Вирішення проблеми походження людини у світоглядній історії має гіпотетичний характер. У міфологічному світогляді походження людського життя пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникненням з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем у перекладі з мови північноамериканських індіанців одживає означає “його рід”). Тобто це рослина, птах чи найчастіше, тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема. Згадаймо, хоча б твори Ф. Купера про індіанців, про назви родів чи племен – рід ведмедя, плем'я бізона тощо [3; 12].

У такому розумінні походження людини дістало відображення господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство, тобто “привоююча економіка”. З переходом до землеробства у міфології з'являється інший мотив: велика Праматір – Земля у її шлюбі з Батьком – Небом породжує усе живе, у тому числі й людину.

Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що має відображення у міфах: людина виникає, наприклад, з глини, змішаної з кров'ю бога Абзу (Вавилон), титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає мистецтву та ремесла (Стародавня Греція).

У релігійному світогляді походження життя людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: “І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман – Корані, хоча там людина створюється не з “пороху земного”, а з глини.

Космічні гіпотези походження людини виникають ще в давнину. Вони досить популярні і сьогодні, коли людина почала освоювати ближній космос і дедалі проникати у далекий Космос. Їх сутність можна коротко сформулювати так:

• у Всесвіті знаходиться “насіння життя”, яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать ще до У ст.. до н. е. – вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Нині, коли в метеоритах знайдені практично усі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається на якісно нових засадах;
• космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. Отже, з цього погляду життя людини є суто космічним явищем;
• життя на Землі є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.

В сучасній космології існує антропний, або антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика еволюціонували у напрямі створення думаючої істоти на Землі (і, очевидно, на інших планетах біля інших зірок), людини, через яку матерія усвідомлює сама і свідомо регулює свій подальший розвиток [6; 7].

Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну (земну) передісторію. Думки про це з'явились ще в Стародавній Греції (Анаксі-мандр) люди, як і всі живі істоти, зародились спочатку у воді, потім почали заселяти і землю, на думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів – різноманітних найдрібніших і неподільних частинок). Та минуло понад дві тисячі років, перш ніж наукою було доведено походження людини від тваринних предків.

Такі видатні вчені, як К. Лінней, Ж. Б. Ламарк і особливо Ч. Дарвін переконливо довели, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою в ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. [7; 12].

Ця спільність проявляється у тому, що ми маємо спільні риси будови тіла, подібність у розвитку зародків людини і тварини та інші, про що мова йшла у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомофізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомофізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціалізацією форм та функцій рук, які Гегель цілком правильно назвав “знаряддям знарядь”, голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.

Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з висловленим вище є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовлює розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвиткові пізнавальних можливостей, і вона почала принципово по-новому ставитися до оточуючого її світу, та про це будемо говорити далі.

Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони пов'язані з сучасними науково-технічними досягненнями людства, зокрема з освоєнням космічного простору, створенням роботів, вирощуванням зародків людини у пробірках та інших. Їх основою є думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій, про якогось великого експериментатора. І якими б неймовірними на перший погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна відкидати, виходячи з уже сумно відомого людству принципу: “цього не може бути, тому, що це не може бути ніколи” [16, 25].

Загалом же сучасна класична наука дає нам підтвердження тільки природного походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова ( як і всього живого на Землі), багато органів, їх систем, будова тіла дуже подібні до тваринних – відмінність лише в їх складності, високо організованості. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовин, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.

Навіть посилання на те, що людина – єдина розумна істота на Землі, чим вона і відрізняється від тварин, – переконливі за своїм змістом. Зародки “розумності” є і в тварин, вона породжена еволюцією форм відображення зовнішнього світу в живій природі. Мова, зокрема, йде про те, що психіка високо-організованих тварин (тобто таких, що мають центральну нервову систему та розвинений головний мозок) є передумовою виникнення і розвитку людської розумності.

Таке розуміння походження людського життя дає підстави сьогодні стверджувати, що в системі “людина -світ” майже всі гіпотези пояснюють людське життя як земне явище [19; 10].

Але перш ніж розглядати сутність людського життя, потрібно зупинитись на ще одному важливому і невирішеному питанні сучасної науки – про місце людини в світі, або чи одні ми у Всесвіті? На це питання різні світогляди завжди давали два альтернативні варіанти відповідей.

Ще в міфологічних уявленнях вся природа була населена людиноподібними істотами. Це можна пояснити тим, що в давнину люди наділяли явища і сили природи людськими властивостями, що робило їх зрозумілішими.

