Початкова тотожність, що утворює субстанціальну основу світу, є, за Гегелем, тотожність мислення і буття, у котрому, проте, споконвічно є в наявності розходження між об`єктивним і суб`єктивним, але саме це розходження існує лише в мисленні. Мислення, за Гегелем – це не тільки суб`єктивна, людська діяльність, але і незалежна від людини об`єктивна сутність, першооснова, першоджерело всього існуючого.

Мислення, підтверджує Гегель, “відчужує” своє буття у виді матерії, природи, що є “інобуттям” цього об`єктивно існуючого мислення, іменованого Гегелем абсолютною ідеєю. З цього погляду розум – не специфічна особливість людини, а першооснова світу, із чого випливає, що світ в своїй основі логічний, існує і розвивається за законами, внутрішньо властивим мисленню, розуму. Таким чином, мислення і розум розглядаються Гегелем як незалежна від людини і людства абсолютна сутність природи, людини, всесвітньої історії. Гегель прагне довести, що мислення, як субстанціальна сутність, знаходиться не поза світом, а в ньому самому, як його внутрішній склад, що виявляється у всьому різноманітті явищ дійсності.

Прагнучи послідовно провести принцип тотожності мислення і буття, Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першооснову, а як процес пізнання, що розвивається безупинно, що переходить від одного щабля до іншого, вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало із себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям ” абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи сформувались у Гегеля в самостійні складові частини його філософської системи: логіку, філософію природи та філософію духу.

У силу цього абсолютна ідея є не тільки початком, але й змістом усього світового процесу, що розвивається. У цьому змісті відомого положення Гегеля про те, що абсолютне повинно бути осмислене не тільки як передумова всього існуючого, але і як його результат, тобто вищий щабель його розвитку. Цей вищий щабель розвитку “абсолютної ідеї” складає “абсолютний дух” – людство, людська історія.

Мислення в порівнянні з чуттєвими сприйняттями являє собою вищу форму пізнання зовнішнього світу. Ми не можемо чуттєво сприймати те, чого вже немає (минуле), те, чого ще немає (майбутнє). Чуттєві сприйняття безпосередньо пов`язані з об`єктами, предметами, що впливають на наші органи чуттів; наука ж виявляє, розкриває явища, яких ми не бачимо, не чуємо, не сприймаємо дотиком. Проте, як ні велике значення мислення, як ні безмежні можливості теоретичного пізнання, мислення базується на даних почуттєвого досвіду і без нього неможливо. Гегель у силу властивої йому ідеалістичної недооцінки чуттєвих даних не побачив глибокої діалектичної єдності раціонального й емпіричного, не зрозумів, як із чуттєвого сприйняття зовнішнього світу мислення черпає свій зміст. Зміст мислення (зміст науки), на думку Гегеля, є йому одному (лише мисленню) властивий зміст, воно не отримано ззовні, а породжено мисленням. Пізнання, із цього погляду, не є виявленням того, що існує поза нами, поза мисленням; це – виявлення, усвідомлення змісту мислення, науки. Виходить, отже, що мислення і наука пізнають свій власний зміст і пізнання надається самосвідомістю духу. В остаточному підсумку Гегель приходить до фантастичного висновку, що людське мислення є лише одним з проявів деякого абсолютного, поза людиною існуючого мислення – абсолютної ідеї, тобто Бога. Розумне, божественне, дійсне, необхідне збігаються один з одним, відповідно до вчення Гегеля. Звідси випливає одна із найважливіших тез гегелівської філософії: усе дійсне розумне, усе розумне дійсне.

Мислення відбиває об`єктивну реальність, і, оскільки воно правильно її відбиває, можна говорити про розумний погляд на світ. Але Гегель ототожнює відбиток дійсності (розум) і те, що відбивається, – об`єктивну реальність. Ця тотожність світового розуму з різноманітним світом явищ, цей процес мислення, містить у собі все різноманіття дійсності, і називається ним “абсолютною ідеєю”, з одного боку, наповняється цілком реальним природним і історичним змістом, а з іншого боку, надається рафінованим уявленням про Бога.

Основною формою мислення є поняття. Оскільки Гегель абсолютизує мислення, він неминуче обожнює і поняття. Воно, за його вченням, “є початком усякого життя” і являє собою “безкінечну творчу форму, що укладає усередині себе всю повноту всякого змісту і служать водночас його джерелом”. Виступаючи проти матеріалістичного вчення про поняття як вищу форму відбитка об`єктивної дійсності, Гегель ставить із ніг на голову дійсне відношення між мисленням і буттям: не мислення, говорить він, відбиває буття, а буття являє собою втілення мислення, поняття, ідеї.

Отже, вихідний пункт гегелівської філософської системи – ідеалістичне ототожнення мислення і буття, зведення всіх процесів до процесу мислення. Дійсна історія зводиться до історії пізнання, а ріст і поглиблення знань про світ розглядаються як розвиток самої дійсності. Гегель обожнює процес пізнання, здійснюваний людством, видаючи його за божественне самопізнання, а також за пізнання людством Бога і тим самим са мого себе.