Виникнення наприкінці 80-х років Народного руху України за перебудову було досить очевидним симптомом наступних кардинальних змін у суспільстві. На обох політичних флангах добре розуміли, що посилання в назві нової організації на перебудову лише приховує справжню мету Руху — досягнення Україною незалежності. Методи дискредитації ідеї незалежності не вирізнялися вибагливістю. У хід було пущено жупел неминучої міжетнічної ворожнечі з посиланням на історичний досвід і середини XVII ст., і 1917—1920 років.
Життя повністю спростувало похмурі прогнози. Міжетнічний спокій — один із небагатьох здобутків незалежної України. 3береження міжетнічної злагоди стало важливим завданням Української держави.
Міжетнічні взаємини в державі належать до сфери етнонаціональної політики змістове наповнення якої не вичерпується названим колом питань. Феномен етнонаціональної політики існує у двох основних вимірах. По-перше, як і політика взагалі, етнонаціональна політика є процесом розподілу влади, в якому беруть участь мобілізовані етнічні спільноти, захищаючи свої інтереси. По-друге це система запланованих кроків і заходів, що їх здійснюють державні органи з метою створити в межах своєї юрисдикції гармонійну модель міжетнічного співжиття. Наша увага буде зосереджена здебільшого на другому вимірі етнонаціональної політики, (від якого залежать напрямки етносоціального розвитку суспільства. Однак це допоможе глибше зрозуміти й перший вимір феномена. Адже етнололітичне планування передбачає насамперед вивчення становища суб'єктів етнополітики, їхніх інтересів на арені суспільного життя.
За класичною етнополітологічною схемою, етнос у процесі своєї соціально-політичної еволюції проходить низку етапів, на кожному з яких набуває нового якісного стану: від етнічної групи до національності, згодом нації, а в разі успішного втілення своїх державницьких прагнень — до “нації-держави”. Статус ''нації-держави”, якого український народ набув 1991 р., впав на нього досить несподівано, і йому відразу довелося ввійти в роль, до якої він повністю не був готовий. Проголошувані в складі СРСР “соціалістичною нацією”, українці, по суті, самі були етнічною меншиною, і їхній рух за незалежність був не так націоналізмом майбутньої нації-держави, як звичайним етнонаціоналізмом етнічної групи.
Етнічний націоналізм у своєму розвитку й переростанні (якщо воно відбувається) в націоналізм нації-держави проходить певні стадії: відродження, коли носії однакової етнічності збираються в солідарну групу; пробудження, коли така група мобілізується навколо спільних програм і гасел, що відбивають її інтереси; і, нарешті, самовизначення нації, коли етнос політизується й вимагає для себе певних прав, у т. ч. права на національну державу.
Історично короткий термін переходу українців від “нації” до “нації-держави” породив низку проблем їхньої етносоціальної еволюції. Процес відродження мусив відбуватися прискореними темпами, шляхом апеляції переважно до славетних сторінок минулого, до етнічних коренів, до спільної мови, забутих традицій тощо. Однак у зденаціоналізованому середовищі це сприймалося подекуди як примусове накидання малознаних цінностей. Частина інтелектуалів, навіть українських за своєю етнічністю, демонструвала вочевидь зневажливе ставлення до етнокультурного відродження як до “шароварництва”, яке в їхніх очах уособлює культурну відсталість.
Така реакція з боку частини інтелігенції, особливо технічної, була певному сенсі закономірною та зрозумілою. Інтелектуали-вихідці з тих націй, що тривалий час перебували під чужинським гнобленням, традиційно прагнуть до самоствердження, переходячи на культурні зразки панівних націй і всіляко підкреслюючи свою належність до “вищої” культури, ніж та, в якій формувалися вони самі чи їхні батьки. Зрікаючися рідної культури, вони немовби піднімаються над одноплемінцями й дорівнюються до розвинутішої панівної нацїї. Природно, що легше користуватися здобутками вже створеної високої культури, нехай і чужої, тим часом як над піднесенням своєї треба працювати й працювати. Не стала винятком і частина української інтелігенції, особливо російськомовної. Уже перші кроки до розширення сфери застосування української мови наразилися на мовчазний опір російськомовного населення, яке прагнуло зберегти звичне лінгвістичне середовище.
