Розглядаючи західну філософію, слід зупинитись і на такому її напрямі, як релігійна філософія, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є проблема людського буття. Релігійна філософія дає своє вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем. Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї.
Католицька філософія - це сукупність існуючих у катоцилизмі філософських течій, таких як неотомізм, тейярдизм, неоавгустинізм, “теологія звільнення” та ін.
Найавторитетніша течія неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватікану. Провідні представники цього напряму: Е. Жільсон, Ж. Марітен - у Франції; Е. Корет - в Австрії; Ю. М. Бохенський - у Швейцарії; К. Войтила - у Польщі (до 2008 Папа Римський).
Неотомізм будується на вченні Фоми Аквінського, цен -тральним принципом якої є принцип гармонії віри і розуму. Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності. Замість обіцяної “гармонії віри і розуму” неотомісти пропонують варіант підпорядкування розуму вірі. Згідно з томізмом, істини віри безумовні й абсолютні. Вони недосяжні раціональному пізнанню і недоказові, надрозумові, але не протирозумові. При осягненні їх розумові відводиться допоміжно-апологетична роль; кінцевий і обмежений у своїх можливостях розум пізнає Бога опосередковано, через кінцеві об’єкти природи, водночас він теоретично /раціонально/ охороняє чистоту віри, захищає її з допомогою логічних аргументів від невіри та помилкових поглядів [11; 152.
Цільові установки неотомізму зумовили його гносеологічні, онтологічні й антропологічні побудови.
Теорія пізнання неотомістів еклектична: в ній релігійна віра і раціональне пізнання співіснують, але не “гармоніюють” одне з одним. Право говорити про те, що таке Бог, який він у своїй самосущій природі, надане лише вірі, тобто релігійному досвідові. Розум же у своєму дослідженні речей має можливість і право судити лише про те, чим Бог не є. Звідси головна функція неотомістської гносеології - аналогії, яка, будучи зведеною у методологічний принцип, називається “аналектикою” [10; 159].
Згідно з томістською онтологією, матеральну основу світу становить матерія, інертна і заклякла маса, не здатна до руху і внутрішньої самодіяльності; вона лише можливість, яка чекає якісної реалізації. Космогенез являє собою процес переходу всього існуючого з потенції в акт поступового сходження від нижчих рівнів до вищих. Абсолютна здійсненність властива тільки першоформі, яка цілком вільна від матерії, тобто Богові. Він утворює водночас і причинну основу речей, виступаючи як іманентне діюча в них сила, в той же час як досконала реалізація всіх можливостей.
Найбільш анахронічні і консервативні неотомістські ан -тропологія і соціологія. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію /єдність душі і тіла/. Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага.
Історичний процес, за неотомізмом, підчиняється божественному провидінню. Проте його представники визнають також: і фундаментальну цінність “мирської” історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов’язаної з удосконаленням людства, культури. Зараз неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, науки, людини. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.
В середині XX ст. перед церквою постала проблема модернізації теоретико-догматичних засад. На Другому Ватіканському соборі (1962-1965) було прийнято компромісну “Пастирську конституцію про ставлення до сучасного світу”, яка сформулювала гнучку позицію стосовно інакомислення і мирського світу в цілому. Церква була змушена піти назустріч обновленим тенденціям, які назріли.
Можна відзначити два напрямки теоретичних перетворень і нововведень католицької теорії. Представники першого з них намагаються асимілювати деякі наукові ідеї і відкриття, зокрема християнізувати еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Найпоказовіша в цьому відношенні позиція П’єра Тейяр де Шардена, французького палеонтолога, антрополога, впливового теолога, члена ордену єзуїтів. У своїй книзі “Феномен людини” він прагне примирити вчення Дарвіна про розвиток органічного світу з християнським єдинобожжям. У його космології ідея всезагального становлення стала панівним мотивом. Всесвіт еволюціонує від хаотичної невизначеності до впорядкованої структури космосу. Первинну основу світу у нього створює духовно-енергетична субстанція, певний психічний “психізм”, який втілює себе у різноманітті предметних форм і структур. При цьому космічним процесом керують не природні закони, які вивчає наука, а надкосмічний Бог, якого Т. де Шар ден називає точкою “Омега”, ототожненого з вселенським Ісусом Христом. “Омега” є водночас і внутрішнім імпульсом речей до розвитку і вдосконалення, і зовнішнім щодо них притягальним ідеалом, або метою (Богом). Католицький еволюціонізм Т. де Шардена виявився нездатним сприйняти ідею саморозвитку і самоорганізації матерії [10; 153].
Розробка в рамках офіційної доктрини єдиного вчення про людину та суспільство для соціальне різнорідної пастви стає все важчою. Тому частина католицьких філософів для пояснення діяльності людини та функціонування суспільства намагається трансформувати соціальну філософію католицизму в своєрідну соціальну теологію, або “теологію земних реальностей”. Остання містить у собі і “теологію праці”, “теологію культури”, “теологію політики”, “теологію миру”, “теологію визволення”.
Спільною рисою цих напрямків є те, що всі вони переходять від чисто теологічних проблем до соціальних і намагаються розв`язати їх разом з іншими прогресивними течіями сучасності.
