Багатогранна творча діяльність Пантелеймона Куліша в історії української культури здобула оцінки настільки взаємонесумісні, що поставлені поряд, вони, може здатися, характеризують різних осіб. Якщо для С. Томашівського, котрий акумулював украй негативну опінію. Куліш “в історії – ідеолог без синтезу, у філософії – фантаст без ідеї, в суспільному житті – народник без демократизму, в національному –культурник без розуміння ходу культури, в політичному – український патріот, що ненавидить Україну з любові до неї, а ненавидячи, шкодить їй”, то для Б. Лепкого він “поет, ідеаліст, дещо пантеїст, душа релігійна, шукаюча притоку у високих ідеалах, у великих словах пророків і філософів” [1, 110-111].

У дослідженнях останніх років він постає передусім як письменник-мислитель, котрий порушив кардинальне питання людської історії – про співвідношення гуманістичної моралі й національних та особистих інтересів, наголосивши при цьому на пріоритеті загальнолюдських цінностей [8, 4–5]. До сказаного слід додати, що в контексті сьогодення особливо увиразнюється роль Куліша у становленні національно-культурної самосвідомості.

Та незалежно від загальної – позитивної чи негативної – оцінки творчості Куліша для кожного дослідника є очевидним її філософський характер. Зокрема, виразне філософське спрямування має передусім поезія митця-інтелектуала.

Специфічно філософський тип художнього мислення визначав саму природу Кулішевого поетичного обдарування. Дійсно, вся творчість Куліша-поета, починаючи з поеми “Україна” і закінчуючи збіркою

перекладів європейської поезії “Позичена кобза”, незалежно від суто художнього балансу надбань і прорахунків, у певному розумінні є патетично-натхненне й філософськи осмислене поетичне дійство, настійно адресоване українському народові й продиктоване палким уболіванням за його історичну долю. Рушійною силою цього дійства було усвідомлення чільної ролі культури в процесі етногенезу взагалі й формування національної самосвідомості зокрема [1, 112].

Специфіка філософської поезії Куліша виявляється починаючи з другої його збірки “Хуторна поезія”. В арсеналі питомо Кулішевих тем та мотивів – звернення до Шевченка, панегірики Петру І і Катерині II, інвективи українському козацтву і козацьким історіографам, усьому українському народові тощо, загалом же філософічність “Хуторної поезії” має виразне тенденційно-публіцистичне забарвлення.

Проблематика поезії Куліша постає як історіософська, тісно пов'язана з нею культурософська та власне філософсько-світоглядна, причому перші дві істотно переважають третю. Художнє втілення цієї проблематики характерне для філософської поезії як такої. Це і піднесення ліричних переживань на рівень світорозуміння, і наявність індивідуальної гіпотези буття (яка час від часу набувала нових обрисів залежно від зміни соціально-політичних та культурно-історичних ідеалів автора), і параболічно-притчева структура багатьох творів тощо.

В своїх творах Куліш демонструє нам своєрідний філософський підхід до вітчизняної історії. Слід відзначити, що в середині 70-х років багато що змінилось у погляді на національну історію. Поряд із розвитком історичної науки почали зникати старі міфи, ґрунтовані більше на переказах, а не перевірених історичних фактах.

Поряд з переходом до об'єктивнішого пізнання козацької історії під кутом зору правди факту. Куліш намагався осмислити українську старовину у світовому контексті, з погляду вселюдських духовних і культурних цінностей. Така орієнтація його поглядів характерна для багатьох наукових і художніх творів автора.

“Мальована гайдамащина”, вперше опублікована у львівському журналі “Правда” (1876р.) є твором насамперед філософсько-історичним. Ця праця виявляє історіософські погляди пізнього Куліша: його відхід від романтичного козакофільства і критичний перегляд козацької історії з філософської точки зору.

“Мальована гайдамащина” – оригінальний за жанром твір, де ознаки філософсько-історичного трактату і публіцистичної статті поєдналися з елементами літературної повісті (епічними та драматичними сценами). Куліш удався до літературної фікції: мовляв один хуторянин надіслав йому рукописну книжечку, де на кожному аркуші був малюнок на теми гайдамаччини, а під ними написано монолог, діалог чи полілог зображених осіб. Цю “мальовану гайдамащину” Куліш нібито підготував до друку, написавши до неї “Заздалегідне слово” (передмову), післямову, описав зображене на малюнках, присвятивши кожному окремий розділ та зробивши власні коментарі [7, 146–147].