Надалі, з розрізненням людиною тіла і душі, виникають уявлення про існування безтілесних істот (“духів”) не лише на Землі, а й у Всесвіті. Це пов”язано з виникненням релігійного світогляду – адже усі релігії визначають існування й інших, крім людей, істот (добрих чи злих), наприклад, ангелів, котрі можуть з'явитися між людьми, хоча мешкають здебільшого “на небі”, у космосі.

Серед стародавніх філософів, у період Відродження була також досить поширеною думка про існування безлічі інших світів, населених якимись істотами, подібними до людини чи несхожими на неї.

Що ж криється за цими поглядами – прозріння, передбачення? Чи, може, достовірні знання, першоджерела яких були втрачені з розвитком людства, зокрема, з переходом від язичництва до християнська чи інших світових релігій? Адже священні книги донесли до нас лише вторинну інформацію, первинна ж, очевидно, безнадійно втрачена.

Чи, може, це лише витвір людської фантазії? так вважає багато людей. Звідси і ставлення до НЛО, інших непояснених класичною наукою, таємничих явищ.

Є і така точка зору, що ми маємо справу з розумними посланцями космічних цивілізацій. А тому ці явища треба ретельно вивчати і прагнути встановити контакт з “братами по розуму”. На це спрямована міжнародна програма СЕТІ, межею якої є на основі аналізу сигналів, що надходять з космосу, виділити ті з них, які можуть мати штучне походження і свідчити про існування високорозвинутих істот. На жаль, про наслідки цих “прослуховувань космосу” нам відомо дуже мало, оскільки про це майже немає повідомлень. Одже, однозначні відповіді стосовно цього питання ми маємо зараз лише у фантастів [5; 13].

Відсутність переконливих наукових висновків щодо існування інших, позаземних форм життя призводить до переважання не оптимістичного, а песимістичного підходу до відповіді на це питання, навіть серед астрофізиків.

Переважаючу з-поміж точок зору можна сформулювати так: земне життя виникло цілком випадково, як збіг певних унікальних обставин, яких ніде і ніколи у космічному просторі не виникло. Але якщо розумне життя виникло випадково у неосяжних просторах Всесвіту, то хто почує голос людства? Хто допоможе йому в тій скрутній ситуації, в якій воно перебуває зараз? Друга точка зору полягає у тому, що життя і розумні істоти у космосі обов'язково існують, але ці “Острівці” високоорганізованої матерії надзвичайно віддалені один від одного. Крім того вони можуть бути “старшими” чи “молодшими” за нас, що практично зводить можливість розумного контакту до нуля.

Із загальносвітоглядної точки зору можна зробити такий узагальнений висновок: існування у космосі істот, подібних до людей, цілком ймовірно і навіть закономірне, адже закони розвитку світу – універсальні.

Визначення людини як біосоціальної істоти дає уявлення про неї як єдність природного, соціального і духовного [20; 7].

Природне начало у людині визначається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, котра вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків. У філософії людина зводиться до рівня природної істоти, тобто розглядається метафізичне - однобічно, не розкриває якісної відмінності людини від тварин, сутності людини.

Перехід від біологічного до нового, соціального, способу взаємодії з навколишнім середовищем був умовою виживання наших предків. Це все привело до створення нового біологічного виду homo sapiens (людина розумна) зумовлювала перехід до соціальної форми руху матерії існує багато різних гіпотез.

Суть полягає у тому, що предки не були пристосовані до різної зміни умов життя. Така ситуація мала 2 виходи:

• загибель виду;
• мутація сприятлива ( наприклад: збільшення маси тіла; фізичної сили і т. д).

Однак поява людини виявилось чимось третім, що дістало назву атропо-соціогенезу, виник не просто новий вид (людина -антропос), а принципово новий (соціальний, суспільний) спосіб існування.

Так з'являється людина - істота, здатна до праці, на основі діяльності свідомості (розумного ставлення до дійсності). Єдність соціального і біологічного в людині (як засобів, що забезпечують один одного) є, безумовно, необхідною. Виміри людини не можна зводити лише до природного та соціального в ній, соціальне породжує і духовне.

Духовно розвинена людина та, котра багато знає і ще більше розуміє, як спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби, співчувати у біді навіть незнайомій людині.

Духовність людини – це уміння мріяти, фантазувати, творчо удосконалювати світ, прагнучи зробити його кращим [10; 27].

Отже, духовно розвинена людина – яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, спрямовувати їх на досягнення суспільно значущих цілей.

Це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висловом І. Канта – закон який живе у нас самих: на думку французького філософа П. Гольбаха – це наш внутрішній суддя).

