Більш актуальним для нашого сьогодення є питання про сучасний стан процесу українського націотворення. Вже сама його постановка виходить з того, що формування української нації ще не закінчилося. Констатація цього факту зачіпає самолюбство деяких. національно свідомих українців, хоч насправді це мало б лише підживлювати енергію, державного будівництва, культурного розвитку, мобілізувати на дерусифікацію в усіх сферах нашого життя. Те, що ми ще на маємо вповні сформованої української нації, факт не просто очевидний, а такий, що дошкульно вражає безліччю прикладів. Більшість наших великій міст переважно російськомовні, і поки саме вони не стануть в основному україномовними, наше майбутнє залишається під загрозою. Видання українських книг в Україні становить неприпустимо низький відсоток, а на книжкових полицях їх ще менше. Величезна кількість населення майже весь вільний час дивиться російські телепередачі, частина з них має антиукраїнське спрямування. Вищі державні інституції, міністерства, навіть такі ключові, як міністерства освіти, культури, не проводять політики, скерованої на пріоритетний розвиток української освіти та культури. На тривалий час був штучно припинений процес українізації армії. Всі ці і не названі тут факти підтверджують теоретичне положення про те, то нація без держави, як і держава без нації, неможлива. Лише проголошення державної незалежності врятувало українців як етнос.
Зі сказаного випливає, що нам не вистачає якоїсь важливої додаткової суспільної сили, яка б могла об’єднати якщо не все населення цілокупно, то принаймі значну його частину навколо ідеї «національного» державотворення.
Слід визнати, що страх перед поняттям “націоналізм”, прищеплений комуністичною пропагандою, рівно як і його спотворений образ, поволі зникає з свідомості людей безвідносно до місця проживання. Цей процес йшов би успішніше, якби: 1) деякі політичні діячі з вищезгаданих “політичних”, а точніше — кон'юнктурних міркувань не утримувалися від вживання цього слова; 2) якби серед самих націоналістів не існувало певної, хоч і незначної кількості людей, які привласнюють собі цю назву, а насправді дотримуючися інших, шовіністичних поглядів, залякують населення своїми агресивними заявами. Отже, і на цьому прикладі бачимо, що вживання правильної термінології є необхідною передумовою правильного думання і зрештою — чесної політичної поведінки
Друге невеличке зауваження стосується тих. хто хоче підмінити поняття “націоналізм” поняттям “патріотизм”, ототожнити їх. Це неправочинно. Патріотизм — це любов до землі предків, до батьківщини. Але кожен любить в батьківщині те, що йому більше до вподоби: природу, клімат, звичаї, національну кухню тощо. Тобто патріотизм мо же бути доволі вибірковим. Звичайно, коли він є всеохоплюючим (втім, це теж погано, бо треба мати мужність не миритися з вадами своєї країни), або, говорячи точніше, коли патріотизм є достатньо і розумно широким, а головне, коли ця любов дає наснагу до жертовного служіння батьківщині, можна сказати, що він зближується з націоналізмом.
На сьогодні ситуація в Україні така, що у будь-якій її області є можливість кожному росіянинові, та й не тільки росіянинові, навчати свою дитину в школі з російською мовою викладання. Разом з тим існують не просто окремі області, а й цілі регіони України де українець не може віддати свою дитину до школи з українською мовою навчання. Цього не можуть зробити кримські українці, близько мільйона. Дуже важко вирішите подібну проблему в Доненьку, Луганську, Одесі та деяких інших містах України. Тут ми стикаємося з порушенням одного з основних прав людини — права на освіту та одержання інформації рідною мовою. І це у незалежній Україні за наявності Президента як гаранта законності та Конституції України!
У світлі набутого історичного досвіду українського державотворення добре видно, які помилки (свідомі чи несвідомі) були зроблені і що треба робити для їх виправлення, хоча значно тяжче сказати — як, бо багато проблем заведено у глухий кут, з якого непросто вийти.
Коли мова заходить про помилки, виникає питання, хто їх зробив. Відповідальність за біди, що їх народ пережив за тоталітаризму, покладалася на “вождів”, народ вважався їх пасивною жертвою. Народ мусить навчитися розумно користуватися елементарними свободами, якщо хоче побудувати гідне життя. Тому потрібно говорити про помилки всієї нації.
Найперша і найтяжча помилка — збереження ударного загону антидержавницьких. сил, зосереджених нині у деяких партіях.
Друга помилка — передача влади тій частині колишньої партноменклатури, яка хоч і задекларувала свою відмову від комуністичної ідеології та практики, однак не виявила готовності до активної реформаторської діяльності, спрямувала основну енергію і досвід да особисте збагачення і зміцнення своїх панівних позицій у керівництві, зберегла тоталітарну ментальність, відповідний стиль діяльності та, значною мірою, і зміст її. В ситуації, що склалася після прийняття Конституції України, потрібно посилити вимоги до Президента та Конституційного суду як гарантів її дотримання, інтенсивніше провадити ротацію кадрів у системі управління країною на основі критеріїв кваліфікованості і відданості інтересам української держави.
