Людина, її сутність та існування є предметом вивчення багатьох галузей знань: філософії, історії, соціології, педагогіки, психології, біології.

Кожна з них у своїх межах намагається відповісти на запитання, що таке людина, які її відмінні властивості, яким чином вони виявляються [4;7].

Багато вимірність такої реальності, як людина, знайшла своє відображення у великій кількості наукових понять. За допомогою яких фіксуються різні аспекти, вияви сутності людини.

Як і поняття “людина”, поняття “особистість” мало й має різний зміст, різну інтерпретацію. Це залежить від філософської позиції, а також від предмета вивчення науки, у межах якої розглядається це явище.

Існують трактування, що ототожнюють поняття “людина” і “особистість” ставлять між ними знак рівності. Особливо це притаманне античним уявленням про людину, матеріалістичній філософії та природознавству XVIІ-XVIІІст.

Поряд із цим уже в релігійно-філософських поглядах середньовіччя, а пізніше у філософських школах Нового часу, що орієнтувалися на визнанні духовності людини, як автономної та самостійної реальності, відбувається розмежування понять “людина” і “особистість”.

Під особистістю головним чином розуміють самосвідомість людини, центр людського “Я”, який здатний до самопізнання, вияву свободи і дотримання моральних законів [13; 10].

Проте в такій інтерпретації особистість (як внутрішній світ людини) протиставляється зовнішньому світу, буттю в природі і суспільстві. По -суті проводиться нездоланна грань між індивідуальним у людині і тим загальним, яке визначили у ній природа й суспільство.

Поява філософської концепції, у якій сутність почала інтерпретуватися соціально-історичним, як процес і результат соціалізації, матеріальної і духовної діяльності індивіда, дала змогу подолати протиставлення соціального і природного, індивідуального і суспільного в людині. Це трактування збагатило категорійний апарат науки і розмежування понять “людина”, “особистість”, “індивідуальність”.

У сучасній філософії та науковій мові поняття “людина” використовується як найзагальніше, родове для позначення виду істот “homo sapiens”. Тому традиційно у тлумаченнях поняття “людина” зазначається, що це істота, яка уособлює нерозривну єдність таких сторін її існування, як біологічна, соціально-історична, культурна і духовно-моральна [2; 9].

Поняття “особистість”, як правило використовується для відображення соціальності людини, різних її виявів.

В існуючій нині достатньо широкій літературі з проблем особистості знаходимо чимало різнопланових визначень. Умовно їх поділяють на три групи:

1. до 1 слід віднести філософське визначення особистості. Для них характерне розуміння особистості як суб'єкта соціальних відносин і свідомої діяльності, як “персоніфіковану соціальну”;
2. до другої – належить визначення, які використовуються соціологією. Їм властиве виявлення соціальних функцій індивідів у суспільстві, й тому дається визначення особистості як сукупності соціальних ролей окремої людини.
3. до третьої – це психологічне трактування особистості, які (в силу специфіки предмета вивчення психології) акцентують на внутрішній єдності та стійкості психічних процесів індивідів.

Особистість у психології визначається як стійка сукупність соціальне значущих рис, що характеризують індивіда, як представника певної спільності або суспільства.

Кожний із зазначених галузей знання властива і своя типологія особливостей.

Для філософії стало традиційним виділення соціальне історичних, культурно-світоглядних типів особистостей (наприклад: “антична людина”, “людина епохи Відродження”), вирішення питання про роль особи в історії і т. д. [21; 7].

У соціологічній науці за основу типологізації особистостей беруть соціальні ролі, статусні позиції в суспільстві, між групові і внутрішньогрупові взаємодії [1; 15].

У психології типологізація особистостей здійснюється з погляду структури й функціонування психіки. Різні школи й напрями сучасної психологічної науки по-різному їх інтерпретують.

Якщо поняття “особистість” фіксує загальне для окремих індивідів, то поняття “індивідуальність” відображає конкретне й унікальне втілення загального в людині (в її тілесних і духовних особливостях, рисах характеру, поведінці, діяльності).

