Сутність філософсько-анропологічної позиції Шопенгауера виявляється, не в спробах створити щось на зразок раціональної психології, а у трактуванні людини, як носія волі та інтелекту. І тут виявляється, що критика раціоналістичної традиції, яку здійснював Шопенгауер, зберігає свою актуальність. Нам, вихованим в дусі культу знань, нелегко прийняти положення Шопенгауера про те, що наука зовсім не є для людини абсолютним орієнтиром поведінки.
Життєві орієнтації людини виростають з її суб'єктивності, з світу бажань та пристрастей. Індивід спочатку завжди бажає чогось, реалізує власні бажання. Зрозуміло, пізнання відіграє велику роль в житті людей. Але людина далеко не завжди співвідносить свою поведінку з мірками одержаного знання. Надія і страх, кохання і ненависть спотворюють наші уявлення, які породжені інтелектом. Розум, проте, підсилює свою міць завдяки волі.
Коли людина скоює поганий вчинок, вона зовсім не схильна відносити це на рахунок власних поганих якостей. Вона звалює провину на інтелект, заявляє, що не зовсім продумала свої вчинки, виявила легковажність і безглуздість. Чи це мало б місце, якби воля б не була ядром людини? - питає Шопенгауер. Волю, як єдине суттєве в людині ми оберігаємо, а інтелект легко критикуємо. Але чи може бажаюче “я” бути одночасно і пізнаючим “я”? Мабуть у цьому пункті виявляється свідоме протиріччя позиції саме Шопенгауера. Будучи рабом волі, інтелект має властивість пізнавати. Інколи інтелект направляє волю. Але саме в цій неузгодженості, виступаючи із міркувань німецької філософа, виявляється протиріччя самої людської природи. В людині закладено кілька програм, і наївно вважати, що вони співвіднесені, гармонізовані у деякій сфері розуму чи волі. Навпаки, унікальність людини виявляється саме в цій “неузгодженості” [5, 32].
Розум знаходиться у волі в прислуговуванні. Німецький філософ стверджує, що “пізнання, взагалі, як розумне так і споглядальне, спочатку виникає із самої волі, належить до вищих ступенів її об’єктивації в якості простого засобу пристосування для збереження індивідууму та роду. Таким чином, пізнання служить волі, і її цілям — у всіх тварин і майже у всіх людей” [9, 173]. Але часом розум виходить за ті межі, що поставлені йому, звільняється від підкореної волі. Так інтелект підноситься до статусу “генія”, що споглядає світ чисто об'єктивним способом, отже світ сам по собі не є раціональним і не нераціональним [5, 32].
Шопенгауер розрізняє два види пізнання: звичайне пізнання, яке розглядає об'єкти як окремі речі, з'ясовує те, чого хоче воля, і геніальне, направлене на незмінну і справжню сутність речей, на волю як таку. Звичайне пізнання реалізовується таким чином в науках і доступне всім, геніальне ж (вище, справжнє) пізнання пов'язане з мистецтвом, моральним подвижництвом і є рідкісною долею обраних [7, 39].
