Полишаючи батьківщину, Д. Чижевський спинив свій вибір на Німеччині з цілком прагматичних міркувань. Сам по собі Гейдельберзький університет як науковий заклад його не вабив – приїхав він лише тому, що в Гейдельберзі мешкав його шурин, соціолог Джекоб Маршак, учень Макса Вебера, який був змушений згодом перебратися працювати до Сполучених Штатів. В Гейдельберзі Д. Чижевський перебував всього два семестри – відвідував лекції філософа, психолога, засновника екзистенціалізму Карла Ясперса. Звідти Д. Чижевський подався до Фрайбурга-в-Брізгау, де викладав засновник феноменології Едмунд Гуссерль, чия філософія захопила Дмитра Івановича ще в часи київського студентства. У Фрайбурзі Чижевський зміг навчатися не лише у Гуссерля, а й у Мартіна Хайдеггера, засновника філософії “сенсу буття”, котрий в 1928 році став наступником Гуссерля; у Йонаса Кона, представника неокантіанського перцептивно-критичного ідеалізму та визнаного авторитету в галузі естетики; у Ріхарда Кронера, неогегелянця, що розробив новий підхід до німецької філософії в період від Канта до Гегеля; в Юліуса Еббінхауса, гегелянця, який змінив свої погляди і став непохитним кантіанцем.

Чотири семестри філософствування в славетному гурті, очоленому Гуссерлем, - якраз стільки міг собі дозволити вигнанець. На початку 20-х рр. Чижевського було запрошено у Празький Вищий Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова на посаду рядового викладача, та невдовзі він отримує ступінь доцента (1925 р. ), а через рік – професора. В цей період Д. Чижевський працює над кандидатської дисертації “ Гегель і французька революція “, яку він захистив в Українському вільному університеті в 1929 р. Працюючи в Празі, Дмитро Чижевський підтримував тісні зв’язки із німецькими науковими установами та угрупуваннями. Його обрали членом двох престижних філософських об’єднань – Гегелівської спілки та Кантівського товариства. В 1932 році, Чижевський через скрутне матеріальне становище, приймає запрошення вченої ради Гальського університету стати викладачем російської мови в цьому закладі. Проте, повернення в Німеччину не принесло успіху вченому, бо до влади в країні прийшов Гітлер. Д. Чижевсьий через родинні зв’язки з євреями, до кінця війни залишався позаштатним викладачем, якого могли звільнити без попередження. Від серпня 1941 по 1945 рік йому було заборонено виїзд з міста Галле без спеціального дозволу гестапо. Наприкінці війни Д. Чижевський змушений був виїхати до Марбурга-на-Лані, де викладав курс Слов’янської філології та керував новоствореним слов’янським семінаром. В 1949 році був запрошений працювати в Гарвардському університеті, та переконавшись у неможливості вести в США плідну наукову роботу, в 1956 році повернувся в Німеччину. Очолив кафедру славістики в Гейдельберзькому університеті та Слов’янський інституті, який за короткий час перетворив у найкращий славістичний центр в Європі. В 1968 році змушений був піти у відставку без пенсії, заробляв на життя читанням лекцій в різних університетах Німеччини. Отож, вийшовши у відставку Д. Чижевський змушений був до самої смерті клопотатися заробітками. Дмитро Чижевський є автором більше як 900 наукових праць з різних галузей наукового знання [8: 87].

Дмитро Чижевський пройшов ґрунтовну школу західноєвропейської філософії, але не потрапив під вплив жодної з її течій чи окремих шкіл. З усіх філософських систем він особливо цінував феноменологію Е. Гуссерля, хоча й тяжів до синтетичних узагальнень, власного осмислення проблем. Цей видатний український науковець мав широке коло інтересів, глибокі енциклопедичні знання. Про це свідчить перелік лекцій та доповідей, з якими він виступав у 1925-1930 рр.:”Завдання історії української філософії”, “Нове з історії української філософії”, “Шевченко і Давид Штраус”, “Філософський метод Г. Сковороди”, “До джерел символіки Сковороди”, та багато інших. За цей же період Д. Чижевський видав курс лекцій з логіки, перший том хрестоматії з історії філософії, книгу “Філософія в Україні (Спроба історіоріографії )”, “Нариси з історії філософії на Україні”, підготував працю “ Гегель в Росії”, ряд розвідок із творчості Канта, Шіллера, Ніцше, Сковороди, Гоголя, Куліша, Шевченка. Серед доробку вченого – рецензії на праці Шпета, Радлова, Степуна, Багалія, Асмуса, деякі праці Леніна і Троцького.

Навряд чи знайдеться бодай одна галузь української інтелектуальної та культурної історії, котру Чижевський не збагатив би вагомою статтею чи повідомленням. Діапазон і розмаїття його тематики разючі. Особливу вагу мають численні монографії і розвідки Чижевського про Гоголя – серед усіх досліджень про Гоголя вони, Безумовно, найглибші.