Третьої помилки припустилися в національному питанні. Не зрозуміли, що в Україні немає іншої державотворчої сили, крім національно свідомого ядра української нації, не конче українського за етнічним походженням, але неодмінно переконаного у необхідності творення національної української держави за кращими зразками європейських держав-націй і з урахуванням історичних завдань української нації. Було погано усвідомлено, що і держава, і громадянське суспільство цементується культурою, безнаціональної ж культури не існує. Отже, в Україні може і повинна домінувати саме українська культура з її потужним формотворчим потенціалом. Необхідно виправити цю помилку, ліквідувати наслідки накинутої силою русифікації, зняти всі обмеження і самообмеження з духовного розвитку українців, допомогти тій їх частині, яка зазнала втрати української мови і культури, повернутися до свого природного стану. Поза сумнівом, слід забезпечити на правовій основі потреби культурного розвитку усіх національних меншин в Україні, але ця діяльність перетворюється на блюзнірство, якщо водночас залишається упослідженою українська етнічна більшість.
Четверта помилка — у соціальній сфері. Населення України має право на забезпечене існування навіть у складних умовах народження нового економічного ладу. розбудови держави в тяжких обставинах спротиву і тиску з боку супротивників цих процесів. Докори щодо політичної пасивності народу були б слушними, якби він не був об'єктом постійного здирства і грабунку з боку влади. Наш народ знав значно тяжчі часи, але одна справа — терпіти злидні через об'єктивні труднощі, друга — через те, що хтось у тебе краде. Нині розподіл національного прибутку в Україні визначається не реальним внеском трудівника, а головним чином спритністю і здібностями до шахрайства. Покінчити з мафією, організованою та неорганізованою злочинністю — найпевніший шлях для встановлення довіри населення до владних структур будь-якого рівня, для піднесення політичної активності найширших мас. Соціальний захист трудівників допомога нужденним — найперше завдання держави.
П'ята помилка полягає у докорінно хибному ставленні до науки, освіти і культури і до тих творчих особистостей, які їх розвивають, забезпечуючи тим самим довготривалі підвалини добробуту і могутності України. Посилання на брак коштів для цього фальшиві, бо добре відомо, що навіть незначного скорочення роздутого адміністративного апарату цілком достатньо для нормального фінансування цих галузей.
Підсумовуючи, потрібно наголосити, що всі перепони, що поставлені на шляху національного добробуту, економічного і духовного розвитку, мають величезною мірою штучний характер і примушують провести аналогію між нинішньою ситуацією в Україні та тою, яка склалася у 1932-1933 роках, коли голодомор був зорганізований штучно заради знищення основи основ української нації — її найкваліфікованішої трудової селянської верстви. Нині наступ на життєві інтереси населення України має на меті викликати зневіру в ідеї української незалежності.
Кілька зауважень щодо стратегічних засад національної безпеки України. За роки, які минули після проголошення незалежності України, національна ідея і основні ідеологічні принципи націоналізму здобули поширення і визнання серед багатьох сил сучасного українського суспільства. Дедалі більше партій поєднують свої засади з фундаментальною ідеєю націоналізму про вирішальні цінності, що їх містить у собі незалежна Українська держава. З націоналізмом заграють, відчуваючи, що він стає модним.
Це цілком природно. Незалежна Україна стає вигідною і колишній партноменклатурі, яка хотіла б зберегти керівні позиції в держані. Адже вона відчула смак влади, причому саме в незалежній державі, а не в чужоземній колонії, де її влада була б суттєво обмежена іноземною. Але першопричина цього зсуну у свідомості полягає в іншому. В Україні формується і міцніє свій. хоч не завжди етнічно український, та все ж народжений в Україні капітал, який потребує свободи дій та ініціативи, свободи у використанні українських багатств та ресурсів. На все це він може розраховувати лише за умови, коли Україна буде незалежною.
Навернення їх до української ідеї стане незворотним, коли вони зрозуміють речї глибоко пов'язані з сучасною ситуацією на території колишнього СРСР, а також ширше — з проблемами і тенденціями розвитку сучасного світу в цілому.
Прогрес, за якого не ресурси і не простори будуть визначальним фактором успіху, а інтелектлект людини і створені нею ефективні технології, стане можливим лише за умови встановлення ефективного міжнародного порядку і надійної системи безпеки, утвердження в центрі Європи миролюбної, інтелектуально багатої і спроможної України. Усім нашим співвітчизникам, в Україні і поза Україною сущим, належить добре зрозуміти, що твердження про роль України як гаранта миру і стабільності в Європі і світі є не пропагандивною фразою, а важливою політичною істиною нашого часу. В ній є запорука особистої безпеки для них та їхніх нащадків.
