У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм. Представниками її були К. Леві-Стросе, Ж. Лакан, М. Фуко.

Структуралізм - загальна назва ряду напрямків у соціогу-манітарному пізнанні XX ст., пов’язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень міде елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Об’єктом досліджень структуралізму є культура, як сукупність знакових систем, найважливішою з яких є мова, але сюди належать також: наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підчиняєть-ся людина [9; 256].

Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму.

Постструктуралізм (неоструктуралізм) - це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманістичному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Представники: Ж. Дерріда, Ж. Дельоз та інші.

Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, і, хоча в цілому є суперечливим і складним для сприйняття, проте загострює питання про шляхи розвитку і долю філософії [10; 139].