Величезний ріст природничого знання був виражений в ряді важливих відкриттів. Особливо великих успіхів досягла математика. Будівництво великих споруд, процес в кораблебудуванні, радикальні зміни у військові справі, значні зміни в системі і способах господарства - все це потребувало застосування науки до виробництва. Розвиток математики в Італії та інших країнах Західної Європи XVII столітті викликався саме цими потребами. Виняткове значення в цей час мало виникнення експериментального природознавства.

Успіхи теоретичної математики і експериментального природознавства здійснили безпосередній вплив на розвиток матеріалістичних тенденцій в філософії і сприяли росту схоластики. Найважливіші відкриття в цю епоху були зроблені в астрономії, розвиток якої був зумовлений перш за все потребами мореплавства і необхідністю виправлення календаря. А оскільки богослівсько-схоластичний світогляд був нерозривно пов'язаний з геоцентричною картиною світу, то нові відкриття в астрономії руйнували цей світогляд. Найважливішим з цих відкриттів була геліоцентрична система великого польського вченого Ніколая Коперника (1473-1543), яка заклала основу наукової астрономії.

Значення геліоцентричної теорії вийшло далеко за рамки астрономії. По словах Енгельса польський вчений кинув виклик церковному авторитету в питаннях природи. Звідси починає своє літочислення звільнення природознавства від теології. Теорія Коперника здійснила значний вплив на розкриття філософських ідей і сприяла поглибленню матеріалістичного світогляду.

Відношення католицької церкви до теоріїКоперника першопочатково було двостороннім. З однієї сторони, зацікавлені в реформі календаря, церковники, як і деякі вчені, звернули увагу на те, що працяКоперникадає можливість точніше вичисляти рух планет, ніж система Аристотеля-Птолемея. З іншої сторони, багато церковників зразу зрозуміли ворожість геліоцдгтричної теорії Коперника всій системі християнських поглядів на світ. Тому церква захищала систему Аристотеля-Птолемея, оскільки ця система складала один з головних церковних світоглядних устроїв.

Нехтуючи безпосередньо чуттєвими уявленнями людей про нерухомість Землі і рух Сонця, відкриття Коперника укріпляло і посилювало переконання в можливості людського розуму осягнути істину. Цей гносеологічний оптимізм, розвиваючись далі в науці і філософії, поступово привів до виявлення матеріалістичних революційних ідей, витікаючи з теорії Коперника. Подальший розвиток і виявлення революційної суті системи Коперніка випали на долю великого італійського мислителя Джордано Бруно.

У своєму вченні про безконечність природи Бруно не тільки розвиває ідеї пантеїзму, але і свідомо Приєднується до уявлення про безконечність простору і без чисельність світів, сформульованим в древності Демокрітом, Епікуром і Лукрецієм. Італійський мислитель не просто воскрешав ці вчення, а розвивав їх далі і зробив одним із головних устроїв свого матеріалістичного, анти теологічного світобачення. Йдучи по цьому шляху, Бруно звільнив теорію Коперника від пережитків схоластичної космології. Він відмовляється від уявлення польського астронома, згідно якому Сонце являється абсолютним центром Всесвіту. Такого центра, на думку Бруно, взагалі не існує. Не тільки наша Земля - “рядова” планета Сонячної системи, як вчив Коперник,але і Сонце одна з безчисленних зір Всесвіту. Всесвіт немає ніяких границь, число світів у ньому нескінчене.

Бруно також стверджував, що не тільки наше Сонце має супутні йому планети, але й зорі, як далекі від нас сонця теж мають своїх супутників. Цей погляд дістав підтвердження астрономією тільки всередині нашого віку.

Бруно доводив фізичну однорідність усіх світів. Він вважав, що всі світи і всі тіла Всесвіту складаються з п'яти елементів: землі, води, повітря, вогню і речовини неба, планет і зірок - ефіру. Ефір служить лише зв'язуючим середовищем між чотирма елементами, і всіма світами, таким чином порожнеча виключається.

