Найперша робота Канта – трактат “Думки про істинну оцінку живих сил” – відзначена 1746 р. – роком закінчення університету.
У цій роботі філософ-початківець ставить запитання, яке є важливе для кожної молодої людини, яка стає на шлях нововведень та творчості: Чи може вона дозволити собі критикувати великих вчених, великих філософів? Для Канта це запитання було дуже важливим. Сповідь самого Канта, поєднана з роздумами про науку та філософію в новаторському плані, становить собою велике зацікавлення для кожної людини, яка хоча би раз розв’язує аналогічне завдання. Ця робота дозволяє приєднати до таких рис філософа як чесність, скромність ще й сміливість і нахабство новатора, його довіру до свого творчого прагнення, самоповагу та гідність.
“Думки про істинну оцінку живих сил” – робота, яка містить у собі те, що можна назвати відвертим та пристрасним визначенням життєвої орієнтації молодого вченого, обґрунтуванням і захистом цінностей творчої новаторської праці. Насправді, той успіх, що випав на долю Канта як філософа-новатора, значною мірою пояснюється радикальністю, з якою він ще в молоді роки “перебудовує” світ своїх цінностей та орієнтації. Вибір на користь новаторських, творчих цінностей – для молодої людини є справа зовсім не проста. Філософ, вчений, взагалі людина творчої праці, обдумуючи перспективи життєвого шляху, які перед ним відкрилися, повинен від чого-небудь відмовитися: проведення вільного часу, суєти, кар’єри і т. д., які забирають багато часу і моральних сил [3; с. 314].
Для того, щоб зрозуміти, наскільки свідомо здійснює молодий Кант свій вибір, бажано прочитати його твір “Думки, викликані передчасною смертю благородного пана Йоганна Фрідріха фон Функа”. Ця робота, написана трохи пізніше, являє собою лист Канта матері філософа і вченого, який подавав великі надії, але передчасно помер. Для Канта ці роздуми є не поодинокий випадок і подія, в листі до мами померлого він виказав важливі життєві, особистісні орієнтації. Канта хвилювали думки про одноманітність і короткочасність життя. Він порівнює його з містком, який є перекинутий через вічність і настільки хиткий і малий, що влаштовувати на ньому суєту дуже і дуже нерозумно.
Потрібно зазначити також і те, що з ранньої молодості у Канта сформувався ідеал мудрої людини і він старався дотримуватися його. Далі – в листі він пише про те, як він уявляє собі долю мурої людини, а також портрет мудреця – розумний у своїх думках, але без впертості, впевнений у виконанні своїх надій, але без нетерпіння; скромний у своїх бажаннях, нічого нікому не наказує, довірливий, ні на чому не наполягає, він є старанний у виконанні своїх обов’язків… але з християнським смиренням готовий скоритися волі Всевишнього, якщо Той захоче відкликати його зі сцени, на яку він був поставлений [3; с. 315].
Необхідно наголосити на тому, що в даний момент прослідковуються майже сократичні роздуми про мудрість, яка народжується тоді, коли людина “занурюються” в істинні цінності, а не несправжні та швидкоминаючі. Для такої людини швидкоминаюче і перехідне є лише засобом для досягнення мети, а метою є підсилені духовні заняття, духовні цінності.
Але не потрібно розуміти це так, ніби буденне життя з його радостями та задоволеннями не було привабливим для Канта. Він любив дружнє спілкування, навіть вважав його необхідним. Кант був дуже комунікабельною людиною, читав не тільки філософські та природознавчі праці, але і постійно слідкував за газетами та журналами. Тим не менше, його зосередженість на інтелектуальних заняттях, пізнанні, творчості, відмова від суєти були майже незвичайними. Просто філософ дотримувався точно вивірених внутрішніх орієнтацій, особистісних цінностей. Творчість, новаторство у філософії, постійна праця поєднувалися в нього з відповідальністю, виваженістю. Робота “Думки про істинну оцінку живих сил” відображає вже, частково, початковий інтерес Канта до діалектики. Він прагне з’ясувати, чи є в природі ще щось окрім механічних сил, тому що у світі механіки все пояснюється посиланням на поштовх і зміну руху під дією певної зовнішньої сили. В Канта виникає запитання: чи є в самих тілах яка-небудь внутрішня, водночас жива, сила? У нього була розроблена ціла низка конструктивних ідей, пов’язаних зі становленням нової, не механістичної картини світу. Світ сам по собі –живий, динамічний. Завдання полягало в тому, щоб зробити таким же живим і динамічним саме пояснення світу в науці і відтворення його філософією. В цьому і заключалася новаторська місія філософії. Діалектику, яка була відома ще із давнини, потрібно було “вивести” із розуміння світу, яке б не заперечувало нові досягнення досвідченого природознавства. Кант ставить перед собою і намагається розв’язати це грандіозне новаторське завдання в своїй епохальній роботі ”Всезагальна природна історія і теорія неба”, яку він написав у 1755 році.
