Європейський романтизм кінця XVIII – XIX століть виник і розвивався в опозиції до епохи Просвітництва, насамперед просвітительського раціоналізму, механістично-раціоналістичного розуміння природи і суспільства, зокрема мистецтва. Тим часом у середині ХIХ століття на новому витку спіралі суспільного розвитку в Європі зародився позитивізм – як реакція на романтичне світобачення з його абсолютизацією чуттєвого, інтуїтивного пізнання, увагою до трансцидентного, ідеалізацією народу та національної історії. Прийшовши на зміну “добі романтизму”, що “ставила силу чуття і запалу понад силу розуму та досвіду” [11, 314]. Позитивістську філософію в середовищі української творчої та наукової інтелігенції активно засвоювали вже з середини 70-х років, коли розгорнув свою діяльність М. Драгоманов, коли дебютували І. Франко, M. Павлик, О. Терлецький [9, 122]. Це була нова хвиля панування раціоналізму та соціалістичних і космополітичних ідей.

Тієї ж доби Пантелеймон Куліш усупереч провідним тенденціям обстоював національно-культурну автономію України в політиці, романтизм у поєднанні з реалізмом – у літературі, а також християнську віру поряд з толерантним ставленням до різних конфесій і навіть із зародками ойкуменічних ідей – у релігії. При цьому він сприймав і позитивістські уявлення, що пронизали усі напрямки його філософських, історіософських, суспільно-політичних, релігійних, етичних та естетичних поглядах, художньо-літературній і публіцистичній творчості, історичних та філософсько-історичних дослідженнях.

Хоч ідеологія романтизму формувалася у протиборстві із світоглядною спадщиною Просвітництва, все ж у творчості цілого ряду письменників-романтиків – і західних (В. Гюго, П. Шеллі, Ж. де Сталь), й особливо словенських – відбувалося своєрідне поєднання романтичних і просвітницьких ідей. Такий симбіоз спостерігаємо і в літературно-художньому світі Куліша 40–60-х років. У наступні десятиріччя, коли в європейській філософській думці панівними стали позитивістські погляди, цей письменник цілком закономірно зацікавився ними – адже вони були не тільки типологічне близькі до просвітницьких, а й генетичне похідні.

Куліш був обізнаний з працями Спенсера “Основи соціології”, “Основи психології”, “Виховання розумового, морального і фізичного”, які читав у російських перекладах, з Ренановим “Життям Ісуса Христа”, а також, очевидно, з його “Історією народу Ізраїля перед Ісусом Христом”. 1882 року він навіть почав перекладати українську монографію американського природознавця і філософа–позитивіста Дж. Дрепера “Боротьба науки з релігією”, маючи намір відкрити нею серію перекладів кращих літературних і наукових праць західних авторів, які задумав видавати у Львові, сподіваючись, що йому вдасться тут заснувати власну друкарню. Задум не вдалось реалізувати, але на підставі наведеного Дрепером переказу про Магомета, його дружину Хадизу і молоду красуню Аешу Куліш написав поему “Магомет і Хадиза”, епіграфом до якої подав той–таки переказ у викладі американського філософа. Оселившись у 1882 році на хуторі Мотронівка, він до кінця життя продовжував студіювати різну літературу, в тому числі й позитивістів Ренана і Тена [9, 121-125].

Позитивістська філософія сприяла, як відомо, формуванню двох різних типів світосприймання. Один з них обгрунтував Г. Спенсер, котрий поділив світ на Пізнаване і Непізнаване. Матерію, рух і силу він вважав тільки символом невідомого реального. Наука може пізнати лише подібності, відмінності та інші відношення між чуттєвим сприйманням, а все, що лежить поза ними – то Непізнаване – “першопочаткова причина”, яку визнають і наука, і релігія. Об'єкти пізнання та релігійного культу розокремлюються, тож наукові знання і релігійні символи, функціонуючі незалежно, не суперечать одні одним.

Але з позитивістичного підходу випливав й інший світоглядний висновок: існує тільки реальність, дана людині у відчуттях, тобто матерія, породженням якої є свідомість, людський дух.

Своє релігійно-позитивістське світобачення Куліш красномовно висловив у медитації “Молитва”. Ось характерні строфи:

• Всевишній! Я тобі молюся
• Молекул космоса Твого
• Де Ти, хто Ти, – даремно б'юся,
• Ні, не збагну вовік сього!
• Вовік науці не обняти Всього, що Ти создав єси…
• Даремно розум наш крилатий Шукає краю небеси!…
• Молюсь, не дай мені з розпуки
• Зректися розуму мого:
• Нехай не гасне світ науки
• В проміннях сяєва твого.

