Критичний раціоналізм – “впливовий напрям філософії, ядро якого складають методологічні і соціально-політичні ідеї Поппера та його послідовників (Агассі, Уоткінс, Лакатос, Альберт, Топіч, Шпінер). Термін “раціоналізм” у найменуванні цього напряму має декілька відмінностей, але зв'язаних між собою смислів. У ньому виражено бажання відмежувати сферу раціональності – науку – від псевдонауки, метафізики та ідеології як сфер, які не володіють “вродженим імунітетом” проти впливу ірраціоналізму. У цьому відношенні критичний раціоналізм продовжує традицію “демаркаціоналізму”, маючи безпосередніми попередниками і опонентами логічних емпіристів, з якими розходиться лише в питанні про критерії демаркації та раціональності. Хоч критичний раціоналізм декларує принципову антиідеологічність своєї доктрини, вже сама постановка проблеми демаркації має не тільки методологічне значення: на думку Поппера, наука та раціональність можуть і повинні бути ціллю в боротьбі проти ірраціонального духу тоталітаризму і соціально-політичної демагогії. Раціоналізм концепції Поппера протистоїть емпіризму неопозитивістів Шліка, Нейрата, Карнапа, Рейхенбаха та інших.

Розбіжності торкались принципів наукового знання, проблеми “раціональної реконструкції” науково-дослідних процесів в їхній історії, розуміючи сутності наукового метода. На противагу індуктивізму, критичний раціоналізм висунув на перший план гіпотетично-дедуктивну модель наукового дослідження, в якій значення мають раціонально конструктивні схеми пояснення емпіричних даних” [8, 139].