В епічній та драматичній частинах “Мальованої гайдамащини” зображено епізоди розправи гайдамаків над панами, католицьким та уніатським духовенством, єврейськими лихварями, висловлено устами козаків мрії народу про загальну рівність та винищення усієї шляхти. Осмислюючи гайдамаччину, проводить Куліш паралелі і з більш ранніми народними повстаннями, в тому числі й війною Хмельницького: “Руїна була результатом Хмельниччини; руїна була єдиним ідеалом і гайдамаччини. Нічого людського не знаходимо про гайдамак ні в архівах того часу, ні в піснях гайдамацьких, ні в переказах старих дідів українських” [7, 159].

У вже згадуваній “Мальованій гайдамащині”, а також у тритомномних дослідженнях “История воссоединения Руси” (1874, 1877), “Отпадение Малороссии от Польши” (1888–1889) та статті “Казаки по отношению к государству и обществу” (1876) він негативно оцінив козацькі та селянські повстання як такі, що руйнували культуру, початки української державності, піднісши натомість культурницьку місію українського міщанства, української та польської шляхти, а також російського “освіченого” абсолютизму. На жаль, як деідеологізатор козаччини. Куліш не уник нових крайнощів – категоричного осудження й навіть злісного знеславлення запорозької вольниці та гайдамаччини, генералізації “руїнництва”, що було тільки негативним боком великої історичної місії козацтва. В осмисленні “руїнницької” теми відбилася Кулішева негація стихійного козацького елементу, що поставило поета в різку опозицію до багатьох сучасників, насамперед до Т. Шевченка. Водночас поет мав певні ілюзії щодо російської автократії й реформаторсько-культурницької діяльності української інтелігенції. Настійним нагадуванням про Велику Руїну (у віршах “До рідного народу”, “Національний ідеал”, “Руїноманам” та ін. ), яка відкинула Україну назад у культурному й державному становленні, поет застерігав від кровопролиття, вважаючи, що вина за це як у минулому, так і в майбутньому лягатиме на всіх, хто прагнутиме здобути свободу й незалежність своєму народу кровлю і силою, а не культурою й просвітою. Таким чином, негація козацько-руїнницької сторінки історії України не є в поезії Куліша самодостатньою. На її виразному тлі поет декларує першочергові завдання всебічного культурного поступу нації. Щодо цих завдань програмовим є “Заспів”, що відкриває збірку “Дзвін”:

• У дзвона дзвоню я, до церкви скликаю,
• До церкви вселенської правди…
• У щирих душ, чистих, високих шукаю
• Против гайдамацтва поради.
• Зберімось, порадьмось, що маєм робити
• З ордою, що нас облягає,
• Тіснить, не дає нам культурі служити,
• Руїнної слави жадає.
• Порадьмося вічем, як правда свободним
• Руїнні гріхи з себе змиймо,
• І духом незлобним, умом благородним
• Культурі спасенній служімо [5, 201].

Можна, звичайно, дорікати Кулішеві, що він недооцінював революцію як спосіб суспільного прогресу. Адже без революційного піднесення неможливо було повалити царську імперію. Та крім цього історико-політичного аспекту є ще й філософсько-історичний: можна по різному ставитись до революцій, але неможливо відмінити діалектику еволюційного й революційного поступу людства, скасувавши один з компонентів цієї діалектичної пари.

У системі історіософських поглядів Куліша критична оцінка козаччини випливала із його уявлень про перспективні і неперспективні шляхи боротьби за національне визволення й обумовлювалася неприйняттям революційної ідеології як руйнівної, що спекулювала на народних рухах в минулому й загрожувала антисуспільними і руїнницькими акціями в майбутньому. Передбачаючи, що сваволя темної озлобленої юрби занапастить і культуру, і волю. Куліш жахався охлократії більше, ніж утисків царського самодержавства.

Куліш добре усвідомлював, що уславлення “св'ячених ножів” і кривавих заграв може призвести до національної катастрофи. В сучасному цивілізованому світі можливий лише один шлях розвитку – шлях поступової генези і культурного просвітництва.