Важко визначити, до якого напряму політичної думки зарахувати українську радянську історіографію. Фактом є те, що в основу її методології було покладено марксизм-ленінізм.
Фундатори марксизму розглядали феномен нації лише в контексті аналізу національно-визвольних рухів у різних країнах світу. Термін “нація” вони вживали для визначення політично об'єднаного населення певної держави, навіть якщо народи, які її населяли, і не мали самостійної національної держави, але зберегли спільність походження і власну мову.
К. Маркс чітко розрізняв терміни “нація” та “національність”, вживаючи останній для означення етнічно споріднених народів, які ще не стали нацією. Відокремлюючи етнічні чинники від державних, фундатори марксизму твердили про незбіг етнічних та державних кордонів. Провідними умовами націогенезу ідеологи марксизму вважали зміцнення буржуазних відносин, економічну зв'язаність і єдність території, мовну та культурну спільність.
У XX столітті марксизм у цілому і, зокрема, тлумачення поняття “нація”, були істотно трансформовані В. І. Леніним, який надав цим поняттям “російського забарвлення”. Щодо націогенезу, то ленінізм доводив, з одного боку, необхідність надання націям права на самовизначення - від створення федерацій до повного відокремлення в якості національних держав, а з другого - необхідність боротьби за усунення національних перепон і побудови життя на принципах пролетарського інтернаціоналізму. Починаючи з другої половини 20-х років ленінізм було канонізовано й одночасно вихолощено ідеї, які не влаштовували нове керівництво Радянської Росії. “Теорія нації” в інтерпретації Й. В. Сталіна на тривалий час стає домінуючою і обов'язковою для українських радянських вчених.
У радянській науці термін “етнос” в широкому значенні вживався для означення “народу”. Сутність етносу визначалась як в його “етнодиференціюючих властивостях, за допомогою яких представники одного етносу відмежовують себе від сусідів”, так і в “етноінтегруючих, які визначають внутрішню цілісність етносу, його відмінні риси і риси, спільні з іншими етносами”.
Авторитетний радянський дослідний Ю. В. Бромлей дає таку дефініцію: “Етнос… -стала сукупність людей, яка історично склалася на певній території і характеризується спільними, відносно стабільними особливостями культури (у тому числі й мови)і психіки, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від усіх інших подібних утворень. ’’ Наведене визначення дає можливість зрозуміти, що основними ознаками етносу радянські вчені вважали не тільки спільну територію, традиційно-побутову культуру, мову. спільність психічного стану, але й етнічне самоусвідомлення. Щоправда, дослідниками робилося зауваження — етнічне самоусвідомлення є лише формою суспільної свідомості, яка залежить від рівня суспільно-економічного розвитку колективу, а тому вони визнавали суспільне буття первинним по відношенню до суспільної свідомості.
В основі підходу радянських вчених до проблем походження народів було виділення соціально економічних факторів як пріоритетних.
Щодо терміну “народ”, то в радянській науковій літературі він застосовувався в трьох основних значеннях.
По-перше, на означення населення будь-якої території; по-друге, на означення трудящих мас (які не володіли засобами виробництва і жили з продажу своєї праці) і, нарешті, як визначення етнічної спільності, яке ми вже згадували.
Термін “нація” для українських радянських дослідників був “недоторканним”. Ще у 1913 році майбутній диктатор Й. В. Сталін у статті “Марксизм і національне питання” дав визначення, на яке змушені були весь час “озиратися” вчені.
За Сталіним нація - це стійка спільнота людей, що історично склалася на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється в спільності культури. При цьому само собою зрозуміло, що нація, як і будь-яке історичне явище, підлягає законові змін, має свою історію, початок і кінець. Далі Сталін підкреслює, що жодна з вказаних ознак, взята окремо, недостатня для визначення нації, і далі — “більш того: досить відсутності хоча б однієї з цих ознак, щоб нація перестала бути нацією. Отже, до виникнення капіталізму нації як такі не існували - такий висновок зробив Сталін. Сучасні політологи вважають, що сталінське визначення нації мас компромісний характер, оскільки воно еклектично поєднувало історико-економічні та психологічні погляди на природу самого феномена нації. Тобто так зване сталінське визначення нації фактично було вдалим синтезом марксистських ідей.
Поширення сталінського визначення призвело до того, що вся різноманітність етнічних спільнот була фактично зведена до компактно розселених націй, ототожнюваних з державними спільнотами. Згубні наслідки цього ми відчуваємо і сьогодні у вигляді гіпертрофованої політизації національних відносин.
