Як уже зазначалося, у ХХ ст. філософська антропологія органічно включила в себе екзистенційну проблематику. Екзистенційна спрямованість характерна і для українських антропологічних досліджень.
Особливо звертають на себе увагу праці О. Кульчицького, який, досліджуючи сутність людської природи взагалі і природи української людини зокрема, висунув оригінальну концепцію „українського персоналізму”. Ця концепція розглядається у тісному зв’язку із світовою філософською думкою, є складовою європейської культури.
О. Кульчицький висуває цілий ряд думок, що споріднюють його вчення з фундаментальною онтологією М. Хайдегера. На цій основі мислитель доповнює онтологію аксіологією, показуючи, їхню глибинну спорідненість. Коли він висува основне питання аксіології „Чому все це існує і навіщо все це”, він досягає цим конкретизації центрального поняття онтології: „Що все є за своєю суттю”. Стає зрозумілим, чому саме аксіологія прородньо доповнює онтологію [23].
Намагання поєднати філософсько-антропологічну думку з філософією екзистенсії характеризує не тільки мислителів української діаспори. Паралельно з дослідженнями О. Кульчицького, які велися в Мюнхені, у Київській світоглядно- антропологічній школі (сформувалася у 60-х р. р. ) робилася спроба створити саме екзистенційну антропологію, яка базувалася на детальному аналізі світової екзистенційної традиції [24]. Один із представників цієї школи, В. Табачковський, так характеризує початок її існування: „Представники Київської світоглядно-антропологічної школи… інтенсивно досліджують розмаїття спроб західних філософів „екзистенціалізувати” мислительну здатність, що до неї апелював класичний раціоналізм”. Аналізуючи тенденції вчення Е. Гуссерля, Ж. -П. Сартра, Е. Мун’є, Ж. Лакруа та ін. філософів, „вони показують, що світова філософія рухається від зосередженості на переважно пізновальнім освоєнні світу людиною до з’ясування особливостей не менш важливої сфери – переживання та розуміння світу передусім у його значущості для людської особистості. ” [25].
Фундаментальне спрямування Київської світоглядно-антропологічної школи стало дослідження вимірів людського буття через розгляд світогляду та його теоретичних трансформацій, дослідження того, як „сенсожиттєві питання „перекладаються” на теоретичну мову” [26].
Світогляд, на думку фундатора Київської світоглядно-антропологічної школи В. Шинкарука, є не просто гносеологічним, відображу вальним витвором, це форма освоєння дійсності. “Світогляд є висхідною та основновоположною формою духовного освоєння дійсності людиною, - зазначає філософ. – Саме через нього світ “відкривається” людині, і те, яким він їй “відкривається”, залежить від світогляду” [27].
“Світогляд є передумовою самотрансцендування людини, бо в ньому закладена глибинна контроверза: буденне – трансцендентне” [28]. У світогляді світ роздвоюється на світ навколишнього буття і світ суєтного буття (трансцендентний). “Світові, в якому здійснюється безпосередня життєдіяльність, протиставляється світ реалізації вищих цінностей життя – ідеалів істини, добра і краси” [29]. Тому світогляд стає основою оцінки світу та відношення до нього, основою глибинного, дійсного спілкування зі світом. При цьому таке спілкування знаходиться під впливом особистісно пережитого трансцендентного. Адже у світогляді, на думку В. Шинкарука, трансцендентне цілісно домінує над буденним, крім того воно дивовижним чином стає більш реальним.
Таким чином, Київська світоглядно-антропологічна школа вкладає у поняття світогляду екзистенційну напруженість і трансцендуючу активність людського буття. Тому світогляд в межах цієї школи розглядається не тільки у його зв’язках з теоретичною свідомістю, але й у взаємодії з людським відношенням до світу (світовідношенням).
На відміну від есенційного підходу, екзистенцій ний (екзистенційно-антропологічний) підхід до людини стверджує відкритість людського буття, неможливість визначити наперед задані межі людської природи. Ця ідея філософії екзистенціалізму набуває в екзистенцій ній антропології як фундаментальній тенденції Київської світоглядно-антропологічної школи нове звучання: екзистенцій ний підхід не повинен знищувати есенцій ний, вступивши з ним у протистояння. Суперечність між ними повинна бути подолана синтетично. Людське світобачення, людська життєдіяльність, на думку В. Табачковського, - „не тільки інтериорізація зовнішнього, але й екстеріоризація внутрішнього. До того ж – сутнісного”!
Екзистенцій на антропологія Київської світоглядно-антропологічної школи не відмовляється від категорій „сутність”, „сутнісний” при описі людського буття. Взаємодія сутності й існування, сутності і буття приводить до трансцендування людини, переходу з теперішнього в майбутнє, того переходу, в якому реалізується свобода людини.
Фундаментальні поняття Київської світоглядно-антропологічної школи „світогляд” і „світовідношення” окреслюють як ситуацію внутрішньої так і спосіб виходу її за межі. У понятті світогляду виявляється саме простір осбистості, який у демократичному, „відкритому” суспільстві – на відміну від „замкненого” (тоталітарного), повинен розгортатися самостійно, активно – самотворчо. Але цей світогляд є лише частиною людського буття, яке у своїй цілісності включає в себе світорозуміння та світовідношення – феномени, які розглядаються в комунікації. Відкрита і конструктивна самостійність людини за таких умов означає потяг до поєднання світогляду, світорозуміння та світовідношення – поєднання екзистенційно-особистої та екзистенційно-комунікативної основ людського буття.