Дарма, що Д. Чижевський молодший на вісімдесят років, він, як і Гоголь був породженням того українського духу, котрий уперше об’явившись в козацькому бароко, згодом знову, хоч і в відміненому вигляді, пробудився в середовищі української старшини – так званого “малоросійського дворянства” – наприкінці XVIII та в XIX століттях. Обоє – і Гоголь, і Чижевський – були людьми, зітканими з парадоксів та трагічних суперечностей, “спраглими руху, перемін, мандрів, пригод, трагічної напруги, ба навіть катастроф, гостроти насолод, що їх дають розумові комбінації та хистка рівновага,… націленими на те, як би розворушити, розбурхати людину, вразити її.” [8: 89]

Проведений Д. Чижевським безжальний нищівний аналіз філософської та літературно-критичної творчості Віссаріона Бєлінського – то не що інше, як “страшна помста” в стилі Гоголя. У книзі “Гегель в Росії”, яка була видрукувана на російській мові, російськими видавцями для російського читача, Чижевський скинув російського кумира з п”єдесталу. Крок за кроком він документально довів, що Бєлінський формувався під впливом вторинних джерел, поверхових і непевних. З боку Чижевського це був акт заплати Бєлінському за його презирство до української мови і літератури – цей критик навіть брався був переконати Т. Шевченка задля творчого самовдосконалення перейти на російську мову [8: 91].

Загальне розуміння філософії Д. Чижевський виводив із традиційного визначення як “любові до мудрості“ у первісному її збігові з поняттями “наука”, “знання” (де з появою окремих наук змінюється термін “філософія”, що мислиться як сфера поза межами окремих наук, те, що стоїть над ними). Завданням її стає передвідкриття і з’ясування того, як окремі науки шукають “правду” (істину) при збереженні своєї сфери – людської діяльності поза межами науки, пошуку сенсу людського життя. Розвиток філософії Дмитро Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси його звернення до історії філософії, особливо до історії філософії України, яка стала центром наукових інтересів ученого. Слідом за Гегелем він вважав, що кожне філософське твердження в історії розвитку людської думки є лише часткова ”правда”, фрагмент, уривок абсолютної “правди”, неповторний і недосконалий відбиток Абсолютного. Ця неповнота, недосконалість є причиною змін і боротьби в історії думки; ніяким синтезом історичний розвиток не завершується, бо виникають все нові й нові суперечності між світоглядами й поглядами, що об’єднуються у все нові синтези.

Філософія завжди розвивається як рух між протилежностями і через них доходить до синтезу, специфічно проявляючись у межах будь-якої національної філософії. Саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду, - робить висновок Чижевський. Він виокремлює три основні моменти, які характеризують національну філософію: метод філософського дослідження, будову системи філософії і її “архітектоніку” (становище і роль у системі тих чи інших цінностей). Нові духовні течії, на думку філософа, можуть виникати немовби раптово: від одного мислителя, одного твору, що має характер маніфесту (“Критика чистого розуму” Канта); так поступово, що неможливо знайти першопричин (Бекон, Декарт); через свідоме повернення до якоїсь давньої традиції, яка за певних умов була неодноразово представлена в минулому (ренесанс, відродження). Основною рисою культурного життя вважав існування певних стійких традицій в житті народу.

Розглядаючи проблему нації і людства, Д. Чижевський вказує на те, що існує два різних погляди на національне відокремлення: раціоналістичний і романтичний. Раціоналістичний погляд базується на цілком логічних аргументах і “промовляє до нашого розуму”. [13: 94] Раціоналістичний погляд на націю на націю базується на тій основній передумові, що в житті лише те має сенс, що можна зрозуміти й обґрунтувати розумом. З точки зору раціонального усі люди абсолютно одинакові, рівні між собою. Дмитро Чижевський вважає: “ Оскільки люди здійснюють, хочуть здійснювати й мають здійснювати в своєму житті правду, справедливість – соціальну та етичну красу, оскільки вони усі стремлять і мають стреміти один до одного, бо дійсна правда це є правда, що для усіх людей, завше та усюди має бути справедливістю усюди й для всіх, дійсна краса не повинна залежати від місця та часу. Отже, те, що є в людськім житті “об’єктивно” цінним, є усюди й для всіх однакове і те саме незмінне і нерухоме.” [13:94] Однак, зазначає Д. Чижевський, в житті й історії це зовсім не так, бо існують різні наукові, філософські, релігійні погляди, різноманітні моральні норми, різні художні стилі та смаки. Раціоналісти вважають, що національні відмінності є не що інше, як помилки (“ухили”), а історичний розвиток спрямований до усуненню цих відмін, різниць і помилок. Раціоналісти не роблять висновок, що треба “не визнавати”, “відкидати” національні особливості. Вони сприймають факт існування цих особливостей, як “необхідне зло”, що базується на традиції. Але дійсно цінним і важливим вважають лише “вселюдське”, наднаціональне, надчасове.

