Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю найважливішими були дві ідеї, які ми і розглянули. Вважалося, що ці дві школи, Конфуціанство й Даосизм, є опозиційними. Лао-цзи – засновник Даосизму вважав просвітництво і виконання ритуалів ознаками занепаду держави. Але, на нашу думку, ці великі школи розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями.

Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття. Для неї була характерна увага до розгляду людини в її єдності з засадами та універсальними законами світу, до виявлення стосунків між вищими і нижчими, батьками і дітьми, старшими й молодшими, до питань управління державою. Ця філософія тісно переплетена з релігією, життєвою мудрістю та способами людського самовдосконалення, внаслідок чого її вивчення сприяє кращому розумінню найперших кроків самовизначення людської думки і допомагає змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості.

Хоч філософія Стародавнього Китаю була малосистемною і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем – цінніснозначним і гуманістичним.

Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, можна сказати, що Конфуцій і Лао-цзи не тільки відобразили єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини.

Конфуціанство і даосизм стали найбільш фундаментальними і впливовими напрямками китайської думки протягом усієї історії китайського суспільства, а цілий ряд важливих понять, які були запроваджені цими концепціями в філософське мислення, ще й до сьогодні відіграють важливу роль.