Одночасно з українським етнічним відродженням розпочався етнічний ренесанс у середовищі інших спільнот України. Здебільшого він розвивався в мовно-культурних вимірах. Відверто політичного характеру етнічний рух набув серед кримських татар, які, домагаючись повернення до Криму, одночасно і ставлять питання про власне національне самовизначення. Поряд зі справедливими вимогами кримсько-татарськото народу виявили себе штучно інспіровані течії на кшталт “новоросів”, “русинофілів” тощо. В окремих етнічних групах означилися русофільські настрої, не всі з них відразу стали на шлях підтримки ідеї незалежності, лідери окремих иаціонально-культурних товариств не приховували свого конформізму щодо комуністичного режиму.
Деякі, хоча й не гостро окреслені, розбіжності політичних і культурних орієнтацій різних етнічних і лінгвістичних груп українського суспільства вилилися в прямий конфлікт. Навіть більше, зазнали краху спроби кримських сепаратистів, ініціаторів “Донецько-Криворізької Республіки” та подібних них. Етнічний мир було збережено. Крім вчасних запобіжних заходів збоку державних органів, політичних партій, громадських організацій, суттєву роль цьому відіграли дві обставини. Недостатній розвиток в українській нації ознак “нації-держави” мав і позитивне значення: українці не могли сприйматися як нація гнобительська. Пригнічене становище всіх етносів України, навіть російського, який, у соціально-економічному сенсі, відчув на собі комуністичні експерименти, утворило між ними атмосферу взаєморозуміння щодо необхідності зміни політичної системи. Крім того, міжетнічне порозуміння підпирали й спільні надії на процвітання України по шляху незалежності.
Труднощі перехідного періоду не могли не вплинути на психологію частини і національних меншин, і української більшості. Можливо, що економічна криза поставить міжетнічні відносини в Україні перед новими випробуваннями. Нові життєві обставини вимагають від Української держави скоригувати етнонаціональну політику.
Найчастіше надії на міжетнічний спокій пов'язують із ретельно розробленою процедурою стеження за етнополітичним процесом, вчаснимвтручанням державних органів у конфліктнонебезпечні ситуації, з неухильним додержанням законодавства з національного питання та застосуванням системи покарань за вчинки, які провокують національну ненависть, дискримінують на етнічному грунті тощо. Значення суто бюрократичних заходів виконавчої та судової гілок влади задля підтримання правопорядку в міжетнічних взаєминах ні в якому разі не можна применшувати. Однак не можна забувати й того, що бюрократичні процедури стають ефективними лише в належному морально-психологічному суспільному середовиші, сповненого почуття довіри етнополітичних суб'єктів один до одного. Формування такої суспільної атмосфери є для державного керівництва завданням більш значущим, ніж ситуативна реакція на розвиток міжетнічних взаємин.
Становлення й розвиток консолідованих національних держав із міцною внутрішньою солідарністю їхніх громадян відбувалися зазвичай у двох варіантах. Або політизована етнічна спільнота в боротьбі за самовизначення та незалежність творила власну державу, й на арену історії виходила “нація-держава” в етнічному розумінні, або, навпаки, сама держава з етнічно гетерогенним населенням формувала в своїх громадянах почуття спільного “ми” і в такий спосіб немовби етнізувала певний політико-громадянський соціум, перетворюючи його на політичну “націю-державу”.