Проте передували написанню цієї роботи наступні події. Пруська академія наук оголосила конкурс, в якому необхідно було дати відповідь на запитання, чи виникли на Землі під час її обертання навколо осі, завдяки чому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу її виникнення. Цю роботу Кант написав, але на конкурс її не подав, його відповідь була протилежна. Він стверджував, що Земля повільніше стала обертатися навколо своєї осі. І філософ аргументує свою відповідь, використовуючи різноманітні математичні та логічні прийоми. Незважаючи на деякі помилкові судження, принципове розв’язання проблеми було правильним за допомогою логічного розмірковування, природного, строгого, такого, яке доводить пояснення. Необхідно досліджувати природу саму по собі, тобто відкинувши думку про втручання якої-небудь верховної (головної) істоти. І саме з цього постулата Кант починає роботу “Про всезагальну природню історію і теорію неба” [3, с. 318].
Потрібно зазначити також, що навіть на сьогоднішній день теоретично-логічний метод Канта не є достатньо оцінений. Канта хвилюють також і фундаментальні запитання світогляду, які самі спонукають до новаторських, по-своєму діалектичних роздумів.
Ще в 1755 р. Кант пише і захищає три дисертації. Перша – присвячена проблемі вогню, яку він намагається дослідити природньо-науковим і водночас філософським розв’язанням. Друга – “Про принципи метафізичного пізнання”. Після дослідження цього завдання Кант починає займатися профілюючою для нього темою філософської метафізики. Третя дисертація – “Про фізичну монадологію” [3; c. 320].
Все більше уваги приділяє вчений філософії: спочатку він цікавиться природньо-науковими ідеями, а потім і проблемами людини. Потім Кант скаже про здивування перед зоряним небом і владою морального закону над людиною. Саме здивування перед величиною світового простору, його красою і гармонійністю, а також усвідомлення зовсім незрозумілою, на перший погляд, владою морального закону в цьому світі, перевантаженому вадами – це все було для нього таємницею, яку він намагався розгадати.
“Всезагальна природна історія і теорія неба” – праця дуже важлива і для становлення самого Канта, і для світової філософії, а в більш ширшому розумінні – для світової філософії теоретичної думки. Дослідження Канта містить в собі інтерес і для сучасної людини, для сучасного мислення. Перш за все, це стосується боротьби нового типу мислення проти релігійної і філософської догматики, боротьби вченого, філософа, який мав можливість використати паростки нового критичного мислення людства. Тому його праця і розпочинається словами: “Я вибрав тему, яка по своїй внутрішній складності, а також з точки зору релігії здатна з самого початку викликати у багатьох читачів незадоволеність і упередження. ” Далі йде виклад головного задуму роботи: “Знайти те, що зв’язує між собою в систему великі кільця Всесвіту у всій його безкінечності; показати, як із первинного стану природи на основі механічних законів створились самі небесні тіла і яке джерело їх руху, – розуміння цього ніби надто перевершує можливості людського розуму. З іншого боку, релігія погрожує урочисто виступити із звинуваченням проти тієї нахабності, коли наважуються приписувати природі, яка є надана сама собі, такі наслідки, в яких справедливо вбачають небезпосередньо руку Всевишнього, і побоюється знайти в нескромності подібних роздумів аргументи на захист Боговідступництва. Я прекрасно бачу всі ці складності і все ж не падаю духом. Я усвідомлюю силу перешкод, які виникають переді мною і все ж не опускаю рук. Із слабкою надією я вирушив у небезпечну подорож і вже бачу обриси нових країн. Ті, хто знайдуть у собі мужність продовжити це дослідження, зайдуть в ці країни і відчують почуття задоволення, назвавши їх своїм ім’ям. ” [2; с. 117]. На даний момент часу Кант ще може і не наважується назвати “нові країни” своїм ім’ям; тобто відступити від деяких центральних догматів та принципів теології. І це підтверджує його вислів: “Я наважився на це починання лише тому, що переконався, що воно не суперечить вимогам релігії”. Так суперечливо виглядає початок роботи філософа. Він починає справу, яка, на думку теологів, була не властива Богу. І Кант сам це добре розуміє. Але одночасно з цим, він щиро сподівається, що пояснивши природу із самої себе, надавши їй те, що відбувається за її законами і ніби ліквідувавши з цих процесів небезпосереднє втручання Бога-творця, він все одно доведе велич і божественність, навіть божественну красу світостворення. Як ми бачимо, Кант виступає різко стосовно догматики свого часу і в той же час вважає себе філософом, який виконує свій релігійний обов’язок. Ми бачимо протиріччя, яке характерне для всього, що зробив він. Незважаючи на те, що він був досить-таки рішучою людиною, Кант міг би наважитися на Боговідступництво, але він не робить цього, оскільки краще пояснити у великій системі “великі кільця Всесвіту у всій його безкінечності” і потім хоче показати, як із первинного стану матерії і природи утворився її теперішній стан. Тут можна спостерігати ще одне протиріччя філософії Канта. Він хоче дати пояснення природи на основі механічних законів і принципів та неодноразово підкреслює велике значення природньо-наукової концепції. Кант вважає, що природа виникла відповідно до механічних законів. Для такого пояснення Канту достатньо матерії, її первинного хаотичного стану, а також сил притягання та відштовхування [3; с. 324]. Але самі ці сили, а також весь процес генезису світу, безкінечного Всесвіту прослідковуються філософом не тільки і навіть не стільки на основі принципів механіки.
