У серпні 19-го століття розпочалось формування нового розуміння природи “дивних станів” та сублімації розуму. Було встановлено існування “безсвідомої” психічної діяльності, здатної впливати на свідомість та втручатись у неї. У різних теоріях, пов’язаних із динамікою ментальної, психічної енергії, розглядалась можливість того, що вона є замкнутою у недосяжних сферах психіки, звідки інколи може вирватись у свідомість. Саме в цей час розвинув свою теорію психоаналізу Зігмунд Фрейд, зробивши важливий крок на шляху осягнення підсвідомого. Неспірітичний підхід Фрейда до таємниць безсвідомих психічних процесів повинен був сильно вплинути на психологію 20-го століття. Але спірітизм продовжував користуватись популярністю в кінці 19-го століття як визнана сфера психології. Юнг сам пройшов через матеріалістичну школу клінічної психіатрії, але ніколи не втрачав цікавості до парапсихологічних явищ, і, як буде подалі зазначено, це повинно буде закінчитись розходженням між ним та переконаним матеріалістом Фрейдом.

Юнг із самого початку своєї професійної кар’єри цікавився безсвідомими продуктами психіки та їх значенням для суб’єкта, одним із підгрунтя, використаним ним для формування логічної основи власного дослідження були спіритичні сеанси із кузиною Оленою По закінченню медичного факультету Юнг написав дисертацію “Психологія і паталогія, так званих, оккультних явищ”, яка стала прелюдією до його творчого періоду, що тривав 60 років. Заснована на ретельно спланованих експериментальних сеансах із Оленою, робота Юнга описувала та тлумачила її повідомлення, отримані у стані трансу. Вже у цьому дослідженні легко проглядається логічна основа всіх наступних його робіт – від теорії комплексів до архетипів; від змісту лібідо до синхронності.

У даній праці Юнг прийшов до висновку, що часточки загального змістовного несвідомого можуть виявлятися як інша людська особистість, як це відбувається під час сеансів. Несвідоме спроможне компенсувати свідомі стремління і це вказує на той факт, що у його витворах присутні наміри та ціль. Таким чином, психічна енергія виконує ціленаправлену чи телеологічну функцію.

У 1900 році Юнг переїхав у Цюріх, і тут розпочалось його вивчення психіатрії, коли він став асистентом у відомого на той час лікаря-психіатра Юджима Блейлера у лікарні для душевнохворих у Бургхольцлі (передмістя Цюріху). Всі лікарі повинні були жити прямо в клініці, і розпорядок тут був схожий на монастирський. За словами Карла, Юджин був строгий до деспотизму із співпрацівниками, але добрий та гуманний із душевнохворими. Саме тут Юнг безпосередньо зіткнувся із світом безумства, і хворі здавались йому мертвими душами із пекла. Він щоденно був свідком трагедії душевнохворих жінок та мужчин. Вони страждали від психозів, які порушували звичайні психічні процеси, відмежовуючи людину від загальноприйнятих людських норм поведінки. Протягом 9-ти років, проведених у Бургхельці, він брав активну участь у розробці експериментальної психологічної програми, запропонованої Блейлером. Вона була зосереджена на проблемі ранньої стадії душевної хвороби, яка пізніше була названа Юджином шизофренією. Більшість психіатрів вважали, що шизофренія є дегенеративним захворюванням мозку і має суто неврологічне чи органічне походження. Блейлер спробував попередити перехід цієї хвороби у хронічну за допомогою інтенсивного лікування пацієнтів на ранніх стадіях. Він досягнув прекрасних результатів у лікуванні і також схвалював дослідження Фрейда у сфері безсвідомого та психогенетичного формування розумових відхилень. Саме під керівництвом Блейлера Юнг продовжив ці дослідження і в подальшому розробив словесно-асоціативні тести. Суть цих тестів полягала в тому, що пацієнт відповідав на набір спеціально підібраних слів, вимовляючи перше, що йому приходить на думку. Юнг прийшов до висновку, що через словесні зв’язки можна виявити певні сукупності (констеляції) емоційно-заряджених думок, понять, уявлень і, таким чином, дати можливість симптомам хвороби виявитись. Тест працював, оцінюючи реакцію пацієнта по тимчасовій затримці між стимулом та відповіддю. В результаті виявилась відповідність між словом – реакцією і власне поведінкою піддослідного. Значне відхилення від норми вказувало на присутність ефективних безсвідомих ідей, і тут Юнг ввів поняття комплекс, щоб описати їх сукупну комбінацію. Карл Гюстав міг диференціювати різні види комплексів та особливості їх виникнення. Він також проводив досліди із гальванометром для визначення психологічних станів через шкіру та реакцію потових залоз. Сучасна назва – “детектор брехні”. Карл намагався використати словесно-асоціативний тест для виявлення правопорушників. Наприклад, зумів викрити служницю, яка вкрала гроші.

