Розглянувши проблему людини у філософії в історичному аспекті, ми з’ясували, що з часом розуміння суті цієї проблеми постійно змінювалося.

Еволюція поглядів на людину у філософії утворює своєрідну криву: спочатку людину розуміли як частину Всесвіту. Це характерно для антропології Стародавньої Індії й Античної Греції. Постійно діє закон карми-сансари (закон переродження), я сама людина має визначену долю.

Поступово зростає увага до внутрішнього світу людини, формується образ людини моральної (антропологія Конфуція, Сократа, згодом – філософія Канта). Підкреслюється особливість людської істоти, її відмінність від тварини, виникає протиставлення тілесного духовному.

Епоха Середньовіччя підняла проблему доброго і злого начал у людині. Філософія Нового часу „ставить людину на земну основу” і, противагу середньовічному вченню, висуває тезу про те, що людина – носій добра, а не зла, прагне щастя. Головна її ознака – розум. Виникає антропологічний раціоналізм, основний принцип якого („я мислю, отже я існую”) сформував Р. Декарт. Новий час – період поширення вчення про людину – машину, значну роль відіграє тілесне, матеріальне, а не духовне.

На противагу механістичному підходові. Французькі енциклопедисти (Ж. -Ж. Руссо, Д. Дідро та ін. ) висунули гасло „Назад до природи”. Людину вони вважали невід’ємною частиною останньої.

Німецька класична філософія зновузачіпає антрорологічний дуалізм, але це протистояння морального і природнього. Кант створив вчення про „моральний імператив”. Гегель звертає увагу на раціональне в людині.

Л. Фейєрбах утверджує самоцінність людської особистості. Він вмступає проти ідеалістичного розуміння людини, заперечує дуалізм „душа - тіло”. Людину мислитель розуміє матеріалістично, але при цьому вона ізольована від реальних соціальних зв’язків і діяльності.

Із працями молодого Маркса пов’язана проблема співвідношення індивідуального і соціального, відчуття людини: вона повністю реалізує себе у суспільстві, але останнє ж складається з людей. Соціологізація призводить до повної втрати індивідуальності. На цій основі побудована так звана „концепція гвинтика”, що значною мірою проявила себе у тоталітарних державах, де людина мислилася як найдрібніша деталь, але вже не космосу й абсолютного порядку, а суспільства.

У XX ст. актуалізується проблема буття людини у світі. Виникає екзистенціалізм – філософія існування, що розглядає цю проблему крізь призму сприймання конкретної особистості. У зв’язку з цим актуальними стають проблеми добра і зла, життя і смерті, моралі і обов’язку. Не зважаючи на суперечливі оцінки (у колишньому СРСР екзистенціалізму не сприймали, а в світовій філософсько-антропологічній думці – навпаки). Екзистенціалізм набув значного поширення і спричинив виникнення екзистенційного психоаналізу та екзистенційної антропології, ліг в основу вчення, запропонованого Київською світоглядно-антропологічною школою.

Соціальна філософія розглядає існування людини в суспільстві. При цьому вона користується термінами „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”. Індивід – це конкретна людина, індивідуальність – носій індивідуальних рис, під особистістю розуміють людину як об’єкта суспільних відносин.

До виникнення філософії екзистенціалізму робили спроби дати визначення людині. Ця філософія провернула увагу до проблем існування і більшість сучасних філософських напрямків беруть за основу саме людське буття. Людину сьогодні розуміють як „світ у світі”, тобто як індивідуальне, особистісне, соціальне. Звертається увага на внутрішню сутність людини і її взаємодію з оточенням (переважно суспільним). В екзистенціалізмі індивідуальне протиставлене соціальному. Людина повинна сама зреалізувати свій „проект” (Ж. -П. Сартр). Вона або приймає умови соціуму і стає однією із „маси” (Ф. Ніцше), або бунтує і приречена на самотність, бо своїм бунтом різко протиставляє себе іншим (як у А. Камю).

Соціальна філософія робить акцент на типології особистості, в основі якої покладена роль окремої особистості у суспільстві. Тому виділяють рядову, історичну та видатну особистості.

Екзистенційний психоаналіз робить спробу проаналізувати внутрішній стан людини, пояснюючи причини розладів через терміни філософії екзистенціалізму – страх, покинутість, відчай та ін.

Екзистенційна антропологія бере до уваги людське буття у всіх його проявах, враховуючи інтелектуальний розвиток людини, її світогляд.

Отже, сучасна філософська наука бере до уваги і зовнішнє оточення людини, її внутрішній стан, досліджуючи єдність індивідуального й соціального, що існує в координатах часу і простору.