Серед рис, які визначають специфіку філософії Юркевича, традиційно виділяють її християнський антропологізм, що дався взнаки, зокрема в його вченні про серце як дійсне осереддя людського духу. Ця ідея справила величезний вплив на подальший розвиток вітчизняної філософії, в першу чергу російської релігійної філософії з її критикою західно-європейського раціоналістичного панлогізму та вченням про цілісність людського духу. Ця центральна ідея Юркевича, що так яскраво розвинена у «Серці та його значення в духовному житті людини згідно з вченням Слова Божого», ясно вказує на зв'язок ідей мислителя з давньою традицією української філософії. Цей зв'язок досить явний і дослідниками творчості Юркевича він обов'язково відзначається. Так, С. Ярмусь з цього приводу пише: «специфічною українською рисою у філософії Юркевича – було настоювання на важливість почувань-емоцій. Тут можна завважувати сліди неоплатонізму (елемент ідеї), а також патристики (елемент серця). Але ці елементи, як своєрідну екзістенціальну силу, завважується в українській мислі й етиці Княжої доби, зокрема в документах і літературних творах XI – XIII століть. Поняття про серце, як чисто філософський концепт, виступає в XVII ст. у творах українського мислителя Кирила Транквіліона Старовецького. Більш дефінітивне філософічне поняття серцю надавав Г. С. Сковорода (1722 – 1794) – український філософ XVIII ст. Сковорода, як і Юркевич, ставив серце багато вище людської душі та духа і так вбачав у ньому самий центр людського життя – орган найвищого духовного значення. Специфічно українською вважає «філософію серця» і Дмитро Чижевський. Так, виокремлюючи з-поміж типових рис українського національного душевного складу «емоціоналізм», він пише: «почуття, емоція оцінюється навіть, як шлях пізнання (Гоголь, Юркевич). «Філософія серця» (Юркевич) є характеристична для української думки». [8, ст. Х]

Погляд на роль серця як осередку духовного життя людини П. Д. Юркевич протиставляє поширюваному в філософії просвітництва підходу, котрий ототожнює духовну діяльність із розумовою і на цій підставі, спираючись на дані фізіології та психології, вважає органом духовної діяльності голову. Поширення такого погляду має, на думку П. Д. Юркевича, згубні для філософії наслідки. Цей погляд не може пояснити свободу волі людини, моральну цінність і значення людського вчинку. Абсолютизація такого підходу позбавляє можливості збагнути духовне життя людини як вираз неповторної, індивідуальної особистості. У сфері етики воно призводить до забуття «життєвої заповіді любові», яку (йдеться, зокрема, про кантівську етику) заступає «абстрактне і холодне усвідомлення обов'язку».

Згідно з поглядами Юркевича людина постає як конкретна індивідуальність, а сутність душі, всього духовного не зводиться тільки до мислення. Останнє не вичерпує собою повноти життя духовного, оскільки з досконалості мислення не виникає досконалість людського духу. Якби людина виявляла себе одним тільки мисленням, то багатогранний світ поставав би в її свідомості як правильна, але безжиттєва математична величина, котру вона могла б прозирати наскрізь і не помічати справжнього живого буття з його витонченістю форм, загадковістю поглядів, безконечністю змісту. Сутність душі багатша, різноманітніша, а саме мислення не є механічним зв'язком тисків і поштовхів між рухом певних частин мозку та уявлень. Цей зв'язок ідеальний, духовний, що йде від доцільності, продовжуваної настроєм нашого серця, яке і є центром усякого духовного життя, глибинною основою людської природи й морально-духовним джерелом діяльності душі.

П. Д. Юркевич, виходячи з біблейського вчення про серце, прагне по-новому осмислити проблему в світлі наукових даних. Він починає свій трактат «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого» із введення понять «серце» і «голова». Серце як центральний орган кровоносної системи втілює в собі моральний, або практичний, елемент духу, першоджерело волі та душевних ефектів, а теоретичне начало духу – розум, котрий утілений в голові як вмістилище важливих частин головного мозку та нервової системи. Таким чином, за цією думкою, людська істота складається не з душі і тіла, як двох субстанційних частин, а із серця і розуму, як двох душевно-тілесних сторін однієї конкретної сутності.