Пізніше під впливом Фрейда він припинив цю роботу, зрозумівши, що реакції залежать від індивідуального суб’єктивного почуття вини, незалежно від того, винна насправді дана людина чи ні.

У 1907 році Юнг опублікував дослідження ранніх душевних захворювань. Після видання підручника по результатах даних досліджень він розробив вищевказані словесно-асоціативні тести. Юнг запропонував у своїх поглядах, що саме комплекс відповідає за вироблення токсинів (яду), що затримують розумовий розвиток і направляють свій психічний зміст у свідомість. Афективні зміни, маніакальні ідеї, що маніфестуються у даному психозі, є викривленими виявленнями подавленого комплексу. Поступово він залишив ”токсичну” теорію, використовуючи в подальших поясненнях порушення нейрохімічних процесів.

Проте праця Юнга у даному напрямку принесла йому популярність, особливо в Америці, і в 1905 році він став головним лікарем в Бургхельці та лектором медичного факультету Цюріхського університету. Однак, дізнавшись більше про психоаналіз, він почав віддалятись від експериментальної психології, констатуючи, що з допомогою даної гілки психології неможливо розібратись у людській психіці.

Далі відбулася зустріч Карла Гюстава з З. Фрейдом, яка по-особливому вплинула на науковий розвиток Юнга. До моменту особистого знайомства у лютому 1907 року у Відні, куди Карл приїхав після довготривалої переписки, він вже був відомим своїми дослідами. Використовуючи у працях теорію Фрейда, Юнг не тільки мотивував нею власні результати, а й підтримував психоаналітичний рух в цілому. За цим послідували тісне співробітництво та особиста дружба. Фрейд був старшим та більш досвідченим, і він став для Карла батьківською фігурою. Зі свого боку Фрейд, сприйнявши підтримку та розуміння Юнга з ентузіазмом, повірив, що на кінець знайшов свого духовного „сина” та послідовника. Незабаром Карл Гюстав був вибраний першим президентом Міжнародної Асоціації Психоаналітиків і став редактором першого психоаналітичного журналу. У цих дружніх взаємозв’язках росла як сихронність їхніх відносин, так і майбутні розходження.

Які ж причини розриву?

1. Суперечки про авторитет Фрейда.

У 1909р. Фрейд та Юнг відправлились у США читати лекції з психоаналізу в університеті Кларка. Під час довгої морської подорожі вони аналізували сни один одного, але Фрейд не хотів висвітлювати всіх відомостей необхідних для інтерпретації, зазначаючи при цьому, що не хоче ризикувати своїм авторитетом. Зігмунд шукав учня, який би прийняв його ідеї, не піддаючи їх ніяким сумнівам, і тому прийняв із Карлом батьківський тон. Юнг, в свою чергу, звинувачував Фрейда в нездатності справитись із притаманним йому комплексом батька.

Слова Фрейда: ”Юнг хоче вбити мене-батька психоаналізу - і заволодіти психоаналізом, “ красунею-матір’ю, ” безроздільно!”

Фрейд вимагав пояснень, щоб розібратись у деяких дивних ситуаціях, що виникали між ними. Під час довготривалих обговорень розходжень Фрейд двічі втрачав свідомість.

Психоаналіз виявився перед загрозою розколу на 2 секти – у Відні та Цюріху.

2. Теоретичні розходження.

У своєму дослідженні 1906р. асоціативних експериментів Юнг визнав, що багато чим зобов’язаний відкриттям Фрейда. Але у 1912р., читаючи лекції в університеті Фордхема (Нью-Йорк), Юнг заперечив головні ідеї психоаналізу, інтерпритувавши все по-новому, згідно з його власними уявленнями про останній.