Один із провідних українських радянських істориків К. Г. Гуслистий, який присвятив питанням етногенезу українського народу близько шестидесяти наукових праць, частина яких і досі не опублікована, ввів у науковий обіг три історичні категорії: “плем'я”, “народність” і “нація”. За первісного ладу існувало плем'я; за феодального - народність і тільки за капіталізму - нація. Він пише: “Давньоруська народність склалася в ранньокласову епоху на основі злиття східнослов'янських племен, що були споконвічними жителями Європи. Племена, що складалися звичайно з кількох родів, є характерним типом етнічних спільностей первісного, докласового суспільства. Відмінною специфічною ознакою цих етнічних спільностей є кровноспоріднені зв'язки. У період розкладу первіснообщинного ладу і виникнення класів племінний розподіл суспільства змінювався територіальним розподілом, посилювалася територіальна спільність населення. На основі злиття племен і ліквідації їх відособленості створювалися більш крупні і складні порівняно з племенами нові об'єднання людей — народності, що мали своєю економічною основою рабовласницькі, або феодальні виробничі відносини”.
Дослідник розуміє поняття “народність” як “етнічну спільність рабовласницького та феодального періодів”. Народності, за Гуслистим, властиві у нерозвиненому вигляді всі ознаки нації - “мова, певна територія, економічна спільність, специфічні культурні особливості”.
Таким чином, радянська схема етнічного та національного розвитку повністю пов'язана з формаційними етапами марксизму. Первісне суспільство - плем'я, рабовласницьке й феодальне — народність, капіталістичне і соціалістичне - нація.
Радянські вчені вважали, що народність і нація мають спільні риси, але наполягали на кардинальній різниці за ступенем їх зрілості. Переростання народності у націю відбувається в межах однієї етнічної спільноти, етнос продовжує існувати так само, як і його типологізу-ючі ознаки. Це дослідники пояснювали тим, що на їхню думку, етнічні явища більш консервативні, ніж соціально-економічні фактори, що визначають ступінь розвитку етносу. У результаті етнос може існувати протягом двох, трьох суспільно-економічних формацій.
Тому під час вивчення етногенетичних процесів радянські дослідники вважали обов'язковим співвіднесення спільноти, що перебуває у стадії формування, з рівнем її соціально-економічного розвитку, який справляє вирішальний вплив на характер етнічних ознак та їх сполучення.
“Буржуазна нація” характеризувалася наявністю господарських особливостей, що пов'язані передусім з розвитком єдиного внутрішнього загальнонаціонального ринку, окремої спільної економічно тісно зв'язаної території, єдиної, але що відображає її класову структуру, культури, зокрема, чітко виражених специфічних побутових особливостей і характеру.
Звичайно, що концепції вчених залежали від історіографічної ситуації, яка існувала на той час в Україні. Загальновідомо, що за радянських часів науковці перебували під постійним ідейним та політичним пресингом держави, керівництво якої визнавало лише марксистсько-ленінську методологію.
У радянській науці було розроблено цілісну класифікацію етнічних процесії за їх основними типами. Основними етнотрансформаційними процесами дослідники вважали процеси етнічного роз'єднання, під час яких з однієї етнічної спільноти утворювалися дві або більше різних спільнот, або коли від неї відокремлюється нова спільнота, та процеси етнічного об'єднання.
Процеси етнічного об'єднання могли бути або асиміляційними (поглинання одного етносу іншим), або консолідаційними (виникнення якісно нової спільноти внаслідок злиття декількох), або інтеграційними (взаємодія різних за своїми властивостями спільнот, що веде до появи у них спільних етнічних рис).
Характер і хід процесу етногенезу дослідники визначали суспільно-економічними факторами, головним з яких був, безумовно, соціально-енономічний, поряд з яким бралися до уваги ступінь суспільно-політичного розвитку, і суспільно-правові відносини, і демографічна ситуація тощо.
Запропонована радянськими вченими класифікація етногенетичних процесів, була на той час надійною методологічною основою для вирішення проблем походження народів.