Бруно вважав, що інші світи також населені. Цей погляд витікав із переконання про загальну одухотвореність природи.

В дану епоху поряд з натурфілософами ряд глибоких філософських ідей виражали і великі вчені природознавці Леонардо да Вінчі, Галілей та інші.

На відміну від натурфілософів ці мислителі:

• тісніше були по'язані з практичними, виробничими запитами своєї епохи;
• не будували широких концепцій, стараючись охопити природу вцілоку і маючи в наявності елементи фантастики;
• сформулювали методологічні ідеї і висунули такі принципи тлумачення природи, які зламували новий етап в розвитку матеріалізму.

Серед блискучого сузір'я художників, скульпторів і вчених виділяється своєю багатогранністю і вченістюЛеонардо да Вінчі (1452-1519).Леонардо виділявся глибоким усвідомленням методологічних основ багато чисельних технічним проектів, винаходів і пристроїв. В силу цього він став піонером сучасного природознавства, а також найзнаменитішим представником естетичної думки своєї епохи.

Він обґрунтував глибоку ідею необхідності поєднання практичного досвіду і його наукового осмислення, як головного шляху відкриття нових істин. Найбільш достовірною наукою, необхідною в першу чергу для осмислення та узагальнення досвіту він вважав математику.

Основоположником експериментально-математичного методу дослідження природи був великий італійський вчений Галілео Галілей (1564-1642).Леонардо даВінчі дав ази такого методу вивчення природи, а Галілей залишив розгорнутий виклад цього методу і сформував найважливіші принципи механістичного тлумачення світу. Величезне значення мали відкриття зроблені Галілеєм сконструйованого ним телескопа.

Він виявив кратери і хребти на Місяці, помітив безчислені скупчення зірок, утворюючих Молочний Шлях, побачив супутники Юпітера, роздивився плями на Сонці і т. д. Завдяки цим відкриттям Галілей отримав всеєврс-пейську славу “Колумба неба”. Астрономічні відкриття Галілея, в першу чергу супутників Юпітера, стали доказом істинності геліоцентричної теорії Коперніка, а явища, що спостерігались на Місяці, який уявлявся планетою аналогічною Землі, підтверджували ідею Бруно про фізичну однорідність Землі і неба. Відкриття ж Молочного Шляху стали непрямим доказом незліченнності світів у Всесвіті.

Отже, Галілео заклав основи математичного й експериментального природознавства відкидаючи авторитарний характер середньовічної філософії, він доводив, що в науці потрібно спиратися лише на досвід та логічні міркування. Тому формування нової науки супроводжувалося суттєвими змінами світоглядних настанов, вимагало формування якісно нових уявлень про світ. Зважаючи на це філософія не просто узагальнювала або підсумовувала процеси, що відбувалися в природничі науці, вона стала активним учасником цих процесів, сама брала безпосередню участь у формуванні та розвиткові нового природознавства. Не випадково творці нової філософії здебільшого були й видатними природознавцями, творцями нової науки.

Функції філософії щодо нової науки полягали в її світоглядному й методологічному обґрунтуванні. Найсуттєвішим тут було створення детерміністської картини світу та обґрунтування матеріалістичного розуміння природи, як сукупності матеріальних процесів, пов'язаних між собою причинними зв'язками. На противагу античним та середньовічним уявленням про довершений, гармонійно побудований, живий і одухотворений космос природа уявляється, як безмежна, однорідна тілесна субстанція, різноманітні властивості якої зводяться суто до кількісних визначень. Природні процеси тут позбавлені внутрішнього смислу й мети і розгортається, як дія сліпих механічних сил. Такий механічний, машинний матеріалізм стає ворожим людині, суперечить гуманістичним уявленням про світ. Уже філософи XVII століття починають розуміти неможливість з'ясувати природу речей і сутність людини на засадах цього матеріалізму. Саме цим і визначаються найсуттєвіші світоглядні колізії новочасної філософії: метефізичне протиставлення матеріального і духовного, проблема співвідношення душі і тіла, антиномія сцієнтизму і гуманізму, науки і моралі, проблема співвідношення природної необхідності й людської свободи.