Кант завжди прагнув створити картину рухомого і одухотвореного, динамічного світу. Канта не задовольняє омертвлення світу, яке ми отримуємо при створенні механістичної його картини. Головний результат, який був досягнений у поданій роботі, полягає саме в тому, що світ дійсно виникає динамічним, рухомим, наповнений живими силами і тенденціями. Його неможливо осягнути і більше того – уявити в розвитку, якщо обмежитися лише механічними силами. Таким чином, Кант стає на шлях дослідження світу згідно з принципами діалектики. Згодом він напише дуже цікаву роботу “Досвід введення заперечних величин у філософії”. Це буде ще одне намагання ввести діалектику, а саме – вчення про протилежності, протиріччя в картину світостворення, включаючи світ неба. Якраз тут і було зародження діалектичної концепції розвитку – дуже важливого досягнення німецької класичної філософії.
Наступна центральна ідея кантівської праці уже пов’язана із введенням поняття “система”. Ідея системності природи не була придумана філософом, проте він її використав та розвинув. Кант висловив припущення, що світ створений у вигляді системи, тобто є деякі закони поєднання сфер, тіл Всесвіту, а також закони взаємозв’язку небесних тіл, які створюють єдину систему, яка свого роду є також системою систем [3; с. 324].
Досліджуючи світ планет Сонячної системи, Кант зробив висновок, що існують ще інші планети, окрім шести відомих: Землі, Меркурія, Венери, Марса, Юпітера, Сатурна. Ще за життя Канта відкрили Уран, у ХІХ ст. – Нептун, а в ХХ ст. – Плутон.
Філософ працює ще над однією проблемою, яка є дуже важливою: чи є люди єдині розумні істоти у Всесвіті, висловлюючи ряд пропозицій гіпотетичного плану.
Кант вважав, що філософ з новим типом мислення повинен роздумувати над різноманітними життєвими, природними, звичайними чи незвичайними подіями з метою їх характеристики і пояснення. Він не заперечує існування цікавих і незвичних явищ. Але одночасно з цим визнає: поки не існує наукових пояснень цих явищ, завдання вчених – боротися проти легковір’я, масових забобон і всіх тих теорій, які ще не є науково обґрунтованими.
Перш за все, він категорично виступає проти того, щоб духовне вважати чимось чисто містичним, адже філософ виступає проти посилань на які-небудь містичні, магічні здібності душі, ірраціональні сили і т. д. Кант розмірковує так: ще дуже мало відомо про людський рух, душу і про те, що відбувається з людиною, які її розум, почуття, емоції, прагнення, стимули, відчуття задоволення і незадоволення. Ми, люди, ніяк не можемо зрозуміти, де є мета того, що можна пояснити, тобто раціонального, і того, що ми відчуваємо в собі, але пояснити не можемо. Ця межа, на думку Канта, дуже рухома, але вона існує. І тому він ставить перед собою мету пізнання людського духу, але не містичного, а раціонального науково-філософського. В цьому полягає велика цінність його праці “Мрії духовидця, пояснені мріями метафізика”. Кант яскраво та влучно висміює домисли, фантазії, ілюзії, які крутяться навколо незвичайних людських можливостей і здібностей.
Цій проблемі, лише в іншому аспекті, він присвячує свою роботу “Досвід про хвороби голови”, в якій філософ дає цінні практичні поради, спрямовані на те, щоб людина змогла набути душевну рівновагу, оскільки сам досяг дивовижної стабільності особистості, глибокої душевної сконцентрованості [3; с. 328.
Проте, вже в 70-80 рр. Канта приваблюють не лише природознавчі, практично цікаві події, про які йшла мова, він починає шукати і обґрунтовувати нові шляхи в філософії, вважаючи, що потрібно працювати над дослідженням фундаментальних основ філософії. На його думку, потрібно здійснити справжній переворот у філософії, який згодом він назве “коперніканським”. В докритичному розвитку Канта (до 1781 р.) зароджуються нові ідеї, з яких потім сформувались “Критика чистого розуму” та “Критика практичного розуму”.
Творчість Канта поділяють на два періоди (етапи) – докритичний та критичний. Проте існує інший поділ: докритичний (50-60-ті роки ХVІІІ ст. ), критичний (70-80-ті роки ХVІІІ ст.) та антропологічний (90-ті роки ХVІІІ ст. ) [1; с. 139].
