Волюнтаризм – від латинського voluntas – воля (цей термін був введений німецьким соціологом Ф. Теннісом у 1883 р. ) ідеалістичний напрямок у філософії, який розглядає волю як найвищий принцип буття. Виставляючи на перший план волю у духовному бутті, волюнтаризм протистоїть інтелектуалізму (чи раціоналізму) – філософським системам, які вважають основою усього існуючого розум.

Елементи волюнтаризму були вже у філософії Августина, який бачив у волі основу всіх інших духовних процесів, та Іоана Дунса Скота, з його підкреслюванням першості волі перед інтелектом (voluntas est superios intellectu – воля вища за розум). Передумовою новітнього волюнтаризму стало вчення Канта про першість практичного розуму; хоч існування вільної волі неможливе за Кантом, практичний розум вимагає постулювати свободу волі, бо інакше моральний закон втратив би усілякий зміст. Виходячи з цього, Фіхте бачив, основу особистості, а у вольовій діяльності “Я” – абстрактний, творчий принцип буття, джерело духовного самозародження світу.

При цьому воля у Фіхте (як і у Канта, а також і у наступних представників німецької класичної філософії Шеллінга і Гегеля) є розумною за своєю природою, джерелом здійснення морального початку. На противагу цьому Шопенгауер, у філософії якого волюнтаризм вперше формується як самостійний напрямок, дає ірраціональне трактування волі як сліпого, нерозумного, безцільно діючого початку світу. Кантівську “річ у собі” Шопенгауер тлумачить як волю, що виявляється на різних ступенях об'єктивації; свідомості інтелекту Шопенгауер відводить роль одного з другорядних виявлень волі. У Шопенгауера, як у Є. Гармата, волюнтаризм тісно пов'язаний з песимізмом, уявленням про беззмістовність світового процесу, джерелом якого є несвідома і сліпа воля. Волюнтаристичні ідеї Шопенгаура стали одним із джерел філософії Ф. Ніцше [4, 90].