Особливість нинішньої історичної ситуації для України з її етнодемографічним складом і багатофакторним етнополітичним простором полягає в тому, що її етносоціальний розвиток у напрямку націодержавної консолідації може піти будь-яким із цих двох варіантів. Вірогідність першого варіанту зумовлюється, зокрема, тим, що найбільше прихильників ідея самостійності має серед етнічних українців, що спалах українського етнічного ренесансу поставив у центр суспільних дискусій проблему відродження й розвитку культури українського етносу як загальнонаціональної, що серед етнічних українців різко зросла національна свідомість, усвідомленні себе корінною нацією на території держави, а отож і почуття особливої, відповідальності за майбутнє України.
Не менше, якщо не більше, можливостей розвитку має другий варіант. Майже чверть населення нашої держави є етнічно не українським, причому на самих лише росіян припадає 22, 1 %. Значна частина неукраїнських груп солідарна з корінною нацією в її самостійницькому виборі, такі настрої панують серед поляків, угорців та інших меншин. Населення країни не становить одного лінгвістичного та культурного масиву, причому російськомовними вважає себе й чимала частка етнічних українців, особливо зурбанізованих. Основний промисловий потенціал зосереджений у регіонах, байдужих до етнокультурних проблем.
Штучне підштовхування, а тим більше форсування будь-якої з тенденцій етносоціального розвитку було б трагічною помилкою. Примусове накидання як ідеї етнічної нації-держави, так і ідеї політичної нації спровокувало б підозріливість етнічних груп одна до одної. У цьому сенсі бюрократія мусить добре пам'ятати крах спроб і русифікації інородців через формулу “православ'я — самодержавство — народність”, і творення “нової історичної спільності людей — радянського народу”. Водночас такі застереження не означають, що влада не може симпатизувати тому чи іншому варіантові етносоціальної еволюції. За умов України утвердження в суспільстві концепції політичної нації, належність до якої ототожнюється з громадянством особи, істотно полегшило б досягнення міжетнічної гармонії та становлення правового суспільства. І якщо з огляду на історичний досвід примусові методи запровадження цієї концепції протипоказані, то це не заперечує можливості створення таких соціально-екомічних, політичних і культурних умов, за яких вона могла б конкурувати на рівних із концепцією української етнічної нації. Українська правляча еліта стоїть перед необхідністю здійснити широкомасштабні кроки в усіх сферах життя, що сприяли б виборові суспільством історично виправданого шляху етносоціального розвитку.
Відмінність етнічної нації від політичної полягає, зокрема, в тому, що перша може існувати, навіть утративши, свій загальнонаціональний ринок. Брак господарської єдності може компенсувати єдність етнокультурна. У цьому сенсі українці за радянських часів формально могли вважатися нацією попри те, що більшість економічних суб'єктів України мали контрагентів за межами УРСР. Відродження так званого “спільного економічного простору” й повернення українській економіці її старої функції скоріш за все законсервує етнічне розуміння української нації.
Результати етнонаціональної політики в Україні безпосередньо залежать від формування українського економічного простору — визначення його структури, галузевих і територіальних пропорцій, напрямків зовнішніх зв'язків. Цей процес сприятиме формуванню матеріальних інтересів, важливих не лише для етнічних українців, а й для всіх громадян. Однак в Україні й досі спостерігається настирлива тенденція деяких регіонів до відродження старих, явно нерентабельних, невигідних усьому населенню, подекуди просто безглуздих господарських зв'язків із пострадянськими державами. Парадоксальність ситуації у тому, що такі вимоги висуваються регіонами, де найбільш насторожено ставляться до етнічного тлумачення української нації.
