Отже, як бачимо, становлення національної свідомості в Україні відбувалося у складних умовах. Радянський уряд всіляко намагався протидіяти даній проблемі, висуваючи свої теорії і гіпотези.
Намагання українських радянських дослідників діалектично поєднати національні цінності з соціальними інтересами виявилися марними. Марксистсько-ленінська методологія, ставлячи соціальні потреби трудящих вище за їхні національні інтереси, неминуче “програвала” в національному питанні, бо національне і соціальне - це фундаментальні цінності одного порядку.
Виконуючи соціально-політичне замовлення з боку держави, вчені змушені були фактично “формувати” в межах багатонаціональної держави єдиний соціально-політичний організм.
Та, незважаючи на хибність більшості теоретичних концепцій українських радянських вчених, їх досвід потребує вивчення й аналізу. Знайомство з науковими роботами, які й досі лежать “у шухляді”, можуть багато на що “пролити світло”. Деякі історики свої неопубліковані праці не вважають історіографічною цінністю, тож справа полягає у тому. щоб не просто знайти ці твори в архівах, але й опублікувати їх.
З розпадом СРСР і утворенням незалежних держав на пострадянському просторі ці проблеми залишились не менш актуальними і гострими. Адже коли ми візьмемо зокрема Україну, то згідно перепису 2002 року на її території сьогодні проживає понад 160 народів і національностей.
Справжні баталії, що розгорнулися навколо проекту нової Конституції України, якось, відсунули чи не на другий план всі інші, не менш важливі проблеми українського буття, спонукавши вже на новому історичному розвитку України відповісти чи існують національні проблеми в країні, а якщо це так, то в чому їх витоки, сутність, напрямки подальшого на питання: розвитку чи згортання як вкрай потрібного чи навпаки, зайвого, бо ж навіть шкідливого явища для розвою нової держави?
З цієї точки зору, майже непоміченою, принаймні для широкого загалу, залишилася одна подія, що мала не лише організаційну спрямованість, але набула передусім важливого політико-правового навантаження та викликала серйозні наслідки, зокрема, у сфері міжнаціональних (міжетнічних) відносин. Йдеться про Постанову Кабінету міністрів України від 1 серпня 1995 р, № 636 “Про заходи щодо розв'язання політико-правових, соціально-економічних та етнічних проблем в Автономній Республіці Крим”.
Пройшло не так вже багато часу, а в Україні стали конституватися, як повноправні, такі наукові напрямки як етнополітологія (І, Іванченко, М. Вівчарик, О. Картунов, О. Майборода, Л. Шкляр), етнопсихологія (М. Шульга, О. Нельга), етнополітика (Г. Варзар, В. Євтух, М. Молчанов, Л. Нагорна, В. Суглобін), етносоціологія (А. Орлов, Б. Парахонський, В. Кремінь). Пожвавилися етноісторичні дослідження (Я. Ісаєвич, І. Курас, М. Панчук, А. Слюсаренко, В. Солдатенко), вивчаються політико-правові аспекти національного (О. Мироненко, А. Рогожин, О. Скакун, І. Усенко); здійснюється дослідження рис характерології українського народу (А. Бичко, І. Бичко, В. Храмова), етнодемографії (І. Прибиткова), звідси — нові імена і свіже бачення етнонаціональної проблематики (О. Антонюк, В. Бебик, І. Біла, Н. Беліцер, В. Буцевицький, В. Вілков, В. Жмир, О. Забужко, О. Зайцев, В. Касьян, В. Кириченко, Г. Калішченко, М. Корж, Г. Кресіна. О. Маруховська, Г. Лозко, В. Огірчук, В. Пустотін, М. Томенко, В. Швед. О. Шевченко, В. Школьняк, X. Штоквиш, Н. Хамітов, О. Юренко, Б. Чирко).
Отже, українська національна ідея розглядається як важлива детермінанта пробудження народу, національного поступу.
Досить назвати лише напрямки наукових досліджень етнонаціональної проблематики, щоб зрозуміти, який крок вперед ми все ж зробили. Серед них: наукове, філософське означення поняття нації (етносу); нація й культура; нація й мова; нація й релігія; нація й держава; нація й людина; нація, держава й право; “дух українства в мистецтві”; про сутність українськості; національна самосвідомість та національний характер; етика міжнаціональних (міжетнічних) відносин, нація та націоналізм; нація та вселюдськість, культура, міжетнічного спілкування тощо.
Серед нагальних проблем, що активно розробляються в країні: “етнічний феномен: назад в минуле чи крок вперед”, “етнополітичний потенціал українського державотворення”, “національно-державне будівництво”, “етнодержавницькі процеси в сучасній Україні”, “Державна політика України щодо національних меншин”, “Права людини, нації, нац. меншин”, “Правові засади багатоетнічного українського суспільства;” “Етнополітичні виміри української незалежності”, “Самоврядні потенції української ментальності”, “Невитребуваний потенціал українського державотворення в процесі сучасної модернізації України”, “Оптимізація вітчизняної моделі самоврядування”, “Світовий досвід вирішення проблеми національно-державного устрою та Україна “ тощо.
Зауважемо, пробуджується національна свідомість в основному українського, але поки що переважно російськомовного населення міст сходу і півдня України.
Навернення їх до української ідеї стане незворотним, коли вони зрозуміють речї глибоко пов'язані з сучасною ситуацією на території колишнього СРСР, а також ширше — з проблемами і тенденціями розвитку сучасного світу в цілому.
Це перш за все дедалі більше загострення внутрішніх суперечностей в Росії, стан якої не можна схарактеризувати інакше, як небезпечний, з ризикованими військовими авантюрами Прозорим попередженням стали події в Чечні.
Тенденції загальносвітового розвитку приховують у собі ще глибші небезпеки. відбувається стрімкий перерозподіл кількості народонаселення між континентами планети і пов'язане з ним прагнення до перерозподілу ресурсів у відповідності до цих змін. Величезні людські маси Азії нині вже не є аморфні й безсилі. Вони зорганізовані в держави, міць яких невпинно зростає і в недалекому майбутньому стане потужним фактором світової історії. Альтернативою можливої жорстокої світової боротьби за перерозподіл ресурсів і просторів повинен стати рішучий духовний, культурний та економічний стрибок у розвитку сучасного світу. Або творчий геній людини знайде і широко запровадить нові ресурсоощадливі, екологічно безпечні технології і цим відкриє для всього людства новий довготриваліший етап процвітання і безпеки, або цього не станеться і на нього чекає апокаліпсичний період взаємного винищення, протягом якого населення планети скоротиться (за наявними прогнозами) щонайменше в десять разів, якщо збережеться взагалі.
Прогрес, за якого не ресурси і не простори будуть визначальним фактором успіху, а інтелектлект людини і створені нею ефективні технології, стане можливим лише за умови встановлення ефективного міжнародного порядку і надійної системи безпеки, утвердження в центрі Європи миролюбної, інтелектуально багатої і спроможної України. Усім нашим співвітчизникам, в Україні і поза Україною сущим, належить добре зрозуміти, що твердження про роль України як гаранта миру і стабільності в Європі і світі є не пропагандивною фразою, а важливою політичною істиною нашого часу. В ній є запорука особистої безпеки для них та їхніх нащадків.
Приєднання України до Європейського Співтовариства — життєва необхідність і справа часу. Але для всіх нас зовсім не байдуже, яке місце вона там посідатиме: як рівноправний, економічно сильний і шанований партнер чи як вигідне для інших джерело людського та природного потенціалу. Зайняти гідне місце серед країн Європи Україна зможе лише за умови, що стане національною державою, як і решта європейських держав.