Це поняття використовується для позначення неповторності властивостей і виявів особистості. Іноді воно вживається в оціночному значенні, акцентуючи увагу на яскраво виражених властивостях особистості, нестандартності її поведінки і рис характеру, що виокремлюють індивіда із його соціального середовища [9; 12].

“Особистість” і “індивідуальність” – це діалектичне взаємопов”язані поняття, що розкривають співвідношення загального, особливого та одиничного в індивіді.

При цьому поняття “особистість” розкриває зміст сутності людини, а поняття “індивідуальність” – форму вияву її. Як зазначав відомий психолог С. Рубін штейн, “властивості особистості аж ніяк не зводяться до індивідуальних особливостей. Вони включають і загальне, і особливе, і одиничне.

Особистість тим значніша, чим більше в індивідуальному відбиття представлено у ній загальне.

Індивідуальна властивість особистості – це не одне і те саме, що особис-тісні властивості індивіда, тобто властивості, які характеризують його як особистість [8; 23].

Поняття “особистість” фіксує лише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найважливіших з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історико-суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості і організації, трудової і суспільно-політичної активності.

Це життєвий шлях, який завжди неповторний і індивідуальний.

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації, який за своєю суттю діалогічний. Цей діалог можна відобразити за допомогою такої системи:

• “Я” – “Я” – умова формування самосвідомості; внутрішньому світу людини.
• “Я – ти” – сфера формування морального почуття, почуттів любові, дружби, ненависті, тощо.
• “Я – ми” – групові, костові, класові, національні, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання.
• “Я – людство” – родова самосвідомість, приналежність до homo sapiens.
• “Я – суспільство” – ставлення до світу створених речей та інших людей.
• “Я – природа” – екологічна свідомість та ставлення до навколишнього середовища.

“Я – універсам” – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть. І на завершення розгляду цих понять, варто згадати термін, запроваджений російським письменником Ф. Достоєвським, який сказав, що людина, яка говорить одне, думає друге, робить третє, виступає як без особистість.

Суспільне буття розуміється, як реальний процес життя людини, суспільства. Це не що, інше, як природно-облаштований стан співіснування взаємозв'язку людей через організацію виробництва і відтворення людини. Суспільне буття – це також організація людиною сукупності систем відносин стосовно виробництва не тільки самої людини, а й умов її існування особливо стан необхідних для задоволення тілесних і духовних потреб і інтересів [5; 35.

Поняття етносу ґрунтовно розроблялось і активно пропонувалось відомим природодослідником та соціальним мислителем Гомольовим. Він розглядав етноси, як особливі соціальні спільності які органічно поєднують біосферу та соціосферу, містячи у собі значною мірою характеристики природ-ньої спільності [3; 25.

Етноси – це біофізичні реальності, завжди оповиті соціальною оболонкою, втілені в ту чи іншу соціальну форму. Етноси формуються під впливом природної приналежності та людського угрупування до певного географічного середовища, кліматичних умов, ландшафту рослин і тваринного світу.

Формування і розвиток буржуазних суспільних відносин приводять до становлення нової етносоціальної спільності людей – нації.

Визначаючи поняття “нація” слід враховувати і поєднувати соціально-економічні і етнічні, соціо-культурні і духовні фактори.

Націю можна трактувати, як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад.

• по-перше, територіальних: кожна нація має свою територію, “життєвий простір”. Кожна нація охороняє свою територію, бо та є джерелом її живучості, як нації.
• по-друге, етнічних: нація формується, як правило з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки – це самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традиції.
• по-третє, економічних: спільність господарських зв”язків універсального рівня консолідує людей, пов”язує єдиною справою, сподівання на позитивні результати;
• по-четверте, загальнокультурних і мови, традицій, звичаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з вуст у вуста. Немає мови немає і нації:
• по-п'яте, психологічних: нація має спільні риси психічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.