Юркевич доводить, що закон для душевної діяльності не покладається силою розуму як його винахід. Найяскравіше свідчення цього – розмаїття людських поривань. «У серці людини міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону». Життя духовне народжується раніше, ніж світло розуму в глибинах, недосяжних для нашого, навіть розумового, бачення. В переживаннях, реакціях, із яких складається життя людини і її серця, відбувається індивідуалізація особистості, де розум – тільки вершина, а не корінь духовного життя. З серця починає й зароджується здатність людини на ті чи інші вчинки, в ньому виникає багатоманітність намірів і бажань.

Серце розглядається як центр тілесного, душевного й духовного життя людини, як підґрунтя всіх імпульсів, як виток вчинків добрих і недобрих, як «вмістилище всіх пізнавальних дій, як місце, звідки виникають слова й думки». Пізнати «всім серцем» – значить зрозуміти цілком, найбільш глибоко й втаємничено.

Органом душі виступає не тільки головний мозок, а й усе людське тіло. А оскільки серце поєднує в собі всі тілесні сили, то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. Таким чином, можна константувати, що загальні почуття душі, тобто почуття про наше духовно-тілесне буття, дає себе знати у нашому серці, позаяк навіть найнепомітніші порухи у цьому почутті супроводжуються змінами у битті серця. «В серці людини лежить основа того, що її уявлення, почування й учинки дістають особливість, у якій виражається її душа, а не інша, або дістають такий особистий, окремо визначений напрям, завдяки якому вони є вирази не загальної духовної істоти, а окремої живої дійсно існуючої людини… Світ як система явищ життєвих, сповнених краси й знаменності, існує й відкривається передовсім для глибинового серця й звідси вже для розуміючого мислення». [8, ст. 83]

Крім того, серце є найважливішим фізичним органом людини і її зосередженням, поєднуючи в собі центральну нервову систему з симпатичною (вегетативною). Будучи зверненим і до центру, й до периферії організму, серце, таким чином, стає гарантом цільності людини та її індивідуальності.

Спираючись на авторитет Святого Письма, П. Д. Юркевич обстоює погляд на серце як осередок духовного життя, яке визначає сутність людської особистості.

• Серце є охоронцем і носієм усіх тілесних сил людини.
• Серце виступає осередком душевного й духовного життя людини.
• Серце є органом різноманітних душевних хвилювань, почувань, пристрастей.
• Серце виступає центром морального життя людини.
• Серце є вихідним пунктом всього доброго і злого у словах, думках і вчинках людей.

Навіть знання виникає в результаті діяльності серця, бо тільки проникнувши в серце воно може бути засвоєним. Світ існує і відкривається передусім для глибини серця і вже звідси проникає до мислення. Завдання, які вирішує мислення, приходять в світ своєю істинною основою не з впливів зовнішніх, а з вільного серця.

Співвідношення розуму й сердечної любові у моральності П. Д. Юркевич порівнює, посилаючись на Євангеліє від Матвія, зі світильником і єлеєм. «В міру того, як в серці людини зникає єлей любові, світильник згасає: моральні начала й ідеї затемнюються й, зрештою, зникають зі свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм – між головою і серцем – є саме звичайне явище в моральній історії людства» [2, ст. 149].

П. Д. Юркевич, спираючись на обгрунтовану ним філософію серця, обстоює «гармонійне співвідношення між знанням і вірою», що враховує самостійне значення обох компонентів відношення й прагне до їхньої творчої взаємодії У цьому він і репрезентована ним школа вбачали запоруку подальшого прогресу філософського знання.

Історія людства, вважає мислитель, починається безпосередньо життям особи в спіьному племені, роді; її моральність – це звичаї племені, а знання -авторитет старших. Не за себе, а за своє плем'я вона радіє і тужить, спільне благо таке близьке її серцю, що вона довго не може виділити з цієї ідеї думку про свою окрему корисність. Навіть у предмети неживої природи вкладає людина свою думку, одухотворяючи їх. «Живі потреби серця, що любить, що ще не охололо від досвіду, змушують людину бачити і любити життя навіть там, де досвідчений розум не бачить нічого живого й одушевленного. Людина починає свій моральний розвиток з рухів серця, яке б бажало усюди бачити добро, щастя, солодку гру життя, усюди хотіло зустрічати істоти, що радуються, гріють одна одну теплотою любові, що зв'язані між собою приязню та взаємним співчуттям. Тільки в цій формі здійсненого загального щастя вона уявляє собі світ, що гідний існувати».