Ця тенденція зумовлена двома обставинами. По-перше, втомою населення від економічних труднощів, спричинених перебудовою економіки. Багатьом видається, що не пізно повернутися назад, під опіку московського центру, який увільнить людину від турбот про самовиживання. По-друге, господарська специфіка регіонів збігається з культурно-лінгвістичною специфікою. Індустріальні російськомовні регіони, пов'язані з промисловим обміном із позаукраїнськими територіями, не відчувають себе одним цілим із сільськогосподарськими регіонами України. Останні також починають втомлюватися й від нестачі товарів, і від нестачі коштів на їх придбання. Якщо війну вважати найкращим національним консолідатором, то Україна вже не перший рік перебуває в стані неоголошеної економічної війни, що її веде проти нас Росія. На жаль, ця війна не стільки консолідує націю, скільки викликає в неї розпач. Росія дедалі міцніше підбирає під себе український ринок. Остання її операція — накидання Україні ідеї фінансово-промислових груп, створення яких, що не важко передбачити, завершиться встановленням російського фінансового панування та втіленням відомої формули “вулиці ваші — кам'яниці наші”. Результатом буде відтворення колоніального характеру економіки України, її науково-технічне відставання внаслідок закріплення за нею “напівфабрикатних” функцій, остаточне зведення її до становища культурної периферії Росії. Може, це призведе до нової солідаризації всього українського населення, але вона буде надто запізнілою.
Культурно-лінгвістична єдність населення не є обов'язковою умовою формування політичної нації, але, як бачимо, її брак може суттєво вплинути на економічний вибір і через нього зашкодити такому формуванню. Будь-яка національна культура складається з двох шарів — традиційної етнічної, яка виникла ще в доіндустріальний період і зберігається переважно на селі, та міської культури, яка формується в процесі модернізації. Недорозвиненість верхнього, міського шару підриває престижність культури. Натомість брак нижнього шару спричиняє втрату її своєрідності, того, що. зветься національним колоритом. Національна культура прогресує, коли елементи традиційної культури, перенесені в урбаністичне середовище, трансформуються в нові, більш вишукані форми.
В Україні українська та російська культури опинилися на різних рівнях. Зберігся традиційний, сільський шар української культури. Однак недостатньо швидкі темпи урбанізації українського народу спричинили недостатню розвиненість його міського культурного шару. Відомих блискучих зразків української класики замало для загального тла. Навпаки, русифікація українських міст сприяла розповсюдженню російської міської (щоправда, часто це російськоподібна) культури. Мала частка росіян на селі (близько 10% від їх загальної кількості в Україні) призвела до того, що їхня культура втратила традиційний фундамент і розвивається переважно шляхом перенесення культурних зразків із материкової Росії. Спроби витіснити російські культурні зразки з українських міст могли б І лише назавжди покласти край надіям на взаємопорозуміння найбільших етносів України. Такий самий наслідок матиме й консервація української культури в її сільському варіанті. З огляду на перемішаний характер розселення українців і росіян, вимальовується перспектива розвитку загальнонаціональної повноцінної культури шляхом взаємозбагачення двох різноетнічних і різносоціальних культурних середовищ. Одначе тут постає одне дуже болісне для обох етносів запитання: якою мовою обслуговуватиметься така загальнонаціональна культура?
Наявність в одній нації двох мовних середовищ може призвести до одного з трьох результатів: виникнення на обопільному грунті нової мовної системи (факт в історії нерідкий, адже й українці, й росіяни не розмовляють мовами своїх середньовічних предків); паралельне співіснування двох мов (у такому разі доведеться примиритися з наявністю двох національних культур);асиміляція більш розвиненою мовою менш розвиненої. Будь-який результат можна вважати історично зумовленим та історично виправданим, коли дотримується одна вимога — однакові не лише юридичні, формальні, а й фізичні, реальні стартові спроможності мовних суб'єктів. Через занепад української мови внаслідок політики русифікації формальна рівноправність двох мов може видаватися демократичною лише зовні. По суті, без системи преференцій, першим елементом якої є збереження за українською мовою. статусу державної, вона приречена якщо не на забуття, то на роль елемента національного колориту для державного офіціозу. Стартові умови обох мов можна буде вважати рівними лише тоді, коли двомовність стане надбанням кожного громадянина. Досягти цього без певної міри державного примусу через систему освіти та виховання, професійних вимог до службовців тощо неможливо. Такі державні заходи сприймаються російськомовним населенням як дискримінація і викликають невдоволення. Справедливе з погляду формальної логіки, воно зачіпає болісні струни українофонів, які не бажають миритися з увічненням ситуації, породженої несправедливістю.