Проблема відношення душі і тіла, дві протилежності, які своїм існуванням вносять у світ те, що виявилось як людське. Ця протилежність проявляється у здатності людини, протиставляти духовне тілесному, вносити у своє ставлення до світу певне обмеження своєї тілесності.

Тіло людини, за християнськими тлумаченнями, постійно “тягне” людину “донизу” підштовхує до гріховності. Людина, яка прожила хоча б один день, вже не є чистою. Звідси, проповідь покаяння, духовного заперечення світу [16; 7. Дух з'єднує людину з Богом. Людська душа – розумна душа. Вона має початок і не має кінця. Вона “не є ні вода, ні земля, ні вогонь, ні поєднання всіх цих елементів, або також деяких з них”. Душа непідвладна просторовим і кількісним вимірам. Головними характеристиками душі є: “переймання”; “думка”, “пам”ять” і “воля”. Вона – сутність будь-якої людини.

Розум необхідний, але ще недостатній засіб наближення до Бога. Головне – це воля, що спонукає активність, спрямовану духом діяльність.

Людина, вважав середньовічний мислитель Фома Аквінський, являє собою єдність душі і тіла. Душа – не тілесна сутність. Однак своє завершення отримує лише у “тілі”. Душа, являє собою, з одного боку, “двигун” тіла, з другого – його субстанційну форму. Вона є інтелект, прояв божого в людині. На думку Ф. Аквінського тільки в Бога інтелект є сутність, в людині ж він “потенція сутності”.

У свою чергу саме телеологічний поділ світу на тілесний і духовний, де духовне розглядається як остання причина тілесного, змін, які спостерігаються, створює світоглядне звільнення від повного рабства людини перед тілесністю.

Таким чином, ми можемо сформулювати два визначення, що характеризують відношення душі і тіла.

• Тілесне – це природно організоване у людині.
• Духовне – душевно організована соціальна визначеність людини.

Здатність людини застосовувати свої знання, діяти цілеспрямовано характеризують як визначальну властивість, притаманну свідомій істоті.

Одержуючи знання, людина змінюється передусім сама, набуваючи знань способів досягнення потрібного результату. Таким чином, у цілеспрямованій (усвідомленій) діяльності людина являє собою таку специфічну силу природи, яка спроможна змінювати саму себе, здатна ставати якісно новою обставиною дійсності, що спричинює нові матеріальні процеси. Самозміна людини може відбуватися тільки у формі чуттєвої діяльності. Чуттєвою діяльністю називають подразнення (зміни) що відбувалися в органах чуття. До головної чуттєвої властивості людини відноситься: зір, слух, смак, нюх, дотик [7; 20].

Почуттями називають суспільне створену форму безпосередньо переживаннями людиною взаємодій із дійсністю, яка була сформована культурою.

Почуття людини можуть цілеспрямовано формуватись в процесі вихо-ання і історичних змін, навіть на принципово протилежні. Так, здатність бачити красу (естетичне почуття) є результат естетичного виховання людини, яке здійснюється відповідно до певних історичних даних уявлень суспільства про прекрасне. Тому одне коло людей красивим може визнавати такі форми тіла, які ін. людям здаються огидними.

За допомогою волі особа здатна підпорядковувати свої чуттєві переживання принципам, поняттям, ідеалам, тобто діяти згідно з нетілесною ідеєю, а не бажанням тіла. Отже, воля – це здатність людини керувати почуттями і розумом.

Воля – це властивість людської душі цілеспрямувати діяльність тіла незалежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму.

Людина з розвиненою волею, котра здатна до самоконтролю і свідомого спрямування своїх вчинків «володіє собою». Імпульсивна, слабкодуха, слабовільна людина, навпаки, часто- густо постає як свавільна, егоцентрична особа, що перетворює на раба своїх тілесних бажань, конформіста, який легко впадає в залежність від людей, що вміють пов'язувати свої егоїстичні цілі з образами безпосереднього вдоволення тілесних потреб. Воля дає змогу людині змінювати цей світ на такий, що стає відповідним до бажаного ідеалу.

Усвідомлення людиною своєї відмінності від оточуючої її дійсності та уявлень про неї породжує згоду вважати певну річ існуючою лише через те, що збігаються поняття із чуттєвими даними. Це запропонував Давид Юм (1711-1776) розгляд як різновид віри. Для цього визначив три види зв'язків речей між собою за причиною, схожістю і суміжністю.

Розгляд як різновид звички. З його точки зору., віра в існуванні предмета, що чуттєво не сприймається в даний момент, яка супроводжує будь-яке наявне враження, залежить від звичок людини.

Запропонований Юмом тлумачення віри як різновиду звички, не може влаштовувати нас, оскільки принципово не пояснює, яким чином об'єктом віри може стати реальність, котра не існує чуттєво взагалі.