У 70–90-ті роки Куліш схилявся до переосмислення релігії у науково-історичному та філософсько-етичному сенсах. Уявлення про це нам дають його нотатники, де він пише: “Релігії заявляють про себе, як про факти, і повинні бути обговорені як факти, тобто шляхом історичної критики”. Показовим є витяг із праці (найвірогідніше, з “Біблії деїзму”) англійського філософа-просвітника, деїста М. Тіндаля: “Ми повинні признати в релігії силу стримуючу, коли вона прагне підпорядкувати собі область науки, але корисну, коли вона надає людині, в області поезії і почуття, внутрішню єдність і спокій… Дати релігійному почуттю розумне задоволення – означає вирішити проблему із проблем новітнього часу” [9, 128].

Коли Костомаров доводив Кулішеві, що “дійсний християнин не повинен прив'язуватися до яких будь звичаїв народніх… до того, що зветься народністю”. Куліш рішуче зв'язував українську національність з християнством – “наш українець тільки до того часу і християнин, поки усі його звичаї і вірування (народні) з ним. ” – І доля національного руху зв'язується з релігійним відродженням – прийде час будови храму, що в нім поклоняться і чужі народи; надійде час і для пророків, визвольників багатьох” [12, 111].

Формуванню специфічного поетико-філософського стилю сприяли, зокрема, й ідейні засади Кирило-Мефодіївського братства. З цього приводу Куліш писав, що віра Христова та історія слов'ян була братчикам світлом і теплом до “великого подвигу”. Святе письмо всі вони добре знали і з великою увагою перечитували [1, 114].

Важливо наголосити: поза контекстом Святого Письма Куліш не мислив становлення національно-культурної самосвідомості як такої.

Цим великою мірою була зумовлена його праця над перекладом Біблії живою українською мовою.

Усвідомлена потреби мати Святе Письмо рідною мовою у кризовий період розвитку засвідчує важливий етап національно-культурного піднесення – пригадаймо, наприклад, за яких історичних обставин і в якій духовній атмосфері були здійснені Мартіном Лютером німецький переклад Біблії і Джоном Мільтоном англійський переклад Псалтира.

Куліш не просто сприймав позитивістські настановлення, а й виражав через поезію відповідні власні погляди, хоча визначити, де в його творчості образ чи думка є запозичені, а де самостійні, доволі важко. Чим, скажімо, є ота суто позитивістська поетизація “релігії думки” у вірші “Промова науки до русина” – лише відтворенням духу доби чи своєрідним внеском у його творення:

• Я наука, мов той космос,
• Широка – висока,
• Безустанна дослідниця Міліоноока.
• Розгорнула кодекс правди,
• Вічне слово Боже,
• І ніхто його не скривдить,
• І не переможе.
• Мою думку регулюють
• Невсипущі зорі…

Через усе життя проніс Куліш сприйняту в юності ідею Гедера про цінність національної самобутності й неповторності історичного шляху кожного народу. Додержуючись думки про існування універсальних законів розвитку природи і суспільства, український мислитель був переконаний, що збереження і вияскравлення національного розмаїття людства має свою всепланетарну доцільність і відповідає універсальним закономірностям розвитку Всесвіту [4, 126–127].

З його робіт ми робимо висновок про те, що його найбільше хвилював національний аспект вияву всезагальних законів Всесвіту, “закони природи в жизні нації”. З позитивістської точки літератор патріот обґрунтовував невід'ємне право української нації на вільний саморозвиток, доказував доцільність і природність такого саморозвитку з погляду всесвітньої історії та космічної еволюції: “Наш мізерний, знівечений і незгідний нарід український має таке ж велике право на свою жизнь, як і найменша травинка на свою” [9, 130]. Цю ж думку розвинуто в “Зазивному листі до української інтелігенції”: “Дійшовши, з прогресом кругосвітньої наукової праці, тієї правди, що безкраїй безмірний космос, у величезних і найменших творивах Божих, дає нам закон громадянського життя і розумового прямування, кладемо її в основу нашого проповідання української національності і духовної свободи” [9, 130].

Таким чином, вся еволюція Куліша відбувалася в межах однієї ідеї, яка була наскрізною ідеєю всього його життя – це була ідея України. Все в світі розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже. Шукання провідної, основної лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї було ніби основною темою “хитань” Куліша.