Не менше запитань виникає щодо перспектив формування загальнонаціональної свідомості, яка має ґрунтуватися на загальноукраїнському “ми”. У першу чергу вони пов'язані з проблемою кримських татар. В усіх перипетіях кримської політики татари виявляли послідовну лояльність до України та її державності. Водночас вони не менш послідовні в прагненні національного самовизначення. Форму цього самовизначення вони ще не сформулювали, однак зрозуміло, що в їхній особі частина громадян України — потенційних членів української політичної нації — вважатиме себе якоюсь окремою національною спільнотою. Паралельно з ними росіяни Криму, серед яких переважають проросійські настрої, теж навряд чи вважатимуть себе членами української нації, навіть у політико-державному розумінні.
Певне занепокоєння викликає й діяльність групи інтелектуалів у Закарпатті, які намагаються спрямувати культурний рух українців краю в русинофільське річище. Мова йде про спроби протиставити українців-русинів усьому українському загалові, виокремити їх в інший етнос і політизувати навколо ідеї самостійної держави. Цей політичний рух охоплює поки що невелику групу людей. Проте не можна не враховувати тієї обставини, що більша частина історії українців-русинів пройшла поза Україною, становлення їхньої самосвідомості як етнографічної групи українського народу ще не завершилося й тому за несприятливої економічної ситуації може припинитися. В такому разі етнічна самосвідомість цієї групи може задовольнятися лише локальною русинською належністю.
Небезпечними для формування почуття загальнонаціональної солідарності є ідеї щодо запровадження федеративно-земельного устрою в Україні. Тут треба виокремити два аспекти питання — додержання вимог історичної зумовленості та практичну доцільність. Будь-яка федерація є компромісом між центральним урядом, який прагне унітарності держави, та національними периферіями, що змагають до максимальної самостійності, але, будучи неспроможними на неї, погоджуються на федеративні зв'язки. Отже, на творення федерації потрібні суб'єкти, які відчувають несхожість між собою з погляду історичної долі, мови, культури, господарської специфіки тощо. Україна колись мала у своєму складі історико-культурні регіони, які могли б у перспективі перетворитися на землі-суб'єкти. Але денаціоналізаторська політика царизму та радянського уряду завдала удару в першу чергу по них. Історико-культурну своєрідність зберегли хіба що Галичина та Закарпаття, певною мірою Буковина. Тому запровадження федеративно-земельного устрою в Україні відбивало б не логіку історичного розвитку, а прагнення регіонів розв'язувати свої проблеми самотужки, максимально ізолювавшися від загальнонаціонального процесу. Досить відчутний голос прихильників федерації дає підстави для сумнівів у перспективах формування солідарного клімату всередині українського суспільства.
Тяжким випробуванням для почуття національної солідарності є також процес первісного нагромадження капіталу, який, як і завжди у світовій історії, йде шляхом пограбування народних мас і кидає їх у злидні на тлі розкішного життя невеликої купки нової буржуазії. Соціальні суперечності можуть стати найбільшою перешкодою на шляху національної консолідації. Легко зрозуміти почуття людей, яким заради збереження запланованих темпів інфляції місяцями не виплачують заробітної плати — і все це заради кількох мільярдів доларів обіцяної допомоги, тим часом як нувориші вивезли за кордон десятки украдених у народу мільярдів. За таких умов якщо й зростає солідарність, то на грунті соціалістичних ідей із відчутним присмаком російського націоналізму.