Отже, віру можна назвати впевненість людини в існування будь-якого явища, визнані його реальності. Віра – це почуття і усвідомлення певного ідеалу як вищої сутності, до якої у вічному протязі перебуває людина. Тому віра – це беззастережне прийняття людиною обраного нею ідеалу. Розрізняють такі віри. Наївна буденна віра – впевненість у існування н\с, інших людей, свого тіла і духу. Вона формується усім життєвим досвідом людини, починаючи від її народження. Наївність полягаєу тому, що її носії не усвідомлюють своєї протилежної дійсності. Вся повсякденна діяльність, а також перші спроби філософствування, наукове пізнання грунтується на засадах цієї віри.

Релігійна віра – впевненість у існування властивостей, подій, що відбуваються згідно з волевиявленням надприродних і надісторичних сил -богів, духів, які керують життям людини. Ця віра є визначальною ознакою релігійної свідомості, посідаючи головне місце в її структурі. Вона існує як елемент психіки, що охоплює емоційно-вольову інтелектуальну сферу душі віруючого.

Об'єктивним чинником буття релігійної віри є усвідомлення факту невідомих та незалежних від людської волі сил об'єктивної дійності, які реально впливають на людське життя, долю.

У свідомості віруючої людини невідомі сили, що панують над нею, можуть розумітися нею як форма цілеспрямованого виявлення надприродних істот.

Обгрунтування релігійного положення полягає у тому, що потойбічне знати неможливо, але оскільки ми маємо факти, що усе наявне не можна пояснити відомим, слід визначити існування невідомого, однак невідоме – це те, чого не знаєш, тому, його існування нам дане лише у формі віри.

Поняття «філософська віра» запропоновані Ясперсом (1883-1969рр), означає впевненість у існування буття, з якими ми стикаємось щоденно, до якого ми відносимось, але як “насправді” завжди залишається не таким, яким ми собі його уявляємо. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих явищ, керується вірою в її існування. »

«Життя є опір смерті»…

… у цьому вислові міститься глибокий зміст і життя намагається подолати смерть уже на філософському рівні, життя породжує нове життя, організм живе у своїх нащадках. Та особливо гостро є ця проблема для людини, адже це 'єдина істота, яка знає, що вона є” (К. Ясперс). Кожна людина рано чи пізно померає. Немає нікого з народжених, хто не підійшов би свого часу до цього рубікону, що відкриває шлях до невідомого. І не випадково у стародавній міфології людей так і називали “смертні” на противагу безсмертним богам і тихіям. “Смертні” – ті, що мають початок і кінець, що проходять обмежений шлях, який невідомо ким одміряний [19;35].

Що нас чекає за цим таємничим горизонтом? Відповідь на це запитання допомогла б нам зрозуміти, хто ми є насправді: дивовижні напівтварини, що випадково зароджуються на звичайній планеті? Чи ж ми безсмертні душі, що отримали свої тимчасові тіла, аби пройти черговий моральний урок? Хто ж ми? Адже за життя так і не маємо достовірної відповіді…

Різними народами ця тема переживалася по-різному, що відбито у їх культурах. В окремі епохи страху смерті взагалі не було. Люди знаходять у собі сили протистояти загрозі фізичного зникнення. Античні греки, наприклад: вчили долати жах небуття шляхом концентрації духу, виховання у собі презирства до страху. В Середньовіччі, навпаки, думки про майбутню смерть доводили до відчаю.

Стосовно безсмертя, що воно суперечливе: люди завжди мріяли про нього, намагалися досягти, вдаючись до пошуку різноманітних еліксирів та магічних засобів. Це мрія, ідеал людини. Безсмертя є, вищим благом. Християнські ідеї також говорять про безсмертя тіла. Адам і Єва не знали смерті, але за гріх були позбавлені цього найбільшого блага. Саме цей гріх привів їх у матеріальний, твердий світ, де їм довелося заглянути у вічі смерті, втратити найдорожче і прекрасне – своє життя.

Тобто смерть – це розплата за спокусу самовілля, самостійності, вільнодумства [6; 25].

З 50-60 років нашого століття проблема смерті привертає увагу багатьох дослідників-лікарів, психологів, фізіологів.

Було надруковано багато праць основні “Сенс смерті” 1959 р. Г. Ейфеля, в 1980 р. збірник Р. Моуді “Життя після смерті” і ін.

Отже, виходячи з парадигми сучасної науки, можна зробити загальний висновок про смертність будь-якого індивіда, а значить – кожної людини, про те, що смерть є логічним завершенням драми життя.