У ХХ ст. проблема самотності передусім звернула на себе увагу представників традиції екзистенціалізму. Більше того, можна стверджувати, що проблема самотності є центральною в екзистенціалізмі. Феномен самотності розглядається крізь призму “граничної ситуації” – як в атеїстичному, так і у релігійному екзистенціалізмі. Причому в релігійному екзистенціалізмі самотність людини у “граничній ситуації” є передумовою осягнення Бога як трансценденції, тоді як в атеїстичному її усвідомлення приводить до висновку про абсурдність людського буття. Персоналістичне трактування самотності близька до релігійного екзистенціалізму, проте у його межах більше йдеться про можливість фундаментальної буттєвої трансформації екзистенції, яка зближує її з трансценденцією.

Ґрунтовний аналіз проблеми самотності зустрічаємо у вченнях представників сучасної комунікативної філософії. Однією з фундаментальних тенденцій цієї філософії є спроба знайти умови побудови інтегральної системи моральних цінностей, які могли б виступити основою тієї конструктивної комунікації, що виводить людину з межі самотності. Дослідник комунікативної філософії А. Н. Єрмоленко так формулює сутність вказаної тенденції: “Представники комунікативної теорії в умовах кризи як релігійного, так і раціоналістичного… світогляду ставлять перед собою мету побудови принципів нової етики, етики відповідальності, яка виконувала б функцію легітимуючої інстанції, що дозволила б здійснити контроль за розвитком сучасного суспільства” [1].

Цікавий підхід до проблеми самотності у Мартіна Гайдеггера, який використовує у своїй творчості поняття самотності та усамітнення.

У роботі “Основні поняття метафізики” М. Гайдеггер пов’язує самотність та усамітнення із скінченністю людського існування. “Скінченність не є властивістю, що просто придана нам, але фундаментальний спосіб нашого буття, - пише він. – Якщо ми хочемо стати тими, чим ми є, ми не можемо відкинути цю скінченність, або обдурювати себе на її рахунок, але повинні її зберегти. Додержання її – найтаємніший процес нашого кінцевого буття, тобто нашої найтаємнішої зверненості до кінця” [1].

Розгляд феномену самотності займає значне місце у філософії Карла Ясперса. В роботі “Розум та екзистенція” К. Ясперс говорить, що екзистенція протистоїть буттю так само, як особливе та самотнє протистоїть всьому. При цьому К. Ясперс висуває ще одне поняття – єдине, яке несе в собі особливість і разом із тим – з’єднаність із буттям.

Мартін Бубер розглядає проблему самотності як феномен спілкування між людьми, коли вони відносяться один до одного не у системі “Я – Ти”, а у системі “Я – Воно”. Нездатність побачити в іншій людині щось близьке до себе, побачити в ній особистість як унікальний мікрокосм, призводить, за думкою М. Бубера до фундаментальної внутрішньої самотності.

Цікаве розуміння екзистенційних підстав самотності розгортає Жан Бодріяр. У праці “Система речей” він говорить про спробу позбутися самотності завдяки зв’язку з речами – через уречевлення і передусім – колекціонування.

“Ми не можемо жити в абсолютній самотності, - пише Ж. Бодріяр, - в тій необоротності, знаком якої є момент народження. Звільнитися від цієї необоротності, яка спрямована від народження до смерті, допомагають нам речі” [2].