Представники “романтичного” напрямку вказують на однобічність раціоналістичних поглядів. Вони вважають, що в житті ми зустрічаємо таке багатство різних форм та типів, яке показує нам, що навряд чи може існувати життя, яке б такої різноманітності форм та типів у собі не мало. Людське суспільство можливе лише тому, що є різноманітність і різнобарвність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових однотипних індивідумів. Різні прояви, різні реалізації є здійсненням тих самих принципів – абсолютної правди, краси, святості, справедливості. Цінність їх якраз полягає у їх індивідуальності, бо якраз те, що в усіх них є індивідуальне і доповнює інші прояви, висвітлює абсолютні цінності з інших сторін.

Тож з “романтичної» точки зору випливає, що кожна “нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу”. [13: 96] Як живі, різноманітні людські індивідуми у суспільстві, так різноманітні нації з’єднані в людстві. Тільки через них і в них людство є можливі. Д. Чижевський сам більше схиляється до другої точки зору.

Характер розвитку людської думки Чижевський пов’язував із особливістю культурно-історичних епох. Згідно з його точкою зору, історичний процес – це не сукупність випадкових рухів у різних напрямках окремих сфер культури, а цілісність, системність рухів і змін, що мають якийсь спільний напрям, а кожна епоха має свій власний характер, свій стиль, своє обличчя. При цьому часовий зміст значно ширший від хронологічного. Отже, історія філософія, щоб бути справжньою історією, має не просто збирати матеріал, а давати картину розвитку філософських течій у їх розвитку філософських течій у їх зв’язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу. Д. Чижевський зазначає: “ Кожна філософічна система є одночасно одночасно обмежений та частковий вияв абсолютної правди і вияв певного часового, національного, мистецького, наукового, релігійного і т ін. пункту погляду. Кожна конкретна “філософія”, себто певна окрема філософічна система є певне усвідомлення абсолютно-цінних, непереходних елементів певної національної культури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної релігійності, є піднесенням цих окремих форм у сферу абсолютної правди. ” [13: 98] Також Чижевський вважає, що кожна національна філософія, що хоче бачити у собі реалізацію абсолютної правди, стає помилковою. Кожна національна філософія, що хоче бачити у собі єдину й усю правду, стає на хибний шлях.

Щодо розвитку філософської думки, то Д. Чижевський вважав, що це є ніби перехід від однієї часткової правди до другої, від однієї “однобічності» до другої і може бути безплідним хитанням між цими однобічностями. Розвиток філософії є рухом між протилежностями. Такий рух, на думку вченого, існує в межах кожної національності, тому в кожної національності, зазвичай, репрезентовані якісь дві полярно-протилежні течії. Наводячи приклад, Чижевський говорить: “… у французькій філософії аж від середньовіччя боролися філософічний містицизм та раціоналізм, а в англійській філософії – емпіризм та платонізм, а в німецькій – спекулятивна та індуктивна методи, в російській – релігійні тенденції і ріжні форми “просвіченості” – матеріалізм, позитивізм тощо.” [13: 99]

З точки зору наведених вимог Д. Чижевський підходив до дослідження історії української філософії. Він вважав, що формування української філософії було тісно пов’язане з європейськими процесами; інтелектуальний розвиток України загалом склався під впливом німецького містицизму й пієтизму у XVI–XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філософії XVIII–початку XIXст. Певну роль у формуванні української філософської думки відіграли французький раціоналізм і просвітництво, західне картезіанство, але ця роль була другорядною. Д. Чижевський вважає, що українська філософія ще чекає свого “великого філософа”, адже ще не траплялося в історії розвитку філософії, щоб філософ чи то українець, чи то представник якоїсь іншої Слов’янської нації утворив філософську теорію світового значення. Єдиним видатним представником у східнослов’янській філософії аж до XIX ст. Чижевський вважав Г. Сковороду, під впливом якого формувалася філософська думка і в Росії. Проте, Д. Чижевський зовсім не ідеалізував Г. Сковороду: “… ми можемо говорити про Сковороду, Гоголя та Юркевича, як про типових представників національного українського характеру. Але ні першому, ні другому, ні третьому не вдалося свої своєрідної думки прищепити світовій думці, та щодо Сковороди та Гоголя, то вони більше належать до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих, хто дає їм остаточну формульовку.” [13:100]. Цей учений зауважував, що Україна не дала ще світові свого великого філософа, бо за всю історію вона не ставала ареною появи нового напрямку, який мав би поширення в інших країнах і впливав на їх національну культуру.

Специфіку української філософії Д. Чижевський виводив із особливостей українського світогляду, серед яких виокремлював емоційність, нахил до духовного усамітництва, гармонію зовнішнього і внутрішнього, прагнення до злагоди, миру, релігійність.