Юнг погодився з Фрейдом, що істерія та неврози є наслідком анормальних зміщень „сексуального лібідо”. Але він заперечив те, що психічні розлади розвиваються через перенесення еротичного інтересу з об’єктів зовнішнього світу на внутрішній світ пацієнта. Карл вважав, що контакт із зовнішнім світом підтримується іншими способами, крім сексуального, а втрату контакту з реальністю, що характерна для шизофренії, наприклад, не можна пов’язувати лише із сексуальним витісненням. Тому Юнг почав використовувати поняття “лібідо” для означення всієї психічної енергії, не обмежуючи її лише сексуальною формою.

Існували також і інші аспекти теоретичних розходжень. Наприклад, Фрейд вважав, що невроз зароджується у ранньому дитинстві і головними його факторами є кровозмішуючі фантазії та бажання, пов’язані з, так званим, комплексом Едіпа. Юнг, навпаки, був впевнений, що причина неврозу скрита в сьогоднішньому дні і всі дитячі фантазії - це явища побічного характеру. Фрейд вважав, що наші сновидіння- це нереалізовані бажання, що перенеслись в сон, щоб заявити про себе таким чином. ”Зовнішній зміст сну-це лише покривало на прикритому змісті”, яке, як правило, є нічим іншим, як стриманим сексуальним бажанням раннього дитинства. Для Юнга сни були каналами зв’язку із безсвідомою частиною психічного. Вони передаються символічною мовою, важкою для розуміння, але не є обов’язково пов’язаними з бажаннями чи для прикриття того, що не є сприйнятим. Найчастіше сни доповнюють свідоме щоденне життя, компенсуючи негативні прояви індивіда. У ситуації невротичних розладів сни попереджають про „відхилення” від правильного шляху.

3. Філософські розходження.

Розрив з Фрейдом був також спричинений уявленням Юнга про містичну природу душі. Фрейд також погоджувався з існуванням прихованої сторони психіки - „номера 2”, але вважав її, на відміну від Карла Гюстава, прихованою сексуальністю. Хоча в цей період - між 1907-1913 рр. - Юнг обмежив власний „номер 2” встановленими межами психіатрії та психоаналізу, він виявляв цікавість до парапсихології. А Фрейд пояснював усе з погляду теорії сексуальності, вважаючи її єдиним захистом від „чорної трясовини окультизму”. Це нанесло удар у саме серце їхньої дружби.

Досить цікавий випадок відбувся перед кінцевим розходженням між двох науковців. У березні 1909 р. Юнг був проголошений „спадкоємцем психоаналітичного руху”. Одного вечора Юнг перебував у будинку, Фрейда де вони, обговорювали свої погляди. Карл був настільки роздратованим ворожим ставленням Зігмунда до окультизму, що відчув у собі різке бажання дати відсіч. Він відчув потепління в сфері діафрагми і одночасно почув шум падаючої книжкової шафи. Це було зразком „явища каталітичної екстериоризації” і падіння шафи символізувало падіння теорії Фрейда. Відхід Юнга від теорії Фрейда був безповоротним не лише для нього самого, а й для всього психоаналітичного руху. Не дивлячись на все вищезазначене, Юнг дуже гостро переживав розрив із Фрейдом. Фактично це була його особиста драма, духовна криза, стан глибокого внутрішнього розладу на межі глибокого нервового зриву. ”Він не тільки чув невидимі голоси, бавився як дитина або блукав по саду із безкінечними розмовами із уявним співрозмовником, але й серйозно вірив, що його будинок заселений привидами”, - зазначає один із біографів у своїй книзі про Юнга.

У момент розриву з Фрейдом Юнгу виповнилось 38 років. Це була середина життя, важливий етап у психічному розвитку. Юнг визначив цей стан як „кризу середини життя”. Як він зазначив пізніше, цей критичний період болючої самотності (Юнг залишив кафедру університету в Цюріху і вийшов із Психоаналітичної асоціації) співпав із народженням його основних помислів та ідей, що ввійшли в історію науки під назвою „аналітична психологія”