей, які б у всіх випадках дотримувалися кантівських рекомендацій. Категоричний імператив слід розуміти наступним чином: уникай робити людину і людство тільки засобами для досягнення власних цілей; справжньо-моральною є така дія, в якій людина і людство виступають як абсолютні цілі.

Очевидним є те, що кантівський етичний гуманізм не є ні абстрактним, ні безсильним. Це вчення, яке пережило свій час тому, що було спрямоване на всі часи та адресоване всьому людству. Повага до обов’язку, до морального закону – ось що передає великий Кант. Він вважає, що саме так і тільки так, потрібно будувати вчення про моральність. І лише нам, людям, вирішувати чи підходить для нашого часу такий підхід до проблем моральності, чи ні.