Представником молодшого покоління мислителів російського ренесансу, був Георгій Васильович Флоровський (протоієрей Георгій), який уже в 20-ті роки XX ст. став яскравою та авторитетом постаттю в культурі західної еміграції.
Народився Г. В. Флоровський в 1893 році в сім’ї ректора Одеської духовної семінарії. Освіту отримав в світських школах. Вищу освіту здобув на історико - філологічному факультеті Одеського університету, де також вивчав історію філософії і природничі науки. Будучи блискучим студентом, він шукав осмислення реальності на шляхах філософії, як і багато інших вчених в роки війни і революції. В 1920 році Г. Флоровський одержав звання приват-доцента, але в тому ж році він змушений був емігрувати за кордон. В Празі, де знайшли притулок багато представників української та російської інтелігенції, Г. Флоровський зблизився з євразійцями. Розділяючи їхні погляди, Г. Флоровський визнавав цінність цього напряму в обґрунтуванні своєрідності вітчизняної духовної традиції, протесті проти спрощених західнянських схем вітчизняної історії і культури. Однак зведення євразійцями самобутності Росії до етнічних та географічних факторів, культурно-побутової деталізації привело Г. Флоровського до критики євразійства, а потім і до розриву з ними. Світогляд, що поступово виробився у нього, був не спекулятивно-філософським, як у більшості релігійної інтелігенції, що потрапила за кордон, а богословсько – традиційний. В галузі богослов’я Г. Флоровський був блискучим самоучкою. Не володіючи формальною богословською освітою, він не тільки заглибився у вивчення отців церкви, а став відомим як патролог. За словами самого Г. Флоровського, його праці – це досвід історичного синтезу, якому передували довгі роки вдумливого читання і роздумів ще з давніх юнацьких років [10: 1].
В 1926 році Г. Флоровський прийняв запрошення працювати на кафедрі патрології в Богословському інституті в Парижі. Роки викладання в Парижі виявилися найбільш результативними в творчості Г. Флоровського: саме тоді він опублікував дві книги про отців церкви і “ Шляхи російського богослов’я”. Для того, щоб повніше зрозуміти зміст його літературної спадщини в ці роки, треба згадати зауваження, яке він часто вживав на своїх лекціях з патрології: ”Отці Церкви богословствували для спростування єретиків. Відходячи від “невірного” вираження християнського богослов’я, вони знаходили “вірні” слова, при цьому не “створюючи” Істину, яка і є Істиною тільки в силу своєї божественності, - а виражаючи і пояснюючи її”. [10: 3] В такому підході і полягає основний психологічний метод Г. Флоровського в його критиці російської культури. Не зважаючи на консервативний підхід до питань богослов’я, Г. Флоровський, будучи істориком, завжди відкидав тупе полоніння минулому як такому. Психологічним імпульсом, що надихнув Г. Флоровського при написанні його книг, було неприйняття так званої “софіології” у всіх її проявах, особливо в працях її головних представників, В. С. Соловйова, С. Н. Булгакова і о. П. Флоренського. Російську софіологію він вважав різновидом німецького ідеалізму, своєрідним гностицизмом і взагалі незаконним використанням філософії для вираження християнських догматів. Очевидно, Г. Флорвський почав займатися отцями церкви саме тому, що “софіологи” намагалися представити свою думку як традиційну, а своє користування філософією – освячене прикладом отців. Для Г. Флоровського основний зміст в занятті патристикою полягав в тому, щоб знайти вірне співвідношення між світською філософією і богослов’ям. Це співвідношення, з його точки зору, було невірно визначено софіологами, але може бути знайдене в прикладі грецьких отців, тобто в християнському еллінізмі, які відмовилися від чужих християнству витоків. Тому Г. Флоровський, досконало вивчивши не тільки першоджерела але всі праці, присвячені цій проблемі, по-новому висвітлює і трактує історію російської духовної культури і богослов’я.
