Фіхте, подібно Декарту, розвиває свою філософію з пошуку абсолютно достовірного виправданого положення, істинність якого забезпечила би істинність всіх зроблених з нього логічно правильних висновків, тобто істинність всієї філософської системи. Фіхте ставить під сумнів реальність чуттєвого світу і будь-яку іншу реальність взагалі, крім реальності мислячого людського “Я”. В першому введені в науковчення він призиває свого читача: “Вникни в самого себе, відведи свій погляд від всього, що тебе оточує, і направ його в середину себе - така перша вимога, яку ставить філософ своєму учневі. Мова йде не про те, що в тобі, а про тебе самого”.
Якщо в першому введені в науковчення Фіхте характерезує поняття абсолютного “Я” як продукт інтелектуальної інтуіції, до подальше він зв'язує це поняття з сомоствердженням “Я”, тобто висуває на перший план поняття початкової, субстанціальної вільної діяльності як сутності духу. Відповідно до цього, інтелектуальна інтуіція характеризується не лише як апріорне споглядання, а перш за все як діяльність, тобто не акт чистого розуму, а акт волі, яка і є практичним розумом, який передує пізнанню, тобто теоретичному розуму. Тому в праці: “Досвід нового викладення науковчення” (1797) Фіхте виділяє наступну тезу: “поняття чи мислення про “Я” полягає в дії самого “Я” на себе: і навпаки, подібна дія на самого себе дає мислення про “Я” і не дає абсолютно ніякого іншого мислення” [4; 132].
Таким чином, найважливіший зміст даного викладення науковчення полягає в тому, що система Фіхте викладається як метафізика свободи. І якщо, згідно першому основоположенню науковчення, абсолютне “Я” мислить само себе, мислить своє існування і притому в якості абсолютного “Я”, то цей основний акт мислить не просто споглядання, а діяльність, тобто саме інтелектуальне споглядання характеризується як акт волі, незалежної від будь-яких емпіричних обставин. Теж саме стосується другого і третього основоположень науковчення [4; 132].
Фіхтовська філософія свободи переходить в його пізніх творах в свою протилежність, в філософію абсолютної необхідності. Цей перехід в дійсності виявляється її логічним завершенням. Той факт, що так звана друга філософія Фіхте являється логічним завершенням його першої філософії, зовсім не виключає відносної протилежності між ними. Якщо в першій системі Фіхте найрішучіше заперечував справжнє існуваннє об'єктивної необхідності, то в другій системі він абсолютизує об'єктивну необхідність і фактично зводить на нуль поняття свободи.
Таким чином, філософію Фіхте, взяту цілком, характеризує абсолютне протиставлення свободи і необхідності. Фіхте виявився не в змозі пояснити той факт, що в суспільстві, в людському житті необхідність і свобода утворюють корелятивне відношення, діалектичну єдність, в силу якої необхідність перетворюється в свободу, а вільні людські дії породжують необхідність.
Безсумнівною і, звичайно, історичною заслугою Фіхте є те, що він зрозумів свободу як суще визначення людської природи, як центральне поняття філософії, оскільки воно досліджує людську реальність, суспільне життя [4; 133].