XVIII століття позначилось подальшим загостренням цих проблем. Сцієнтистські тенденції увиразнюються, а нова наука, що народилась в XVII столітті, суттєвою мірою заступає місце релігії й традиційних вірувань. Повсюдними стають намагання застосувати принципи наукового дослідження, що давали свою ефективність у природознавстві та інших галузях знань. Обмеживши роль Бога, а то й заперечивши його існування, філософи та науковці створюють своєрідний культ природи. Покликання на природу - найхарактерніша риса культури цього часу.

Справді важливими властивостями новочасної філософії були матеріалізм та атеїзм, але не можна зводити до них весь її зміст. Не менш помітними явищами були картезіанська метафізика, релігійна філософія Паска ля, система об'єктивного ідеалізму Лейбніца, суб'єктивний ідеалізм Берклі, трансцендентальний ідеалізм Канта, розвиток яких значною мірою стимулювався усвідомленням обмеженості механіцизму.

Не менше значення, порівняно з пізнанням зовнішньої природи, мало пізнання внутрішнього світу людини. Спроба подивитись на зовнішній світ крізь призму власної суб'єктивності, пояснити його властивості, виходячи із структури власного мислення, узалежнити його об'єктивне пізнання від актів самосвідомості - одна із найхарактерніших ознак класичного філософствування. Картезіанська революція, з якої починається нова епоха у філософії й означала утвердження самосвідомості, як першої та безумовної істини пізнання.

Проблема методологічного обґрунтування науки була чи йе найголовнішою для філософії Нового часу. Філософи обстоюють незалежний характер наукового пізнання, необхідність пояснювати явища природи, спираючись на її власну сутність. Важливим досягненням нової науки стає розуміння об'єктивності природних процесів, формулювання самого поняття об'єктивного закону природи, пізнання якого проголошується метою природничої науки. Особливого значення для неї набуває проблема достовірності знання й методів його досягнення. Інтерес до проблеми методу стає загальним.

Цим філософія і наука Нового часу принципово відрізняється від натурфілософії XVI століття. У своїх натурфілософських побудовах філософи попередніх століть, як правило не спиралась на детально розроблену методологію, покладаючись переважно на свої онтологічні інтуїції. Новочасні філософи навпаки перед своїми науково-теоритичними побудовами подають детально розроблені теорії методу узалежнюючи від них саму можливість досягти наукової істини.

Незважаючи на методологічну протилежність емпіризму і раціоналізму, філософія Нового часу раціоналістична в широкому розумінні цього слова. Віра в безмежні можливості розуму і в принципову можливість не тільки розумного пізнання світу, а й його перетворення на розумних засадах стає характерною ознакою всієї новочасної філософії і культури. Зробивши ставку на наукове пізнання, філософія розглядає розум, як головне знаряддя пізнання діяльності й головного суддю всіх без винятку суспільних та духовних явищ. Не тільки в методології й теорії пізнання, а й у політиці, моральній філософії, у розв'язанні психологічних та соціальних проблем спирання на розум набуває вирішального значення. Саме в цей час закладаються і утверджуються основи європейського раціоналізму, ті загальні принципи раціональності, якими прийнята західноєвропейська культура.

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна говорити про те, що революційні зміни в економіці, науці, суспільстві XVI-XVII ст. породила революційні зміни у філософії цього часу, основною ознакою якої була переорієнтація на науку, як вищу духовну цінність.

Тобто зароджується нова філософія, або філософія нового часу, основоположниками та представниками якої були Френсіс Бекон, Рене Декарт, П'єр Гассерді, Томас Гобс, Бенедикт Спіноза, Готфріт Лейбніц, Джон Локк, Іммануіл Кант та ін. Однак родоначальником нової філософії по праву вважається Френсіс Бекон.