У радянській історіографії теоретико-методологічним питанням щодо вивчення теорії нації приділялася значна увага. У 1966-68 рр. на сторінках журналу “Вопросы истории” відбулась дискусія з деяких проблем теорії нації. Визначаючи теорію нації як систему наукових знань про іманентну природу національної спільноти людей, про її співвідношення з іншими соціальними спільнотами, радянські дослідники виокремлювали такі проблеми, як нація і господарське життя, нація і держава, нація і культура, нація і побут тощо. Окремо розглядалося питання - нація як соціально-етнічна спільність. У ході дискусії наголошувалося, що при визначенні того чи іншого типу нації необхідно враховувати перш за все економічний лад нації, її соціально-класову структуру та провідну соціальну силу нації.
Розглядаючи формальні ознаки нації, учасники дискусії Н. П. Ананченко та Т. Ю. Бурмистрова звертали увагу на необхідність розуміння того, що нація органічно пов'язана з усіма сторонами розвитку людства і не можна “виривати” її з цих багатосторонніх і суперечливих зв'язків, зводячи сутність нації до деяких ознак. Т. Ю. Бурмистрова запропонувала визначати поняття “нація” як соціально-етнічну єдність людей, що виражена в єдності промислової економіки, території, писемної мови, характеру та культури.
Вчені запропонували розрізняти декілька типів нації: буржуазні, або капіталістичні; соціалістичні: нації перехідного періоду від капіталізму до соціалізму; і, нарешті, комуністичні нації, в котрі поступово перетворюються нації під час переходу від соціалізму до комунізму. Тобто ознаки нації і закони її розвитку набувають специфічного змісту в залежності від епохи, економічного і соціально-політичного розвитку суспільства, конкретних історичних умов життя нації.
Під час лібералізації радянського режиму наприкінці 50-60-х рр. з'явилися праці, що досліджували проблеми формування української нації. Здебільшого вони були присвячені вивченню етнографічних та антропологічних проблем в історичному аспекті. Важливим було те, що в цих роботах успішно освоювалася творча спадщина дореволюційної української етнографії. У низці наукових праць узагальнювалися основні риси історичного розвитку культури і побуту українського народу.
Досліджуючи етапи розвитку національних відносин в Україні, вчені тісно пов'язували їх з етапами розвитку соціалізму.
Окремо треба зупинитися на дослідженні “національного питання” в радянській науці, яке вважали формою відкритої постановки на порядок денний суспільного життя національних проблем, що визрівають у його надрах. Цій проблематиці було присвячено десятки дисертацій, сотні монографій та тисячі статей.
Українські історики в межах партійно-державних постанов повинні були виявляти спільні, об'єднуючі тенденції і підкреслювати необхідність спільного життя України з Росією та навіть підпорядкування першої другій, не тільки виходячи з вигаданої теорії “об-щерусскости”, але й визнаючи російський народ “старшим братом”.
Офіційна радянська історична наука мала довести, що вся історія України “нерозривно зв'язана” з історією Росії; що з часу трипільців і до 1917 року історія України характеризувалася безперервною боротьбою антагоністичних класів і тільки після Жовтневої революції українській народ дістав можливість спокійного життя й процвітання у межах СРСР.
В українській радянській науковій літературі стверджувалося, що національне питання в СРСР вирішено і кожній радянській людині притаманні почуття дружби і братерства, які об'єднують всі нації та народності СРСР. Але це не виключає необхідності “виховання у широких народних мас, і особливо молоді, таких невід'ємних рис радянської людини, як пролетарський інтернаціоналізм і почуття дружби народів”.
Вважаючи визначальною в історичному процесі, роль способу виробництва для створення економічного базису суспільства, українські суспільствознавці наголошували на тому, що “історія України - це, перш за все. історія виробників матеріальних благ, історія трудящих всіх національностей, які населяють українські землі, історія їх боротьби за соціальне і національне визволення, історія класової боротьби”,яка успішно закінчилася в суспільстві принаймні у 60-ті роки.
Однак подальші події показали, що теоретичні заяви про остаточне вирішення національного питання були помилковими. Англійський дослідник Е. Д. Сміт, аналізуючи ситуацію, що склалася в Радянському Союзі наприкінці 80-х років, відзначав, що: “Нині вже не можна більш-менш ясно передбачити розвитку радянської національної ідентичності або радянської політичної спільноти”.
Намагання українських радянських дослідників діалектично поєднати національні цінності з соціальними інтересами виявилися марними. Марксистсько-ленінська методологія, ставлячи соціальні потреби трудящих вище за їхні національні інтереси, неминуче “програвала” в національному питанні, бо національне і соціальне - це фундаментальні цінності одного порядку.