За умов психологічної розгубленості суспільства зростає значення загальнонаціональної ідеології як об'єднавчої формули спільних інтересів, прагнень, напрямів руху, моральних, культурних, релігійних цінностей тощо. Національна ідеологія, національна ідея посідають одне з найпомітніших місць у житті народів: досить згадати “американську мрію”, “німецький порядок”, “англійську традицію”.
Значення національної ідеології вже давно усвідомили політичні еліти різних країн. Дещо не пощастило в цьому сенсі Україні І використання терміна “націоналом” як тавра для дискредитації опонентів, і заяви, нібито “національна ідея в Україні не спрацювала” неабияк здеморалізували найактивнішу частину української національної інтелектуальної еліти в її намаганнях сконсолідувати суспільство навколо ідеї державної незалежності як найвищої самоцінності. Жага свободи, яка допомагала молодим націям пройти крізь усі випробування, в Україні стала перетворюватися на об'єкт снобістської іронії або потворно інтерпретуватися як “пріоритет колективних прав над індивідуальними”, неприпустимий для правової держави. Дискредитація українського націоналізму як ідеології, котра буцімто загрожує національним меншинам дискримінацією, не супроводжувалася дискусією навколо змісту спільної для всіх громадян держави ідеї. Певна відповідальність за такий стан справ лягає і на правлячу еліту.
Справедливість вимагає визнати, що окремі державні службовці заявляли про наміри сформулювати українську національну ідею. При тому зауважувалося, що головний наголос буде зроблено на економічних питаннях. Не заперечуючи виняткової важливості й навіть пріоритетності формулювання матеріальних інтересів, було б необачним забувати, що їх реалізація відбувається в системі певних моральних, духовних, культурних цінностей, які також потребують концептуального вираження. Якщо зневага до ідеології — порівняно з “природними потребами нормальних людських умов життя” — справді є для нинішньої правлячої еліти дороговказом, то під великим знаком запитання залишається перспектива духовної консолідації української нації.
Серед інтелектуальної еліти України можна спостерігати нетерплячість у запровадженні концепції політичної української нації. Інколи особисті симпатії до тієї або іншої перспективи етносоціального розвитку в Україні дехто видає за реальний сьогоденний стан. Проте становлення політичної нації співгромадян ніколи не буває результатом кабінетних домовленостей у середовищі еліти. Прискорити цей процес не здатні ані заклики інтелігенції, ані ухвали політиків — навіть якщо вони запишуть бажане означення поняття “український народ” у Конституції держави. Будь-яке історичне явище має перспективу лише тоді, коли воно є наслідком попереднього еволюційного розвитку, продуктом об'єктивних тенденцій і сприятливих обставин.
Етносоціальний розвиток населення України в напрямку утворення політичної нації-держави може й не здійснитися через названі вище перешкоди. Такий варіант аж ніяк не слід розцінювати як трагедію. Розвіяти побоювання щодо порушення прав меншин у ситуації, коли більшість ототожнюватиметься з українською етнічною нацією, можна запровадженням відповідного пакету законів і формуванням ефективного механізму захисту прав людини. На цьому шляху українська держава вже зробила низку важливих кроків, які дістали схвальний відгук міжнародної експертизи. Навмисно уникаємо й питання релігійної ситуації в Україні, яка потребує окремого аналізу, тим більше що релігійна єдність не є обов'язковою передумовою. національної консолідації. Зауважимо лише, що між формуванням політичної нації співгромадян і становленням громадянського суспільства як надійного гаранта прав людини прямої залежності, як свідчить історія, немає. Українська політична еліта вже накопичила достатній досвід налагодження міжетнічної співпраці й виявила в цій ділянці прагнення до співпраці з лідерами національних меншин. Тому за будь-якого варіанту етносоціального розвитку є і підстави розраховувати на здійснення в Україні такої моделі національної політики, яка задовольнила б усіх дійових осіб на українській етнополітичній сцені.