Перу Г. Флоровського належать праці “Восточные Отцы Четвёртого Века”, “Византийские Отцы”, “Пути русского богословия”, значна кількість наукових статей у періодичних зарубіжних виданнях, у тому числі й тих, що стосувалися історії російської філософської думки. Монументальною працею є “Пути русского богословия”, яка може служити основним бібліографічним довідником з історії духовної культури в Росії. Автор не обмежується вивченням тільки богословських творів, але й охоплює всю літературу, що має відношення до православ’я. В своїй праці Г. Флоровський аналізує духовну культуру починаючи з періоду прийняття християнства на Русі, вважаючи, що історія російської культури почалася з Хрещенням Русі. Однак вчений зазначає, що язичництво, залишившись за порогом історії, все ж залишило бліді, а іноді і дуже яскраві сліди і згадка про нього надовго збереглася і в пам’яті народу, і в побуті, і в самому народному укладі. На противагу В. Соловйову, який говорив про Хрещення Русі як про національне зречення, як розрив із національною традицією, Г. Флоровський називає християнську культуру “денною”, що постала на противагу “нічній”. Не погоджується Г. Флоровський і з твердженням Чаадаєва про те, що занепад російської культури відбувся тому, що Русь прийняла Християнство від Візантії, яка сама була в занепаді. Г. Флоровський говорить, що в Х столітті Візантія зовсім не була в занепаді, навпаки, це була одна із епох візантійського розквіту й відродження, і в той час ця країна була єдиною культурною країною в західному світі. Вчений вважає, що якраз занепад і криза російської культури були пов’язані із розривом Росії з Візантією і посиленням західноєвропейського впливу на Русь. Російська історія, - говорить Г. Флоровський, - не була зовсім ізольована і відокремлена з “великими сімействами роду людського”, як це стверджують інші дослідники. Г. Флоровський аналізує діяльність Отців Церкви, дає характеристику їх творам, описує релігійні суперечки, особливості російського мистецтва, іконопису, а також торкається і політичних проблем. Ця книга і зараз є єдиним довідником, в якому дається оцінка старообрядницькій кризі, латинізованій київській школі XVII ст., “західному полоні”, що захопив всю офіційну церковність після царювання Петра І, і вичерпний аналіз російського богослов’я і релігійної думки в передреволюційній Росії [10: 2-3].
Отже, Г. Флоровський, як історик культури, філософ, богослов, обстоював історичне значення прийняття Руссю християнських цінностей і начал, відкидав твердження про згубний вплив візантійства у вітчизняній історії, захищав історичне, неперехідне значення минулого давньоруської доби, її духовних цінностей. У батьківських традиціях бачив справжню основу життя, життєвих прагнень, особистого і суспільного, моральної правди, ствердження істини й викриття брехні в усіх сферах людського життя. Г. Флоровський критично ставився до релігійно-філософських поглядів своїх попередників і сучасників, різко виступав проти “публіцистичної короткозорості”, яка стає на заваді процесу розпізнання, замінюючи його обговоренням, осудженням або трепетним захопленням. Особливо різко він виступав проти утопічної свідомості та соціального утопізму [5: 278].
Г. Флоровський ґрунтовно проаналізував метафізичні передумови й витоки утопізму як складної, багатоповерхової споруди, що базується на вірі у можливість конечного здійснення в межах історії, де дійсність ідеалу порівнюється й підпорядковується природній дійсності “в межах одного і того ж плоского емпіричного буття”. Зростаючи на натуралізації цінностей та абстрактного ідеалу, утопізм, на думку Флоровського, заперечує самі цінності, історичний прогрес, бо рух і безконечність мети в ньому не відрізняється від спокою. В утопізмі виправдовується світ, а не людина, особистість. Остання перетворюється в елемент світової сутності жертвоносного цілого. Історичний автоматизм “залізної необхідності” робить людину “штифтиком”, ланкою якоїсь всезагальної мети. Не сприймаючи пантеїзму та онтологічних побудов раціоналізму, Г. Флоровський пов’язував подолання утопічної свідомості з християнсько - православною традицією, де тільки в ім’я Бога здійснюється реальність буття.
